Я довго не наважувалася розповісти цю історію, але, мабуть, вона типова для багатьох сімей.
Коли ми з чоловіком тільки одружилися, жили, як кажуть, душа в душу. Обоє працювали, знімали невелику квартиру, але грошей вистачало і на побут, і на відпустку раз на рік. Свекруха тоді здавалася мені цілком адекватною жінкою: приходила в гості, іноді приносила пиріжки, радила, але не лізла надто в наше життя.
Все змінилося після народження донечки. Я пішла в декрет, доходи різко скоротилися, а витрати – навпаки. Памперси, ліки, одяг, комуналка. Ігор старався, працював понаднормово, але грошей усе одно постійно бракувало.
Ми сподівалися хоча б на мінімальну допомогу від свекрухи – не грошима, то часом. Кілька разів просила Олену Дмитрівну посидіти з онукою, щоб я могла піти до лікаря чи просто перевести подих.
– Мамо, ну годинку-дві, будь ласка.
– Ні, вона в вас дуже швидка. Я за нею не встигаю. Вже не ті роки.
Мені це боліло, бо бачила, як інші бабусі гуляють з внуками, а наша – завжди “не може”.
А потім я почала помічати дивні речі. Свекруха раптом стала виглядати зовсім інакше: нові зачіски, манікюр, косметолог. То Олена Дмитрівна в салоні краси, то в кафе з подругами, то хвалиться новою сумкою.
– Звідки в неї гроші? – якось прошепотіла чоловікові. – Вона ж на звичайній пенсії.
Мене гризла підозра, але правду ми дізналися випадково. На сімейному обіді свекруха сама проговорилася:
– Та я тепер можу дозволити трохи пожити для себе.
– У якому сенсі?

– Тітка Марія залишила мені квартиру. Я її здаю. Гарні люди попалися, платять вчасно.
Я ледь не поперхнулася – квартира, оренда. І при цьому ми рахуємо кожну гривню.
Після того ми довго радилися з Ігорем і таки вирішили поговорити з Оленою Дмитрівною серйозно, без крику, спокійно.
– Мамо, – почав Ігор, – у нас зараз складний період. Може, ти могла б трохи допомогти? Хоч якусь частину з тих грошей, які маєш з оренди. Тим більше, це ж сім’я.
– А чого це маю вам допомагати? Діти повинні самі заробляти. Я все життя працювала і ніхто мені не допомагав.
– Але ж ми не просимо назавжди! У нас дитина, я в декреті!
– Це ваш вибір був – народжувати. Не перекладайте свої проблеми на мене.
Тут чоловік зірвався:
– Серйозно? Ти живеш на оренду, ходиш по салонах, а нам кажеш, що маємо “самі”?
– Не смій зі мною так розмовляти! Ви просто корисливі! Тільки гроші від мене й потрібні!
– Корисливі?! – я вже не стримувала сліз. – А ви не егоїстка? Навіть з онукою посидіти не хочете!
– Бо я не нянька! Хочу пожити для себе!
Скандал був страшний. Сусіди, напевно, все чули. Ми пішли, грюкнувши дверима. З того дня стосунки стали крижаними. Свекруха ображена, ми – розчаровані.
Не знаю, хто тут правий. Можливо, Олена Дмитрівна й справді має право жити для себе. Але гіркота від того, що в найважчий момент сім’я залишилася без підтримки, нікуди не зникає. І найболючіше – пояснити це колись нашій доньці.
Що порадите?