— Привіт, сестричко, — промовив Максим із тією особливою усмішкою, яка завжди означала, що йому щось потрібно. — Я тут усе обміркував… Мама тепер житиме в тебе.

Олена заціпеніла на порозі власної квартири.

— Що? — ледве витиснула вона, міцніше стискаючи ручку дверей.

— Ну, ти ж розумієш, справа молода, — Максим безцеремонно зазирнув через її плече, оцінюючи свіжий ремонт у передпокої. — У Каті з мамою постійні суперечки, іскри летять. Нам з дружиною йти нікуди, квартира батьківська велика, але вдвох із мамою нам тісно. Тож я вирішив: їй у тебе буде спокійніше.

Олена та Максим були рідними братом і сестрою, але в їхньому дитинстві ніби було два різних всесвіти. Максим, старший син, був для батьків «світлом у вікні». Олена ж з’явилася пізніше, і на неї часто дивилися як на додатковий клопіт. Дуже швидко її виховання переклали на плечі Максима, але той не надто переймався роллю наставника. Він просто обрав шлях тиску:

— Якщо наскаржишся батькам, що я десь гуляв чи не нагодував тебе — начувайся. Будеш сама винна.

Оленка рано стала самостійною. Доки Максим проводив час із друзями, вона сама вчила уроки, сама гріла обід і навіть ходила за продуктами. Батьки залишали синові список справ і гроші, але він просто кидав сестрі:

— Оленко, збігай швиденько, ти ж у нас спритна.

І вона бігла. Маленька дівчинка з великим списком у руках викликала подив у продавців місцевого магазину: така юна, а вже знає, який хліб свіжий і як порахувати решту. Максим же ввечері збирав усі вершки похвали:

— Який у нас Максимко відповідальний! Справжній господар росте!

Минали роки, але сценарій не змінювався. Олена готувала, прибирала, закривала «дірки» в домашньому господарстві, доки брат насолоджувався статусом улюбленця. Батьки не хотіли заглиблюватися в деталі — їм було зручно, що в хаті лад і на столі тепла вечеря.

Олена втомилася бути тінню. Коли в дев’ятнадцять років у її житті з’явився Сергій, вона відчула, що це не просто кохання — це її шанс на порятунок. Вони розписалися скромно й швидко. Першим їхнім житлом стала тісна кімнатка в гуртожитку, але для Олени вона була справжнім палацом, бо там не було наказів Максима та мовчазного очікування батьків.

Вони працювали багато. Сергій брав додаткові зміни, Олена підробляла вечорами. Вони мріяли про своє, хай маленьке, але незалежне гніздечко.

Однак минуле не відпускало. Кожного разу, повертаючись до батьківського дому, Олена відчувала ту саму знайому тривогу. Вона бачила, як мама, Марія Іванівна, з незмінним захопленням дивиться на Максима, який і в тридцять не поспішав дорослішати. Він жив у своє задоволення, не переймаючись побутом, доки мати зітхала:

— Максиме, синку, треба ж уже якось про майбутнє думати, кар’єру будувати…

— Мам, не починай, я все контролюю, — відмахувався він, простягаючи ноги на дивані.

Одного разу Олена прийшла в гості з повними пакетами. Вона щойно отримала першу хорошу премію і хотіла порадувати рідних. Але переступивши поріг, вона завмерла. У її колишній кімнаті, де колись стояли її книжки та стіл, тепер була велика спальня батьків. Її речі просто зникли, їх замінили нові штори та сімейні фотографії, на яких майже не було її. Олену просто «стерли» з простору дому.

Марія Іванівна, помітивши доньку, з ентузіазмом вигукнула:

— Оленко, дивись, як ми тут усе гарно оновили! Тепер так просторо!

Олена зціпила зуби й мовчки почала викладати на стіл продукти: смачне печиво, дорогу каву, сири, солодощі. Вона вибирала найкраще, на чому сама часто економила. Мати глянула на стіл, але замість радості на її обличчі з’явилася тінь невдоволення.

— А де делікатесна риба? Ти ж знаєш, що тато її любить, а в мене в неділю іменини… — розчаровано промовила вона.

Олена відчула, як усередині все стиснулося. Вона витратила чималу частину премії, щоб зробити їм приємно, але виявилося, що цього «замало».

— Мам, я купила те, що дозволяв бюджет, — тихо відповіла вона.

— Ти завжди думаєш тільки про себе, — відрізала Марія Іванівна. — Живеш там у своєму місті, а про батьків згадуєш за залишковим принципом.

Олена відчула, як сльози підступають до очей. Вона згадала все: як доношувала старі речі, як виконувала чужу роботу, як намагалася заслужити хоч слово подяки.

— Я просто хотіла зробити вам приємно… — прошепотіла вона, забираючи продукти назад у пакет.

Мати раптом зрозуміла, що перегнула палицю, але замість вибачень сказала:

— Ой, не треба цих сцен. Можеш забрати свої покупки, раз ти така ображена. Нам твоїх подачок не треба.

Олена швидко вийшла, витираючи сльози вже на вулиці. Вдома Сергій застав її з пачкою того самого печива в руках.

— Що трапилося, рідна?

Олена розповіла про все: про кімнату, про рибу, про вічне відчуття провини. Сергій обійняв її міцно, намагаючись захистити від цієї холодної родинної несправедливості.

— Ти не зобов’язана їм догоджати, Оленко. Ти — доросла самостійна жінка. Твоя цінність не вимірюється пакетами з їжею чи їхнім схваленням. Досить носити їм дари, які вони кидають тобі в обличчя.

Ці слова стали переломними. Олена перестала приходити щотижня. Спершу вона пропустила одну неділю, потім другу. Минув місяць, і лише тоді мати зателефонувала.

— Ти що, занедужала? — без жодних прелюдій запитала вона.

— Ні, мамо, просто багато роботи.

— Дивно. Раніше ти хоч щось корисне приносила, а тепер і того немає. Син у мене хоч і гультяй, але порядний, з дому не тікає.

За наступний рік життя Олени змінилося кардинально. Вони з Сергієм нарешті взяли в іпотеку невелику, але світлу двокімнатну квартиру. Саме в цей час пішов із життя батько. На похороні Олена щиро сумувала, а Максим у цей час пошепки обговорював із матір’ю, що квартиру тепер треба терміново переписати на нього, бо «в Оленки і так усе є».

А потім у житті Максима з’явилася Катя. Дівчина була яскравою, галасливою і зовсім не обтяженою манерами. На першу ж зустріч вона прийшла, поводячись так, ніби вже володіє всім цим світом.

— Ой, ну і ремонт тут… Совдепія повна, — сказала вона замість привітання, оглядаючи вітальню Марії Іванівни.

Мати Максима аж похитнулася. Але заради щастя сина вона була готова терпіти. Проте Катя терпіти не збиралася. Вона швидко переїхала до них і заявила:

— Ми з Максиком вирішили, що ваша спальня тепер буде нашою. А ви переїдете в маленьку кімнатку. І готувати я не люблю, тож кухня — це ваша територія, але продукти купуйте нормальні.

— Максиме, ти чуєш це? — благально дивилася на сина Марія Іванівна.

— Мам, ну Катя просто сучасна, вільна дівчина. Вона не повинна підлаштовуватися під старі порядки.

За два тижні Максим з’явився на порозі Олени.

— Привіт, сестричко. Я вирішив, що мати тепер житиме з тобою.

Олена дивилася на брата і вперше бачила його справжнім — маленьким, егоїстичним хлопчиком, який звик перекладати свої проблеми на інших.

— Цікаво ти вирішив, — спокійно відповіла вона. — А ти в цю квартиру бодай копійку вклав? Ти запитав мою маму, чи хоче вона покидати свій дім, де вона прожила сорок років?

— Мати тебе виростила, тепер твій обов’язок — дбати про неї! Ти завжди була зручною, от і будь такою зараз.

В пам’яті Олени промайнули всі ті рази, коли вона бігала в магазин за його дорученням, коли прибирала його брудний посуд, коли ковтала образи за святковим столом.

— Виростила? — Олена зробила крок уперед. — Я виросла сама, Максиме. Попри твій егоїзм. Мама житиме з тобою. Ти завжди був її гордістю, от і доведи це справою. Захисти її від Каті, забезпеч їй спокій. А в мене своє життя. Я чекаю на дитину, і в моєму домі тепер буде місце лише для любові та поваги.

Максим глянув на неї з презирством. — Ти завжди була нікчемою, нею і залишишся!

— Ні, Максиме. Я якраз нарешті стала собою. А тепер — зачини двері з того боку.

Двері зачинилися з гучним клацанням. Олена глибоко вдихнула повітря своєї квартири. Вперше в житті вона відчула, що її небо — чисте.

Марія Іванівна ще довго намагалася знайти спільну мову з Катею, нарешті зрозумівши, як це — бути на побігеньках у власній хаті. Максим же продовжував нагадувати матері, хто тепер «господар».

Олена народила сина. Вони з Сергієм жили скромно, але в їхньому домі завжди панував затишок. Вона навчилася цінувати справжню силу чоловіка — здатність брати на себе відповідальність, а не перекладати її на чужі плечі. І вона точно знала, що її син ніколи не виросте в тіні чиєїсь байдужості.

Фото ілюстративне.