Живу на дачі, щоб здавати квартиру – а син проситься пожити замість квартирантів…

Лариса сиділа на кухні у дачному будинку та перераховувала гроші від квартирантів. Дванадцять тисяч гривень.

З них п’ять на продукти, три на дрова для дачі, дві на ліки, решту – на життя. Бюджет сходився впритул, але сходився.

Після того як овдовіла три роки тому, вона вирішила переїхати на дачу. Будинок їй дістався від батьків, стояв покинутий.

Вона вклала останні заощадження у ремонт, утеплила, провела воду. Вийшло непогано. А однокімнатну квартиру у місті почала здавати.

Квартиранти попалися добрі. Подружня пара, обидва працюють, платять вчасно, не галасують. Лариса спала спокійно, знаючи, що тепер має стабільний дохід.

Сину Денису вона про цю схему розповідала. Він кивав, казав, що мати молодець, все правильно зробила.

Сам він жив у орендованих кімнатах, перебивався випадковими заробітками. То таксував, то в офісі сидів, то знову таксував. Постійно обіцяв, що ось-ось розкрутиться, відкриє свою справу.

Мати допомагала скільки могла. То дві тисячі на оренду підкине, то три на їжу. Денис брав із вдячністю і казав, що незабаром сам почне мамі допомагати.

А потім він привіз на дачу наречену.

Світлана була симпатичною дівчиною років двадцяти восьми, працювала адміністратором у салоні краси. Розмовляла жваво, посміхалася. Лариса накрила стіл, заварила чай, дістала своє варення.

– Мамо, ми вирішили одружитися, – сказав син.

Жінка зраділа. Нарешті син став розсудливим, заведе сім’ю.

– Вітаю вас. Коли весілля?

– Ну, поки що не знаємо. Потрібно спочатку з житлом визначитися, – Світлана подивилася на нареченого.

– Ми думаємо найняти квартиру, – додав Денис. – Але ж ціни кусаються.

– Так, оренда зараз дорога, – погодилася Лариса.

Син помовчав, потім ніби ненароком кинув:

– Мамо, а давай ми зі Світланою поживемо у твоїй квартирі? Тобі все одно, хто там живе. І нам дешевше буде.

Жінка поставила кухоль.

– Як це поживемо? Там квартиранти.

– Ну то вижени їх. Угоду розірви.

– Денисе, вони платять мені гроші! Я на них живу!

– Ну, ми теж платитимемо.

– Скільки?

Син зам’явся.

– Скільки зможемо. Комуналку точно покриємо.

Квартиранти їй платять дванадцять. Якщо цих грошей не буде, на що вона житиме?

– Денисе, мені потрібна повна сума. Я не можу втратити доходу.

– Мамо, ну ти ж на дачі. Тобі багато не треба.

– Мені треба на ліки, на дрова, на їжу! Все це гроші.

– Ну ми допоможемо, коли самі на ноги встанемо, – втрутилася Світлана. – Ми ж будемо однією сім’єю.

Лариса подивилася на невістку та зрозуміла, що дівчина не збирається нічого платити. Вона просто хоче безплатно житло.

– Синку, у мене там угода. Я не можу просто так людей виселити.

– Мамо, це ж твоя квартира. Захочеш, виселиш.

– А я не хочу. Вони добрі квартиранти, платять регулярно.

Денис насупився.

– Тобто ти чужим людям довіряєш більше, ніж рідному синові?

– Справа не в довірі. Справа в грошах!

– Саме так. У грошах. Ти на своїй дитині хочеш заробляти?

– Я не заробляю на дитині. Я просто не можу віддати квартиру безплатно.

– Чому безплатно? Ми ж сказали, комуналку сплатимо.

– Цього мало.

Син підвівся з-за столу.

– Зрозуміло. Виходить, мати синові не допоможе. Дякую, що прояснила!

Вони поїхали. Лариса залишилася сама, дивлячись на недопитий чай. Розмова залишила неприємний осад.

Наступного дня зателефонувала Світлана.

– Ларисо Петрівно, я хотіла поговорити. Ви знаєте, що без житла весілля може не відбутися?

– Чому?

– Ну, як ми житимемо? У орендованій кімнаті? Це не серйозно.

– Багато сімей починають з орендованого житла.

– Багато хто, але не ми. Денис обіцяв, що ми матимемо своє!

– “Своє” – це моє?

– Але ж ви все одно йому залишите її у спадок.

Лариса вразилася такому нахабству.

– Може, й залишу. Але поки що я жива, квартира моя! І прибуток від неї теж мій.

– Ви егоїстка, – дівчина повісила слухавку.

Жінка сиділа з телефоном у руці й думала: відколи діти почали вважати батьків егоїстами за те, що ті не віддають їм все майно за життя?

Денис дзвонив щодня. То вмовляв, то маніпулював.

– Мамо, ти ж казала, що збираєш на майбутнє. Яке майбутнє, якщо у твого сина немає даху над головою?

– У тебе є дах. Орендована кімната.

– Це не мій дах.

– І моя квартира також не твоя.

– Але буде моєю. Після тебе.

– Денисе, не треба мене ховати завчасно!

– Я не ховаю. Я просто говорю факти. Ти на дачі живеш, квартира пустує.

– Не пустує! Там люди живуть та платять!

– Чужі люди!

– Платоспроможні люди!

Син не вгамовувався. Під’єднав родичів, які почали дзвонити та переконувати, що треба допомогти «дитині» стати на ноги.

– Ларо, ну дай парубкові пожити. Він же одружуватися хоче.

– Хай одружується. Я не проти.

– То де вони житимуть?

– Винаймуть квартиру.

– Навіщо наймати, якщо ти маєш свою?

– Вона мені дохід приносить.

– Дохід важливіший за сина, виходить?

Лариса втомилася пояснюватись. Вона розуміла, що в очах рідні виглядає жадібною матір’ю, яка проміняла гроші від чужих людей на щастя рідного сина.

Але вона також розуміла й інше. Якщо Денис з нареченою в’їдуть, вони ніколи не з’їдуть. Будуть жити безплатно, обіцяти заплатити, але не платитимуть. А вона залишиться на дачі без доходу, без можливості повернутись в місто, якщо здоров’я підведе.

Дача була гарна влітку, але взимку життя там перетворювалося на випробування. Топити піч, носити дрова, ходити в магазин за три кілометри. Квартира у місті була її запасним аеродромом, страховкою на випадок, якщо здоров’я підведе.

І тут подруга розповіла випадково почуту розмову.

– Лар, твій Денис у кафе сидів із друзями. Я за сусіднім столиком. Чую, він каже: «Зараз мамку вговорю, і в нас буде своя хата без оренди».

Лариса відчула, як щось обірвалося всередині. Отже, спочатку планував не платити. Просто хотів зайняти квартиру та все.

Вона зателефонувала синові та попросила приїхати.

Денис приїхав один, без нареченої. Сів навпроти матері, чекав, що вона здасться.

— Денисе, давай я тобі покажу цифри.

Жінка дістала зошит, де вела облік витрат.

– Дивись. Дача: дрова дві тисячі на місяць, електрика півтори, продукти вісім, ліки чотири, інтернет та телефон три. Разом вісімнадцять із половиною. Квартира в місті: комуналка п’ять тисяч, керуюча компанія тисяча. Разом шість. Загальні витрати двадцять чотири з половиною тисячі. Квартиранти платять двадцять дві. Мені не вистачає двох із половиною, які доводиться брати із пенсії.

Син мовчав.

— Якщо ти в’їдеш і платитимеш лише комуналку, це п’ять тисяч. Мені залишиться жити на пенсію у чотирнадцять тисяч. З яких вісімнадцять іде на дачу. Ти розумієш математику?

— Розумію.

— Тоді поясни, як я житиму.

– Ну, затягнеш пояс.

Лариса подивилася на сина.

– Затягну пояс. У шістдесят п’ять років. З хворими суглобами та тиском. Щоб ти жив безплатно.

– Я не безплатно. Я комуналку оплачу.

– Це не оренда. Це благодійність із мого боку.

– Ти моя мати. Повинна допомагати.

– Я допомагала все життя. Нині мені потрібна стабільність.

Денис підвівся.

— Отже, відмовляєш.

– Не відмовляю. Пропоную компроміс. Винаймай квартиру за собівартістю. Плати мені двадцять дві тисячі. Укладемо договір на рік. За цей рік назбирайте з нареченою на інше житло.

— Двадцять дві тисячі? Це ж ринкова ціна.

— Це ціна, яку я втрачаю, якщо віддам тобі квартиру.

— Тобто ти на мені зароблятимеш.

— Я не втрачатиму. Різниця величезна.

Син схопив куртку.

– Ти жадібна. Я думав, ти мене любиш, а ти тільки про гроші думаєш.

– Я думаю про виживання. А ти думаєш про халяву.

– Я твій син.

— Хто хоче вичавити останнє з матері.

Денис грюкнув дверима і поїхав.

За тиждень він зателефонував і повідомив, що весілля скасовується. Світлана не хоче виходити заміж без розв’язування житлового питання.

Лариса очікувала, що син звинуватить її. Так і сталося.

-Задоволена? Ти зруйнувала мою родину!

– Я нічого не руйнувала. Я просто не дала квартиру.

– Яка все одно моя буде.

– Потім. А поки що я жива, вона моя.

Він перестав дзвонити, не приїжджав. Не вітав зі святами.

Лариса продовжувала здавати квартиру, отримувати гроші, жити на дачі. Але радості це не давало. Вона дивилася на телефон і чекала на дзвінок від сина. Не дочекалася.

Подруги казали, що вона правильно вчинила. Що не можна дітям все віддавати, що треба про себе думати. Але чомусь від цих слів не легшало.

А ви як вважаєте, вона слушно вчинила, чи перегнула палицю? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!