– Мамо, ти чого? Виглядаєш так, наче привида побачила! – Лариса стурбовано подивилася на матір, яка зазвичай поверталася з вечірньої прогулянки спокійною й задоволеною.

– Я й бачила! Тільки не привида, а щось гірше. Досі серце не заспокоїться! – Ганна важко сіла на лавку біля паркану рідного дому.

Треба ж, всього годину тому вона й не сподівалася повернутися додому…

…Скільки вона себе пам’ятала, Ганна мріяла жити в селі. Дівчинкою її частенько відправляли в село до бабусі, де вона наглядала за курочками, годувала кроликів і допомагала бабусі доїти Зойку – норовливу козу, яку старенька дуже любила.

Чомусь саме коза стала для Ганни символом дитинства, і дівчина, навіть переставши відвідувати спорожнілий бабусин будинок, мріяла залишити велике місто, поїхати в село і завести й собі козу.

Однак доля склалася так, що вона майже тридцять років прожила в місті, пропрацювала на нудній роботі, вийшла заміж за найкращого друга і народила двох прекрасних діточок.

Чим сильніше життя закручувала її у свій вир, тим рідше згадувала вона про свою мрію, яка все далі віддалялася від неї…

Змінити своє життя Ганна наважилася одного дня. Просто прокинулася вранці і запропонувала чоловікові кинути все, звільнитися з роботи і повернутися у село, ближче до природи, лісу, річки, власного будиночка з городом і козою.

Чоловік таку різку зміну настрою Ганни зовсім не зрозумів і від переїзду відмовився.

А тій довелося вставати й вирушати на роботу. Проте чим довше вона думала, тим логічніше здавалася їй її ідея.

Роздивившись сайт продажу нерухомості, вона знайшла прекрасний будиночок у передмісті, який дуже нагадував хатину її бабусі.

Зібравши волю кулак, вона вирішила допрацювати рік до пенсії й жити тим життям, про яке давно мріяла.

Рік пролетів набагато швидше, аніж вона розраховувала.

За цей час Ганна примудрилася вмовити чоловіка на переїзд.

Добиратися на роботу йому стало трохи довше, але свої плюси у власному заміському будиночку побачив і він.

Квартиру вони залишили дітям, а самі із захопленням зайнялися облаштуванням нового житла.

Всі друзі та знайомі з подивом дивилися на те, як Ганна свідомо псувала своє життя, і не могли зрозуміти – як можна добровільно кинути роботу, виїхати з міської квартири, щоб пасти кіз і поратися на городі.

А Ганна і не намагалася пояснити всім те, що їй здавалося абсолютним щастям.

Діло йшло швидко. До кінця літа в будиночку було зроблено ремонт, а в новому сарайчику оселилися кури. Справа була за малим – завести козу!

Цьому питанню Ганна приділила особливу увагу. Їй вдалося купити не просто козу, а цілу родину кіз. Тепер її ранок починався з доїння, прогулянки осіннім ліском, насолоди тишею та спокоєм.

Вперше за кілька років Ганна почувала себе справді щасливою. Її будинок був біля невеликого ліску, а поряд протікала річка.

Щоранку й щовечора вона водила кіз пастись на березі, а сама просто відпочивала, слухаючи спів птахів.

Так минув цілий рік. Старша донька вийшла заміж і привела чоловіка у батьківську квартиру.

Молодша вирішила не обтяжувати молоду родину й переїхала до батьків.

Як виявилося, вона поділяла з матір’ю бажання жити ближче до природи.

Ганні здавалося, що в цьому її новому житті зовсім немає місця нервав чи переживанням. Однак, незабаром вона потрапила в таку ситуацію, що й повірити не могла.

– Мамо, ти куди зібралася, темніє вже! – дочка здивувалася, побачивши, як мати зі своїми козами вирушає на прогулянку.

– Ми ненадовго. Щовечора кізочок приводжу на річку. Там і трава краща. Вранці вони нам за це віддячать молочком. Не хвилюйся, я через годину повернуся.

Однак, ні через годину, ні через дві мама і її вихованці не повернулися.

Дочка почала хвилюватись і попросила батька вирушити на пошуки.
Знайти матір вдалося не одразу.

Але, коли вони її побачили, то оторопіли від несподіванки.

Жінка була бліда, тремтіла, раз у раз переходячи від сліз… До сміху…

– Тату, схоже мама чогось злякалася. Треба її додому акуратно відвезти і швидку викликати…

– Точно, ти поки спробуй поговорити з нею, а я кіз її зберу…

Але Ганна і сама за кілька хвилин розповіла про те, що з нею сталося.

– Я сьогодні ж вирішила зі своїми кізочками піти на інше місце. Там і трава вища, і місце красивіше. Зазвичай там рибалки сидять, я їх намагаюся не турбувати, рибу не розлякувати. Кози спокійно паслися біля води, я й не помітила, як задрімала.

Схоже, часу минуло багато. Розплющивши очі, Ганна зрозуміла, що вже почалися сутінки.

– Ох, що ж це я так! Мене сім’я вже шукає, мабуть. – Ганна скочила і повела кіз у бік будинку.

А тваринки чогось вирішили залізти в густі кущі біля води.

Довелося жінці лізти туди по них. Розігравшись, кози кинулися щодуху високою травою, а Ганна побігла за ними навперейми, помітивши краєм ока, що за останньою козою якось дивно розсувається трава.

Діставшись до галявини, де кози мали вискочити, обігнувши смугу вздовж берега, Ганна помітила, що за козами мчить щось… Чорне і довге…

Знання в диких звірах у Ганни були дуже скромні, тому стало дуже лячно. Однак вона припустила:

– Тхір це, схоже! І чого йому за моїми козами закортіло бігти? Може нору розтривожили, – подумала жінка і приготувалася відігнати його.

Кози, схоже, помітили, що за ними жене якийсь невідомий звір, тож знову поскакали щодуху.

Ганну здивувало, що той звір, побачивши людину, не відставав, а продовжив бігти за козою, яка вже почала несамовито мекати.

– Скажений, мабуть! – спало на думку Ганні.

У голові Ганни проносилися думки про те, що доведеться робити, якщо тхір піде на неї. Найгірше було те, що доведеться розпрощатися з козою.

– Ох, Марто, шкода тебе, й нічого робити. Зараз дочекаюся, коли ти повз мене проскочиш, то віджену цього шаленого першою, поки він на мене не пішов.

– Ох, цапне мене! Ай! І нехай! Не велика біда. Головне – врятуюся сама і кізочку свою вбережу! – Ганна намагалася заспокоїти себе, бо відстань між нею і тим звірятком стрімко скорочувалася.

Коза Марта, яка проскочила повз, злегка сповільнилася, відчувши захист господині. Невідомий звір теж сповільнився, тому в Ганни з’явилася можливість як слід розмахнутися. Дивно, але ніякого звуку не почулося. Проте, тхір високо підстрибнув, розвернувшись у польоті, так, ніби вирішив піти на Ганну.

Ганні здавалося, що час раптом сповільнився, бо думки скакали в голові, як шалені. Насправді ж вона прийняла рішення за секунду.

Навіть кози зупинилися і з цікавістю спостерігали за тим, як господиня самовіддано вступила в боротьбу з невідомим.

Щойно все закінчилося, Ганна наважилася подивитися ближче, що ж то таке.

Страшним і шаленим звіром, який у сутінках здався Ганні тхором, виявилася… Величезна чорна ганчірка…

Роздивившись ближче, з’ясувалося – це чоловічі тру си вельми значних розмірів, від яких тяглася тонка волосінь.

Ганна потягла її і зрозуміла, що та зачепилася за ногу однієї з кіз.

Мабуть, якийсь рибалка поліз у річку діставати заплутаний гачок, а шматок волосіні залишив потім на березі.

Як і одяг, який залишив для просушування, і так і забув забрати.

Поки кози бігали полем, їм подібні знахідки не траплялися, а от у прибережних кущах часом можна й не такі цікаві штуки знайти.

Перевівши нарешті дух, Ганна раптом почала сміятися.

Зі сміхом пішли залишки страху, які ще кілька хвилин тому повністю заволоділи її душею.

Не встигла вона остаточно прийти до тями, як її, яка сміялася крізь сльози, знайшли дочка з чоловіком.

Усю дорогу до будинку родина приходила до тями після пережитого.

А Ганні з тих пір було строго заборонено пасти своїх рогатих улюблениць біля берега річки…