Надя чекала цього нового року, як якогось дива. Вони з друзями вперше у житті зняли цілий котедж!

Як у якомусь гарному фільмі: панорамні вікна, ялинка у дворі і величезний стіл.

Єдиним мінусом було те, що будинок був за містом. Майже всі друзі Наді мали машини, а ось у неї не було. І навіть прав не було.

Вона думала, що керування це не для неї. Ну, серйозно, як можна керувати цілою машиною? Це ж так страшно! Інші автомобілі, пішоходи… Ні, Надя не була готова брати на себе таку відповідальність.

І ось тепер шкодувала. Друзі пропонували підвезти її, але Наді не пощастило: вона працювала тридцять першого числа. А всі їхали в обід, щоб встигнути накрити на стіл, зібратися, та й щоб більше було часу повеселитися.

– І як ти доберешся? – Запитала подруга Марія.

– Таксі викличу. Так, дорого, але інших варіантів немає.

Тридцять першого числа Надя допрацювала до п’ятої вечора, а потім помчала додому. Треба було переодягнутися, взяти салат, який вона приготувала для новорічного столу, а також ігристе. Ще вона купила різні м’ясні нарізки.

Звісно, ​​зовсім швидко не вийшло. Поки Надя прийняла душ, доки зібралася, поки нафарбувалася і зробила хоч якусь зачіску, була вже майже десята.

До будинку було трохи більше годину їзди. Взагалі, вона встигала до півночі, навіть залишиться час, щоб усе на стіл поставити і встигнути з усіма поговорити. Можна було б і там зібратися, але Надя знала себе: зустрінеться з друзями і заговориться. І Новий рік зустрічатиме в спортивних штанах і з розпатланим волоссям.

Як на зло, таксі не викликалося. Був великий попит (на цінник навіть страшно було дивитися, за ці гроші в інше місто можна було з’їздити) та ще й водіїв було мало. Небагато хто захоче провести новорічну ніч у дорозі.

На щастя, після двадцяти хвилин пошуку машина нарешті знайшлася.

Надя написала друзям, що вона викликала таксі, і щоб їй одразу готували келих. Їй у відповідь надіслали веселе фото, і Надя, на свій сором, позаздрила, що їй не вдалося приїхати разом з усіма.

У таксі вона практично заскочила. Залишалося півтори години до нового року. Але навігатор показував, що їхати трохи більше години. Встигає.

Таксистом був молодий та привабливий чоловік, що буває вкрай рідко. І дорогою вони з Надею розговорилися.

– Їдете відзначати? – запитав він з усмішкою.

– Так, із друзями відзначаємо. Я, як завжди, остання. Аби до півночі встигнути.

– Встигнемо, – відповів він.

– А ви? Невже вам хочеться працювати у новорічну ніч?

Чоловік знизав плечима.

– Я нещодавно в цьому місті. Переїхав по роботі, друзів особливо не маю. Хотів до батьків поїхати, та квиток вчасно не купив. Тепер уже тільки третього числа полечу.

– Жаль, звісно, – сказала Надя.

– Та ну, це ж нісенітниця, – знову посміхнувся він. – Ще встигну відзначити. А сидіти одному з телевізором мені якось не хотілося. Вирішив підзаробити, та ще й так пощастило: хороша компанія. Мене, до речі, Іван звуть.

– А я Надя.

– Гарне ім’я…

Всю дорогу вони балакали. Іван багато розповів про себе, багато й про Надю питав. А їй так було навіть краще. Вона в житті була говіркою, і їхати в тиші більше години їй було б нестерпно.

Вони повернули з траси. Була така хуртовина, що видно було погано. Тому поїхали тихенько, намагаючись нікуди не вʼїхати і не злетіти з дороги.

Але Надя не дуже хвилювалася. Навігатор показував, що залишилося їхати п’ятнадцять хвилин, а був тільки початок дванадцятої.

– Ось бачите, встигаєте, – сказав Іван.

І наврочив…

Машина застрягла…

– Це серйозно? – запитала дівчина.

Вона погано зналася на машинах, але те, що вона ніяк не хоче просуватися вперед, наводило на певні роздуми.

– Нічого, зараз виберемося, – сказав Іван. – Зараз назад здам.

Машина заревіла, викидаючи з-під коліс сніг. Але з місця зрушуватись відмовлялася.

– Я зараз.

Іван вийшов із машини, потім узяв у багажнику лопату. Наді вже почали писати друзі, і вона розповіла, що сталося. Але запевнила їх, що водій зараз щось вигадає.

Хвилин десять Іван щось робив. Чи то копав, чи, навпаки, закопував. Для Наді всі ці маніпуляції були незрозумілі.

– Так, зараз спробуємо, – сказав він, сідаючи в машину і дихаючи на свої руки.

– Змерзли? – дбайливо запитала Надя.

– Нічого.

Іван натиснув на газ, і вони майже вибралися. Але ключове слово “майже”.

– Та що ж таке!

Було видно, що й сам водій уже злиться. І переживає.

Тим часом до Нового року залишалося двадцять хвилин.

Надя написала своїм, але розуміла, що якщо вони зараз рвонуть їй на допомогу, то самі не зустрінуть Новий рік. Тому вони домовилися, що зараз намагаються вибратися самотужки, а якщо ніяк, то після опівночі приїде підмога.

Іван же ж не здавався. Його завзяттю можна було лише позаздрити.

Але коли до нового року лишилося десять хвилин, здалася Надя. Навіть якщо вони зараз виберуться, вона все одно не встигне.

– Іван, – покликала вона чоловіка. – Досить. Сідайте.

Він сів і винувато глянув на Надю.

– Вибачте. Я навіть не думав, що так станеться. Мабуть, доведеться шукати того, хто нас виштовхає.

– Мої друзі приїдуть після опівночі. Зустрінуть новий рік, а потім до нас.

– Мені шкода, що ви пропускаєте свято.

Надя посміхнулася. Вона в житті була оптимісткою і в усьому шукала щось хороше.

– А знаєте, адже я ніколи не зустрічала ось так ось новий рік. Зачекайте.

Надя добралася до пакета, а потім дістала звідти пляшку ігристого.

– Іване, відкриєте?

Чоловік усміхнувся.

– Звісно.

У машині знайшлися скляночки, а ще Надя дістала м’ясну нарізку. Собі Іван налив води, бо він все ж таки залишався за кермом.

Завірюха вже відступила. Ішов сніг, довкола був ліс і тиша. І Надя знала, що цей новий рік вона не забуде. Так, вона зустріла його не так, як планувала. Але мало хто у своєму житті пив ігристе, перемішане зі сніжинками, на дорозі опівночі.

Хвилин за двадцять під’їхала підмога. Машину виштовхали швидко, і вже за десять хвилин Надя зустрілася зі своїми друзями.

– Боже, тільки ти так можеш, – засміялася її подруга Марія. – Нам шкода, що ти пропустила все.

– Облиште, це було дуже цікаво. Я пила ігристе, притулившись до капота машини, а з неба ішов сніг. Це було мило.

Уся ця розмова проходила, поки Надя вивантажувала речі з машини.

– Вибачте, що так сталося, – сумно посміхнувся Іван. – Але я був радий зустріти з вами новий рік.

– Я теж. Іван, а ви кудись поспішайте?

– Ну, взагалі–то, ні, – знизав він плечима.

– Ви не проти, якщо мій сьогоднішній супутник до нас приєднається? – Запитала Надя. Але вона заздалегідь знала відповідь.

– Звичайно, ні, проходь!

Іван навіть трохи зніяковів.

– Мені якось незручно. У вас тут своя компанія.

– Вони хороші люди. Та й ми якось зблизилися: зі сторонніми людьми на вулиці ігристе не п’ють.

Іван засміявся і заглушив двигун.

Цей новий рік запам’ятався не лише тим, як він розпочався. І навіть не тим, як чудово було за містом зі своїми друзями. І навіть не великим сніговиком та шашликами у мороз.

Наді він запам’ятався іншим. Адже саме цього нового року сама доля звела двох людей. Назад додому Надя виїжджала разом з Іваном, і вони вже не збиралися розходитися.

– Зате буде що дітям розповісти, – через деякий час, говорила Надя. – Коли вони запитають, як мама та тато познайомилися, ми розповімо їм одну із найнебанальніших історій.

– Давай тільки пропустимо ту частину, де їхній недолугий тато примудрився застрягнути в снігу, – хмикнув Іван.

– Та ну! Це ж найцікавіше! І справа тут не в татових навиках, просто так судилося статися.

Іван тільки посміхався. Може, Надя й має рацію. Він стільки років за кермом, де тільки не їздив, але вперше забуксував у снігу саме новорічної ночі. Напевно, це справді доля.

І хочеш ти в неї вірити чи ні, а саме вона пише історію людей…

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!