Колись я була звичайною жінкою з маленького села, з чоловіком і сином-школярем. Грошей вічно бракувало, а Сергій мріяв вступити до університету:

– Мамо, я хочу вчитись у місті, вибитися в люди.

Я рахувала кожну копійку й розуміла: з наших зарплат це нереально. Тоді й зважилась на заробітки.

Чоловік був категорично проти.

– Ти що, хочеш сім’ю розвалити?

– Я їду заради сина. Лише на рік.

– Добре. Рік, але не більше, – неохоче відпустив Вадим.

Я поїхала. Спочатку було страшно, важко, принизливо, але гроші пішли. Вперше відчула, що можу щось змінити.

Через рік вже знала: повертатись зарано. Хотіла не лише оплатити навчання сина, а й купити йому квартиру; зробити весілля, як у людей. Хотіла, щоб Сергій ніколи не знав тієї бідності, в якій жила я.

– Я ще залишуся, – сказала чоловікові телефоном.

– Ти ж обіцяла!

– Це заради нашого сина!

– Якщо не повернешся – я з тобою розлучуся.

Тоді навіть засміялася:

– Не сміши. Ти без мене і тижня не проживеш.

Я помилилась. Повістка прийшла, коли мила підлогу в чужому домі. Вадим розлучився зі мною без скандалів і пояснень. А ще через кілька років дізналася, що він живе з іншою жінкою.

– Тато щасливий, – сказав мені син по телефону.

– А я?

– Мамо, ну, ти ж сама вибрала.

Повернулась багатою і самотньою; заробила багато. Сергій закінчив навчання. Я купила йому квартиру, зробила весілля – пишне, з музиками й гостями, а потім повернулась у свій великий будинок. Тільки там було порожньо. Син живе в місті, приїжджати не хоче.

– Мамо, нам далеко.

– Мамо, ми зайняті.

– Я подзвоню.

Телефонує рідко, у нього своє життя, сім’я та клопоти. А я ходжу з кімнати в кімнату і думаю: “заробила гроші – але втратила чоловіка, сім’ю, себе”. Іноді вночі питаю себе: “Чи варта була та квартира мого життя; розкіш моєї самотності?”. Тепер у маю все, окрім того, заради чого колись поїхала.

Як бути ? Що порадите?