– Мишко, мама запрошує нас на ці вихідні на дачу.

– Що? Я не дочув? На дачу? Вона отримала спадщину? А дача де? Випадково не на березі моря?

– Жартуєш? Яке ще море? У матері немає стільки грошей.

– Чорне, наше Чорне море, Марійко.

– Ні, море від дачі далеко, мабуть, кілометрів двісті.

– А від нас?

– Небагато, всього п’ятдесят.

– Випадково не там, де ми збираємось будувати будинок?

– Ні, але мама каже, що тепер будинок нам не потрібний. Відпочити можна й на її дачі, а жити у впорядкованій квартирі у місті.

– Краще взяти іпотеку на квартиру, аніж будувати. Наші діти зможуть там відпочивати, а всі блага життя отримувати тут. Сам посуди, у місті більше можливостей для дітей.

– Поки що у нас немає дітей. Ти дуже швидко змінила свою думку, ми ж вирішили, що свій будинок кращий!

– Ти можеш працювати скрізь, вчителі потрібні й у сільській місцевості, а я працюю вдома. У будинку я зроблю кабінет для себе, десь під дахом.

– Або у підвалі.

– Гарна ідея.

– Потрібно переглянути наші плани, тим більше зараз, коли є дача.

– Дача є у твоєї мами, Лідії Григорівни, а в нас ще нічого немає! У нас трохи залишається до покупки. Якби твоя мама допомогла, а не вклала гроші у свої забаганки, то ми б уже будувалися.

– Зате тепер нічого не треба. Дача є, квартиру купимо!

– Ну, це ми ще подивимося.

– Ти натякаєш, що гроші твої?

– Нічого я не натякаю. Не сперечатимемося, подивимося на дачу.

– А що на неї дивитись, звичайна дача. Мама сказала все добре там. Город розораний, навіть господарські будівлі є. Влітку можна курей тримати. Яйця свої будуть.

– А взимку вона курей у квартиру забиратиме? Тоді можна ще козу. Молоко буде цілий рік.

– Мишко! Твої жарти недоречні, добре, що їх мама не чує.

– Маріє, а що подарувати твоїй мамі на новосілля.

– На яке новосілля?

– Дача – це ж новий будинок, чим не новосілля?

– Так? Я не подумала. Їй там буде потрібна наша допомога, ось це й буде подарунком.

– Допомога? Ти хочеш сказати, що це на всі вихідні?

– Про це потім, сьогодні просто свято у мами з нагоди покупки.

– Ось! Свято, потрібен подарунок. Подаруємо їй… садові меблі.

– Не знаю, чи це доречно.

– А в чому річ? Ти вже бачила її будинок?

– Не бачила, але може меблі там не потрібні. Ймовірно, гроші були б доречнішими.

– Не варто поспішати. Давай просто купимо м’яса, воно зайвим не буде.

– Мангал там залишився від старих господарів.

– Добре. А хто ще буде? Твій брат?

– Так. Більше нікого. Тільки ми та брат із дружиною, та їхня донька.
***
‐ А ми правильно приїхали? Ти не помилилась адресою?

– Ні. Он мама стоїть біля будинку.

– Нічого собі, оце хороми! – свиснув Мишко, на що отримав тичок в бік від дружини.

Хороми ніби зігнулися і стопталися під вагою років, як сторічний старий. Кривий ґанок скрипів, а вікна… відчиняти їх не можна було. Усередині пахло пилом і чимось старим, зотлілим.

Мишко навіть згадав будинок прабабусі та запах одеколону, яким вона мазала коліна, а дід своє обличчя після гоління. Круглий флакон із запахом вічності на будь-які випадки життя.

Укуси комарів бабуся змащувала Мишкові саме ним. Він чинив опір, це вже тоді було для нього чимось минулим, бо були добрі мазі.

Як не дивно, але прабабуся мала рацію, одеколон допомагав, тільки гуляти з таким запахом він уже не ходив. Доводилося бігти на річку та відмокати, саме відмокати.

Будинок тещі рипів кожною дощечкою.

– Гарний будинок. Влітку тут просто роздолля. Зараз травень, все відмиємо і відпочиватимемо. Отут і підвал є.

Ентузіазму будинок ні в кого не викликав. Тільки мати Марії нахвалювала його і навколишню природу.

– Мамо, тут ремонту більше, ніж ти за весь будинок заплатила!

– Це просто дача. Так, потрібний ремонт, але в мене є діти, ми впораємося. Ось ви збираєте на свій будинок, а навіщо? Вкладемося сюди й все. Від міста близько.

– Мамо, – сказав Олексій, брат Марії. – Я не зможу, у нас кредит на машину.

– Розумію я все. І дитина у вас. Але Марія зможе. У них є гроші. А ти допоможеш своїми руками. Ремонту треба чимало.

– Ні, я й руками не зможу, у мене робота, підробіток. А тут повна… роботи багато.

– Трудяга ти наш. Значить доведеться Мишку та Марійці все робити. Мишко вдома сидить, от і буде на природі працювати.

– Мамо, Мишко вдома працює!

– Дякую, люба, що заступилася. Я вже думав, що потрапив у рабство до тещі.

– Михайле! Поговоримо пізніше! – Сказала йому теща. – А зараз треба відсвяткувати мою покупку.

– Так. Ми привезли м’ясо, де ваш мангал?

Мангал стояв у сараї. Від нього залишилася одна назва, як і від сараю. Двері трималися на одній петлі, а ніжок у мангала було лише дві.

Знайти ще дві не вдалося. Довелося зробити імпровізовані ніжки із цегли, що валялися по всьому городу. Все пройшло непогано, гості збиралися додому.

– А ви хіба не залишитеся?

– Ні. Я боюся тут спати, – сказала Марія.

– А у нас дитина погано спить на новому місці, – відповіла невістка. – А ви не поїдете?

– А як же… треба все прибрати! Я вас навіщо запросила сюди?

Лідія Григорівна залишилася сама.
***
– Мишко, треба допомогти мамі!

– Мамі треба було порадитись, перш ніж купувати графські руїни! Я працюю й допомагати не зможу. У мене навіть у вихідні бувають замовлення.

– Я про гроші.

– Гроші? Це на наш будинок! Я своєї думки не поміняю! Дім твоєї мами мені не потрібен, я вкладатися туди не збираюся.

– Але ж ми накопичили вже.

– Накопичили, але для себе! Ти знаєш, скільки туди треба вкласти грошей? Усі наші накопичення, ще й мало буде. На ці гроші ми зможемо свій будинок збудувати.

– Я не можу так просто відмовити мамі.

– Ми накопичуємо, навіть з дітьми вирішили відкласти, хоча одна дитина не завадила б. Але я погодився з тобою.

– Давай допоможемо їй, це ж її мрія. Вона ж для нас намагається!

– Ні! Ми вже вибрали ділянку, а через це все стане.

– Але я маю право розпорядитися своєю половиною грошей сама.

– Маєш. Ділитимемо? Я згоден, але будинок буду будувати без тебе. Ти на нього не матимеш права.

– Це ще чому?

– Тому що я подам на розлучення!

– Ти маніпулюєш мною!

– Це твоя мати маніпулює тобою, а ти мною! Я чув вашу розмову. Грошей не дам! Дачу твоєї мами треба зносити! Там все скоро впаде, а якщо ми тягтимемо з дітьми, то вони цей будинок ніколи не побачать.

– Тобі не страшно буде залишатиметься там із дитиною? Будувати новий будинок для тещі я не буду! У неї є квартира, а в нас ще нічого!

– Тоді буду будувати я. Доведеться найняти робітників.

– Чудово. Прапор у руки!

– Скільки у нас грошей на рахунку?

– У нас на наш дім, а в тебе?

– У мене небагато, але все ділитимемо.

– Добре, ділитимемо. Все чесно і розбіжимося в різні боки.

Марія сподівалася, що Мишко її простить потім, адже вона не зрадила, а лише допомогла мамі. Вона погодилася на розлучення, а перед цим зняла гроші зі свого рахунку. Небагато, але навіщо їх ділити, вона хитріша, ніж її чоловік.

Розлучення та розділ нажитого. Михайло свої гроші зберігав у двох банках. Рахунок в одному він обнулив відразу після поїздки до тещі.

Гроші отримав готівкою. Потім кілька разів знімав після зарахувань. То була зарплата. Другий, довгостроковий, залишив.

Нажите поділили. Спільних грошей не було. Другий внесок Михайла був ще дошлюбним, плюс туди були зараховані гроші діда, який залишив йому спадок. Маша розгубилася.

Вона вже встигла витратити свої гроші на ремонт будинку матері, але це був мізер. Розраховувала вона на більше. Навіщо розлучилася? Злякати хотіла? Грошей?
***
Михайло купив уже готовий будинок. Поступила вигідна пропозиція, від якої було б безглуздо відмовлятися. Він переїхав одразу після покупки.

Зустріч з однокласницею відбулася випадково, у магазині. У цьому селищі вона доглядала свою бабусю і працювала. Ліза була його шкільним коханням. Почуття нікуди не зникли, просто десь глибоко спали.
***
Маша стояла біля будинку. Такого, про який вони колись мріяли з Мишком. Напевно, у нього під дахом кабінет, щоб діти не заважали працювати. Біля будинку його машина, та сама, не встиг поміняти, значить ще не заробив.

Марія зробила крок за хвіртку і натрапила на собаку, який відразу подав голос.

– Вам кого? Заблукали, чи продаєте що? Нам нічого не треба, – крикнула Ліза, яка стояла на з ґанку з великим животом.

– Я до Михайла.

– Він зайнятий, що передати йому?

– Нехай вийде, я Марія його… дружина.

– А… колишня дружина.

– Колишніх не буває. Мені треба з ним поговорити, а прислуги ми більше не потребуємо.

– Так і ми не потребуємо. Не треба тут пропонувати свої послуги. Мишко мій чоловік. Зрозуміла?

– Чоловік? Він уже одружений?

– А він повинен чекати два роки, поки дружина схаменеться?

– Усього рік минув.

– Минув. Але потяг пішов, і квитки всі продані. Платформи спорожніли.

– Впізнаю вплив Мишка.

– Прощавай, не спізнися на електричку, – кинула Ліза, і зайшла у будинок, залишивши розгублену та збентежену колишню за брамою…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки та підписуйтесь на сторінку!