Юлія в червоному шовковому халатику сиділа перед дзеркалом і зосереджено підводила очі. Кожен рух був точним, адже сьогодні особливий вечір.

— Ти куди це зібралася? — Олександр завмер у дверях, розгублено дивлячись на дружину. — Я думав, раз я нікуди не йду, то й ти вдома залишишся…

— Юлька — моя подруга дитинства. У неї сьогодні ювілей, тридцять років! Чому це я маю пропускати таке свято? — не повертаючись, відповіла дівчина.

— Але ж я не йду, — знову затягнув чоловік. — До того ж сьогодні мої батьки приїжджають. Ти ж знаєш.

— Важливе уточнення: твої батьки. Моя присутність там зовсім не обов’язкова, — Юлія нарешті всміхнулася своєму відображенню, задоволена результатом.

Стосунки зі свекрухою в неї були, м’яко кажучи, прохолодні. Тому новина про візит родичів саме в день ювілею подруги стала для Юлі справжнім порятунком — з’явився законний привід оминути чергову порцію повчань.

— Та як же я їх сам зустрічатиму? — почав канючити Олександр. — Я ж навіть не знаю, де в нас що лежить!

— Розберешся. До весілля ти цілих двадцять сім років із ними жив, якось же давали раду, — нагадала дружина.

Олександр ще кілька разів намагався вмовити її залишитися, але Юлія була непохитною.

Провівши дружину до таксі, він побрів у магазин. Сподівався, що знайде там усе необхідне, щоб не вдарити в бруд обличчям перед матір’ю.

На очі йому потрапили лотки з готовою їжею: котлетки, голубці, салати — усе виглядало цілком їстівним, тільки розігрій. Набравши повні пакунки десь на тисячу гривень, Олександр із полегшенням повернувся додому.

Близько п’ятої вечора на порозі з’явилися батьки.

— Де Юлька? — Анастасія Петрівна цмокнула сина в щоку й одразу почала озиратися на всі боки.

— Вона пішла… — Олександр зніяковів і почухав потилицю.

— Куди це пішла? — насторожилася мати.

— На ювілей до подруги, — пробурмотів він, відчуваючи, як червоніють вуха.

— І що, її сьогодні зовсім не буде? — Анастасія Петрівна діловито поправила окуляри на переніссі.

— Не знаю, — стенув плечима син.

— Як це «не знаю»? Ти не знаєш, до котрої години гулятиме твоя дружина? — сплеснула руками мати. — Петре, ти тільки послухай його! Це все твоє виховання! Виріс тюхтієм, яким крутить ота вертихвістка!

Петро замість відповіді лише невдоволено скривився й махнув рукою — мовляв, не починай знову.

— Весь у батька! — процідила Анастасія Петрівна. — Сподіваюся, вона хоча б приготувала нам щось поїсти?

— Я сам про все подбав, мамо, не хвилюйся.

— Як ти міг дозволити їй так поводитися? — жінка засуджувально похитала головою. — Вона знала, що ми приїдемо, і просто наплювала на наш візит?

Олександр мовчав, бо й сам не знав, що на це відповісти. Наступну годину Анастасія Петрівна присвятила «інспекції»: вона обійшла всі кімнати, заглядаючи в кожен куток.

— Господиня з Юлі, звісно, ніяка, — підбила вона підсумок. — Ну, синку, чим пригощатимеш?

Коли Олександр виставив на стіл куплені в магазині лотки, свекруха аж очі округлила.

— Ти оцим збираєшся нас годувати? Ми з Петром таку гидоту їсти не будемо! Ну й дружина в тебе — мало того, що на гульки втекла, так ще й чоловіка голодним покинула.

— Та що ж вам купити? Я можу знову в магазин збігати… — Олександр зовсім рознервувався.

— Сама приготую, — пробурчала мати й, схопивши Юлин фартух, рішуче зав’язала його на собі. — Що у вас із продуктів є?

— Не знаю… Треба дивитися, — Олександр переминався з ноги на ногу.

Анастасія Петрівна приречено заохала й почала шарудіти по шафах. Кожна відкрита дверцята супроводжувалася важким зітханням і черговою шпилькою в бік нерадивої невістки.

Гріх навпіл вечерю приготували. Здавалося б, можна було й видихнути, але виникла нова біда: мамі знадобилася чиста постіль, а Олександр ніяк не міг її знайти.

Він намагався додзвонитися Юлі, але та спершу не брала, а потім і зовсім перестала відповідати — мабуть, гучна музика заважала.

Бідний Олександр у поті чола бігав від шафи до шафи, вивертаючи полиці.

— Ну й дружина в тебе, — Анастасія Петрівна по-хазяйськи вмостилася на дивані. — Поїхала розважатися, коли гості в хаті. Хіба ми так часто до вас приїжджаємо?

— Мамо, ювілей ніхто б не переносив через ваш приїзд, — пробурчав син, вивалюючи чергову купу речей на підлогу.

— Могла б і не йти. Не заступайся за неї, — відмахнулася мати. — Твоя дружина просто вкотре показала, як вона нас не поважає!

— Мамо, досить мене пиляти! — Сашко нарешті не витримав і суворо подивився на неї.

Анастасія Петрівна ображено підтиснула губи. Зрозумівши, що син не дасть сьогодні перемити невістці кістки, вона демонстративно зібралася спати.

Наступного ранку, близько десятої, повернулася Юлія. Привіталася з батьками й шмигнула в кімнату.

— Слава Богу, ти прийшла! — Олександр забіг слідом. — Я тут уже з розуму сходжу. Матері все не так, батько мовчить, а мені за всіх віддуватися!

— Я зараз переодягнуся й знову поїду, — приголомшила його дружина. — Ми з дівчатами за місто збираємося.

— А як же я? — Сашко аж зблід.

— Спілкуйся з батьками, — безтурботно відповіла Юля, дістаючи з шафи купальник.

— І коли ти будеш? — жалібно спитав він. — Знаєш, у дитинстві мені якось легше було з мамою спілкуватися… А зараз бачу — важка вона людина. Тепер я розумію, чому ви не можете порозумітися.

— До вечора буду, — усміхнулася Юля й, підхопивши сумку, знову полетіла до подруг.

Анастасія Петрівна, звісно, не змовчала. — Прилетіла й знову втекла… Не розумію, як ви так живете? Ти б задумався, на кому одружився. Прямо на язик проситься слово «гуляща»…

— Мамо, прикуси язика! — вигукнув Олександр. — Ти вже просто починаєш дратувати. Чого ти добиваєшся? Хочеш нас посварити?

— Ні, з чого ти взяв? — жінка аж зіщулилася. — Я просто хочу сказати, що Юля нас не поважає.

— А ти? Ти її поважаєш? — син примружився, дивлячись матері в очі.

Анастасія Петрівна винувато опустила погляд і якось незграбно всміхнулася. Олександру все стало зрозуміло без слів.

Товари для дому

— То які до мене питання? Якщо ти не поважаєш мою дружину, то чому чекаєш поваги від неї?

— Бо я подарувала їй такого чоловіка! — спалахнула мати.

— Я що, річ? Чи ви якийсь договір укладали? — ці слова зачепили Олександра до глибини душі.

— Ні…

— Тоді думай, перш ніж щось казати! — процідив він крізь зуби.

Анастасія Петрівна ображено надула губи, посиділа так хвилин п’ять, а тоді рішуче покликала чоловіка додому. З сином вона навіть не попрощалася — мовчки підхопила сумку й пішла до машини.

Відтоді свекри стали заїжджати в гості ще рідше. А Юля з Олександром нарешті відчули, що в їхньому домі господарюють тільки вони самі.

Отак воно й буває в житті: іноді треба всього один раз твердо сказати «досить», щоб у родині нарешті настав спокій, а кожен почав відповідати сам за себе.

А як ви гадаєте, чи правильно вчинила Юлія, не відмовившись від своїх планів заради візиту свекрів? Чи, може, у таких ситуаціях варто йти на компроміс?

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!