– Мамо, ти мене взагалі чуєш? – Вигукнула дочка. – Я не можу так жити! Розумієш? Не можу!

Лєра жбурнула сумку на крісло і схрестила руки на грудях.

– Чую, – сказала я, сьорбаючи чай, – ти хочеш розміняти квартиру.

– Так, розміняти! – З викликом відповіла Лєра. – Мені потрібна окрема житлоплоща! Тому що… Ну, я не можу привести сюди Сашка, поки ти тут зі своїми…

Вона зробила невизначений жест.

– Зі своїми… кавалерами…

– Кавалери… – посміхнулася я про себе. – Господи …

За останні п’ять років у мене було двоє «кавалерів», і обох моя дочка вижила з такою віртуозністю, що я досі дивувалася, звідки в ній стільки отрути?

Першому вона якось влаштувала істерику, а другому просто мовчки псувала життя. Ховала його речі, викидала продукти з холодильника, приходила в його кімнату без стуку. Він протримався чотири місяці.

– Лєро, – я прямо подивилася на дочку, – ця квартира моя! Я її отримала від бабусі, тобто від твоєї прабабусі, якщо ти пам’ятаєш.

– І? – З викликом запитала Лєра. – Далі що?

– Жодного розміну не буде!

Вона уважно подивилася на мене, і я раптом зрозуміла, як сильно вона схожа на Володю, колишнього мого чоловіка.

Ну ось один в один просто. Та сама презирлива усмішка, той же кислувато-похмурий вираз обличчя, з яким він колись сказав мені:

– Ти взагалі хто така, щоб мені вказувати?

Ми з ним прожили разом рік. Один рік, з якого я пам’ятаю здебільшого крики, його крик, крик його матері та свій власний беззвучний крик у душі.

Коли я пішла, доньці було вісім місяців. Вона лежала у візку і дивилася на мене, як мені здавалося, зовсім по-дорослому. І я везла її холодним містом, не розуміючи, куди йду і навіщо…

– Ти позбавила дитину батька, – сказала мені мама.

І потім повторювала це щоразу, коли Лєра хворіла, вередувала, погано вчилася, чи не хотіла їсти кашу.

– Це все тому, що дівчинка росте без батька, – впевнено казала вона. – А ти, егоїстко, і тоді думала, і зараз думаєш тільки про себе.

Свекруха, колишня свекруха, дзвонила регулярно, поки Лєрі не виповнилося п’ятнадцять.

– Як там моя внучечка? – Зворушливо питала вона. – Бідолашна дівчинка, бідна, без тата росте… А Вова ж одружився, у нього син з’явився, і дружина у нього нормальна тепер. Ну а ти…

І я вірила. Багато років я справді вірила, що я винна. Що мушу, що зобов’язана компенсувати Лєрі відсутність батька іграшками, сукнями, поїздками, грошима, своїм часом, своїм життям…

Я брала підробіток, коли Лєра хотіла останню модель телефону. Я відмовилася від відпустки, коли дочка збиралася поїхати в закордонний табір.

Я не вийшла заміж за Ігоря, доброї, який був добрим і любив мене, тому що Лєра сказала, що ніколи не прийме «чужого мужика» в нашому будинку.

Вона завжди говорила «в нашому будинку», хоча квартира була записана на мене, а моя двадцятишестирічна дочка, яка має цілком непогану роботу, ні гривні не вклала в ремонт.

– Значить, ні? – Лєра примружилася. – Добре. Тоді я йду до Сашка. І..

Вона ковзнула по мені поглядом.

– Відсьогодні можеш забути, що в тебе є дочка!

Мабуть, вона чекала, що я кинуся за нею, почну благати, плакати. Але я добре знала її спосіб, вона використовувала його з дитинства.

Вона гримала дверима, ховалась у шафі, погрожувала кудись там піти. І я завжди здавалася. Але не цього разу!

– Добре, – сказала я. – Іди. Удачі тобі.

Дочка завмерла на порозі своєї кімнати. Обернулася. І ось що цікаво, в її очах майнув якийсь дитячий подив. Втім, вона швидко впоралася із собою.

– Гаразд, – пробурчала вона і пішла збирати речі.

Хвилин за двадцять Лєра пішла.

Три місяці я жила сама. Втім, не зовсім, – зі мною була ще кішка Муся. Лєра її, між іншим, сама притягла з вулиці вісім років тому. А потім, звісно, ​​забула, що ця кішка взагалі існує.

Ні годувати тварину, ні возити її час від часу до ветеринара дочці було ніколи. Регулярне вичісування, обробка від бліх та розв’язування інших котячих проблем теж лягло на мої плечі.

Так ось, Муська ні на мить не залишала мене одну.

Вона спала у мене в ногах, муркотіла мені “казки”. А коли я займалася своїми справами, вона просто дивилася на мене своїми мудрими очима і ніби казала:

– Нічого, мамо. Прорвемося.

Я ходила на роботу, готувала собі сніданки та вечері, прості, без вишукувань, бо тепер мені не треба було догоджати смакам дочки. Фільми я теж дивилася які хотіла … Життя потихеньку налагоджувалося.

А в якийсь момент я взяла та зателефонувала Ігорю. Він виявився вільним. Ми трохи поговорили, а потім він запропонував зустрітися. Я погодилася, і ми довго гуляли.

– Дякую, що зателефонувала, – тепло посміхнувся він на прощання.

Наступного дня він зателефонував мені, і ми домовилися ще зустрітися.

Так минуло понад два тижні. Я оновила гардероб, змінила зачіску, за допомогою Ігоря зробила у квартирі перестановку і нарешті відчула, що оживаю.

А невдовзі він зробив мені пропозицію.

– Тільки знаєш, – сказав він, – мені тут роботу запропонували в іншому місті… Ти як? Поїдеш зі мною?

– Поїду, – посміхнулася я.

А ще за тиждень мені подзвонила дочка.

– Мамо… – Лєра говорила якось тьмяно, майже шепотіла. – Я тут… У мене тут… Можна я приїду?

– Що сталося? – відразу злякалася я.

У слухавці почулося схлипування:

– Сашко…

– Що таке? Та кажи ти до ладу!

– Він кинув мене-е! – Розплакалася Лєра.

Я, щиро кажучи, не здивувалася. Цей її кавалер був із тих, хто обирає жінок за додатковими опціями: квартира у центрі, забезпечені батьки, зв’язки.

Коли з’ясувалося, що квартири не буде, що мама Лєри, тобто я, не збирається фінансувати молоду сім’ю, він випарувався. Чого й слід було чекати.

– Ну що ж… Приїдь, – зітхнула я.

За пів години Лєра приїхала. Вона увійшла до квартири, пройшла по кімнатах і озирнулася.

– Ти тут усе переставила, – сказала вона з образою.

– І що? – Усміхнулася я.

Вона не відповіла, тільки підозріло примружилась, як кішка. Якби у неї був хвіст, він би, мабуть, нервово тремтів.

– Ходімо чаю поп’ємо, – запропонувала я.

Вона мовчки пішла за мною на кухню.

– Лєро, – сказала я після невеликої паузи, – мені треба тобі щось сказати. Я продаю квартиру та їду. З Ігорем. Пам’ятаєш його? Ми вирішили спробувати знову бути разом.

Вона глянула на мене, як на недруга.

– А я? – Запитала вона після довгого мовчання. – Мені куди накажеш іти?

– Ну, ти доросла людина, – сказала я. – Тобі двадцять шість років. У тебе є освіта, робота, руки, голова.

Лєра підібгала губи.

– Значить, кидаєш мене, так? Заради мужика? Ну… Гаразд-гаразд!

І вона пішла майже так само голосно, як і вперше. А дні за три знову зателефонувала.

– Ма-а-ам… – плакала дочка. – Він сказав… Що я йому не потрібна-а-а…

– Хто він? – Не зрозуміла я. – Сашко, чи що?

– Та який Сашко? – роздратовано випалила Лєра. – Тато!

Виявилося, вона зателефонувала бабусі, та неохоче дала їй номер батька, а той очікувано дав їй відставку.

– Він сказав… – ридала Лєра. – Він сказав, що не пустить мене до себе. Що він ніколи не любив тебе і не вважає мене за дочку… Що в нього своя сім’я…

– Ну що ж, – мовила я після паузи, – здається, комусь настав час подорослішати.

Лєра схлипнула і хотіла щось сказати, але не змогла.

Через місяць ми з Ігорем розписалися та поїхали. А Лєра … Ну, вона поки кочує від однієї подруги до іншої та накопичує на оренду житла.

Ми з нею зідзвонюємося кілька разів на тиждень, але довго не розмовляємо. Може і варто допомогти їй грошима, я поки що думаю над цим. А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!