Новини України сьогодні

  • НОВИНИ
  • ЖИТТЯ
  • ПОРАДИ
  • ЗДОРОВ’Я
  • КУХНЯ
  • ГУМОР
  • ЦІКАВО
  • Home
  • ЖИТТЯ
  • – Чому це твоя мама про нас тільки зараз згадала? А де вона була, як Сашуня народилася? Чомусь до цього випадку не цікавилася справами онучки!

– Чому це твоя мама про нас тільки зараз згадала? А де вона була, як Сашуня народилася? Чомусь до цього випадку не цікавилася справами онучки!

Viktor
29 Грудня, 202529 Грудня, 2025 Коментарі Вимкнено до – Чому це твоя мама про нас тільки зараз згадала? А де вона була, як Сашуня народилася? Чомусь до цього випадку не цікавилася справами онучки!

У моєї мами великий двоповерховий будинок. І вона не була проти, аби ми з чоловіком переїхали жити. Навіть ремонт зробила на 2 поверсі та окремий вихід.

Після весілля я завагітніла та народила донечку Олександру. І моя мама нам дуже допомагала, постійно няньчилася з Сашунею, брала її на прогулянку:

– Ти поспи, дитино. Тобі треба набратися сил. А я поки малечу поняньчу.

А от свекруху, Ольгу Борисівну, ніяк наші справи не цікавили.

Наче от вона знала, що ми під крилом у моєї мами і не треба за нас хвилюватися. Але пані Ольга навіть не питала, як онучка Сашуня.

– Так ви хоча б приїхали до нас на вихідні, з малюком побачилися.

– Та вона ще мала, тільки кричить, спить і їсть. І чого я буду їхати? Тим паче, твоя мама збоку он живе та може допомогти.

Я вже і сама якось змирилася з думкою, що ми у свекрухи на останньому місці. Однак, десь місяць тому поведінка пані Ольги змінилася.

То почала нам телефонувати з села, гостинці передавала автобусом, раз навіть скинула 500 гривень на подарунок онучці.

А от виявилося, що молодший брат мого Мирона, Юрко, скоро женитися буде. Бо його “нєвєста” вагітна. З тою дівчиною він зустрічався десь 6 чи 7 місяців. Ну і от вона залетіла

Квартирка у свекрухи невеличка, 2 манюсінькі кімнатки з звичайним ремонтом. І от пані Ольга хоче віддати ту квартиру Юркові. 

– А де вона житиме?

– Як де? У нас.

– Тобто у нас? Не забувай, що це будинок моєї мами, ти з нею навіть не порадився. Куди ми твою маму помістимо?

– Та щось придумаємо. Може я взагалі потім візьму кредит та куплю мамі однушку.

– Ти? А чому не брат? То ж через нього твоя мама залишається по суті без даху над головою!

На наші крики прийшла моя мама:

– Що тут у вас трапилося? 

– А в наші родині скоро поповнення буде – свекруха переїде!

– Дуже “чудова” новина. А мене ніхто попередити не хотів? Я нічого не маю проти свахи, але от вона вам ні копійки не давала. Навіть до онучки не приїздила. А зараз хоче тут жити?

Чоловік на нас дуже образився та вже декілька днів не розмовляє. Щось бубонить під носа, типу його тут, як мужика не поважають. Але я не можу командувати в чужому будинку!

І чому свекруха згадала про нас саме тоді, коли може опинитися без даху над головою?

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!

Навігація записів

Дівчина машинально приклала руки до чашки гарячого чаю. Тепло поступово розтікалося тілом, і від цього ставало набагато спокійніше. Тетяна почала вивчати жінку, що сиділа навпроти. Вона точно була років на п’ять за неї старша, приблизно ровесниця Іллі. Валентина була одягнена зі смаком, трималася впевнено, але при цьому теж помітно нервувала.
– Тату, ти що, кота завів? – здивувалася дочка Людмила, яка приїхала на вихідні

Related Articles

Я скаржилася на спину, бо мені хотілося, щоб ти мене пожалів! — голос Анни зірвався на крик. — А не для того, щоб ти влаштовував революцію в моєму домі! Ти переставив чашки, які мені подарувала донька! Я тепер маю ставати на табуретку, щоб випити чаю

Viktor
9 Травня, 20269 Травня, 2026 Коментарі Вимкнено до Я скаржилася на спину, бо мені хотілося, щоб ти мене пожалів! — голос Анни зірвався на крик. — А не для того, щоб ти влаштовував революцію в моєму домі! Ти переставив чашки, які мені подарувала донька! Я тепер маю ставати на табуретку, щоб випити чаю

Ірина стояла в дверях і дивилася на це свято життя. У голові не вкладалося. Що все це означає? Як найкраща подруга могла опинитися в списку «запасних»? Чому Оленка взагалі таке допустила? Але її телефон мовчав. Оленка продовжувала щебетати з гостями, її анітрохи не хвилювало, що вона й словом не обмовилася з людиною, яку називала найближчою… Ірина повільно, ніби уві сні, повернулася до тієї комірчини, забрала зі столу сумочку з подарунком і мовчки вийшла на вулицю через службовий вихід.

Viktor
9 Травня, 20269 Травня, 2026 Коментарі Вимкнено до Ірина стояла в дверях і дивилася на це свято життя. У голові не вкладалося. Що все це означає? Як найкраща подруга могла опинитися в списку «запасних»? Чому Оленка взагалі таке допустила? Але її телефон мовчав. Оленка продовжувала щебетати з гостями, її анітрохи не хвилювало, що вона й словом не обмовилася з людиною, яку називала найближчою… Ірина повільно, ніби уві сні, повернулася до тієї комірчини, забрала зі столу сумочку з подарунком і мовчки вийшла на вулицю через службовий вихід.

— Вероніко, ти зовсім совість втратила, рідного дядька на порозі тримати? — голос Віктора Івановича тремтів від удаваного обурення, поки він намагався зазирнути через плече племінниці. Вероніка міцніше стиснула пальцями стару, але щойно пофарбовану хвіртку. Запах сосни та ранкової роси змішувався з їдким ароматом дешевих парфумів дядька. — Дядьку Вітя, я, здається, чітко сказала по телефону: я сьогодні не приймаю гостей. У мене багато роботи в саду. — Якої роботи? — він безцеремонно відсунув її руку і ступив на доріжку, викладену акуратним каменем. — Ого! Нічого собі, ти тут розвернулася. А говорили — розвалюха, тільки на знесення. Твоя мати божилася, що ти останні копійки в трубу зливаєш. — Мама багато чого говорила, — сухо відповіла Вероніка, йдучи за ним. — І ви, пам’ятаю, під час угоди сміялися, що впарюєте мені «гнилий сарай» за ціною міської студії. Віктор зупинився…

Viktor
9 Травня, 20269 Травня, 2026 Коментарі Вимкнено до — Вероніко, ти зовсім совість втратила, рідного дядька на порозі тримати? — голос Віктора Івановича тремтів від удаваного обурення, поки він намагався зазирнути через плече племінниці. Вероніка міцніше стиснула пальцями стару, але щойно пофарбовану хвіртку. Запах сосни та ранкової роси змішувався з їдким ароматом дешевих парфумів дядька. — Дядьку Вітя, я, здається, чітко сказала по телефону: я сьогодні не приймаю гостей. У мене багато роботи в саду. — Якої роботи? — він безцеремонно відсунув її руку і ступив на доріжку, викладену акуратним каменем. — Ого! Нічого собі, ти тут розвернулася. А говорили — розвалюха, тільки на знесення. Твоя мати божилася, що ти останні копійки в трубу зливаєш. — Мама багато чого говорила, — сухо відповіла Вероніка, йдучи за ним. — І ви, пам’ятаю, під час угоди сміялися, що впарюєте мені «гнилий сарай» за ціною міської студії. Віктор зупинився…

Цікаве за сьогодні

  • Я скаржилася на спину, бо мені хотілося, щоб ти мене пожалів! — голос Анни зірвався на крик. — А не для того, щоб ти влаштовував революцію в моєму домі! Ти переставив чашки, які мені подарувала донька! Я тепер маю ставати на табуретку, щоб випити чаю
  • Ірина стояла в дверях і дивилася на це свято життя. У голові не вкладалося. Що все це означає? Як найкраща подруга могла опинитися в списку «запасних»? Чому Оленка взагалі таке допустила? Але її телефон мовчав. Оленка продовжувала щебетати з гостями, її анітрохи не хвилювало, що вона й словом не обмовилася з людиною, яку називала найближчою… Ірина повільно, ніби уві сні, повернулася до тієї комірчини, забрала зі столу сумочку з подарунком і мовчки вийшла на вулицю через службовий вихід.
  • — Вероніко, ти зовсім совість втратила, рідного дядька на порозі тримати? — голос Віктора Івановича тремтів від удаваного обурення, поки він намагався зазирнути через плече племінниці. Вероніка міцніше стиснула пальцями стару, але щойно пофарбовану хвіртку. Запах сосни та ранкової роси змішувався з їдким ароматом дешевих парфумів дядька. — Дядьку Вітя, я, здається, чітко сказала по телефону: я сьогодні не приймаю гостей. У мене багато роботи в саду. — Якої роботи? — він безцеремонно відсунув її руку і ступив на доріжку, викладену акуратним каменем. — Ого! Нічого собі, ти тут розвернулася. А говорили — розвалюха, тільки на знесення. Твоя мати божилася, що ти останні копійки в трубу зливаєш. — Мама багато чого говорила, — сухо відповіла Вероніка, йдучи за ним. — І ви, пам’ятаю, під час угоди сміялися, що впарюєте мені «гнилий сарай» за ціною міської студії. Віктор зупинився…
  • Софійко! Можеш заїхати до мене, дитино? — тривожно мовила колишня свекруха. — Мені потрібно тобі дещо віддати. Виникла пауза. Софія здивувалася її дзвінку. — Що саме віддати, Маріє Степанівно? Я можу замовити кур’єра, якщо там щось із моїх старих речей. — Ні, кур’єром не можна, — перебила жінка. — Це не телефонна розмова. Просто приїдь. Я чекатиму.
  • — Марку, що це за тон? Ми сім’я! Ми приїхали підтримати вас у такий важкий час… — Підтримати? — я перевів погляд на Дениса, який ліниво гортав стрічку в телефоні. — Ти, здоровий лоб, не можеш сам собі зробити каву? Батьку, а ти бачиш, що вона ледь на ногах стоїть?
  • Коли я одружувався, я сподівався, що моя дружина буде підтримувати в домі порядок. Ти справді вважаєш, що в цьому домі можна жити? — голос Максима, тихий і ніби позбавлений будь-яких емоцій, заповнив кухню, де Мар’яна щойно закінчила прибирання. Він не кричав. Максим ніколи не кричав. Його сила була в іншому — у вмінні дивитися так, ніби перед ним не дружина, а прикре непорозуміння, яке заважає йому насолоджуватися ідеальним світом. Мар’яна повільно відклала планшет. Очі пекли від утоми. Вона повернулася з роботи дві години тому, і за цей час встигла розібрати торби, завантажити пральну машину, зварити вечерю та протерти кожну полицю у вітальні. У повітрі ще витав аромат свіжої м’яти від засобу для меблів. Вона знала, що він прийде і почне «техогляд». Це стало їхнім ритуалом. Недільним, вечірнім, щоденним — неважливо. Кожен його візит додому нагадував візит суворого ревізора до занедбаної сільської їдальні. Максим стояв посеред кімнати у своєму бездоганному світлому костюмі. Він навіть не роззувся, хоча Мар’яна щойно вимила підлогу. В одній руці він тримав шкіряний портфель, іншою вказував на обідній стіл зі світлого дуба. — Підійди ближче. Подивися сама, — скомандував він
Copyright 2018. All rights reserved | Theme: OMag by LilyTurf Themes