Сашко був у гарному настрої. Батьки купили йому невелику квартиру в двоповерховому будинку недалеко від його роботи.

— Досить із нами телевізор дивитися, – серйозно сказала мати, – так ми тебе ніколи не одружимо. Домосід звичайнісінький! І в кого ти такий у нас?

— Вірно, вірно, синку, тобі вже скоро двадцять п’ять. Став дорослий, відучився, ну й час відлучитися від нас з матірʼю. Ми з боку будемо на тебе милуватися, а ти обзаводься своїми меблями, роби який хочеш ремонт на свій смак, живи самостійним життям, – підтримав матір батько.

Сашко після роботи все літо займався ремонтом. Йому й батько приходив допомогти, і незабаром кімната стала як нова – світлі шпалери, нові штори та люстра. Навіть посуд мати допомогла вибрати новий у магазині.

Відпустка Сашка швидко закінчилася, у вересні похолодало, повертаючись вечорами до своєї оселі, він трохи сумував. Хлопець підходив до вікна і кидав погляд на будинок, що стоїть поруч, усього за тридцять метрів. У чужих віконцях світилися вогні, на підвіконнях стояли квіти, навіть можна було розгледіти обстановку кімнат, поки мешканці не зашторювали вікна.

В один із таких дощових осінніх вечорів листопада Сашко, втомлений після роботи, побачив у будинку навпроти на першому поверсі дівчину. Уже опускалися сутінки, але у дівчини чомусь фіранки були відкриті. Вона стояла в кухні біля плити і щось готувала.

Саша мимоволі посміхнувся, і став з цікавістю розглядати незнайомку. Вона була одягнена в домашній халатик, волосся зібране в пучок на маківці.

— Ух ти, яка… – прошепотів хлопець, немов боявся, що дівчина його почує. Він згадав, що в його речах, десь на антресолях є бінокль.

— Почекай, почекай… – він рвонувся в передпокій, підхопивши табурет, і миттю знайшов на високих полицях у похідному рюкзаку старенький бінокль.

Яке ж було його розчарування, коли спустившись на підлогу, він побачив, що дівчина навпроти зашторила свої фіранки.

— Тьху ти… – засміявся Сашко і поклав бінокль на підвіконня, – ну, нічого, до завтра, мила сусідко…

Тепер Сашко очікував вечора з приємним відчуттям таємниці. Він, ховаючись за шторою, зі свого другого поверху, немов мисливець, підглядав за сусідкою навпроти. Дівчина жила на першому поверсі, тому видно було її як на долоні той короткий час, поки вона не наважувалася засунути штори.

Через бінокль Сашко побачив, що дівчина юна, років вісімнадцяти, не більше, риси обличчя її були ніжними, м’якими, як у ляльки, а волосся блищало каштановим відтінком.

Сашко так звик чекати на свою чарівну незнайомку, що дуже засмучувався, коли її довго не було, або він запізнювався з роботи, і вікна дівчини вже були зашторені.

Хлопець раніше й не думав, що він такий романтик. Серце його радісно билося, якщо вдавалося хоч трохи подивитися на юну красуню зі свого укриття. Але так тривати більше не могло.

Сашко розумів, що він захопився. Йому було необхідно з’ясувати, хто ця дівчина. Раптом усі його надії зруйнуються, якщо в неї є хлопець, і вона закохана?

Він пішов одного разу в обідній час у сусідній двір, і помітив біля під’їзду, де за його підрахунками жила дівчина, хлопчика років восьми-дев’яти.

— Гей, хлопче, а ти не знаєш, що за дівчина живе у вас на першому поверсі? Здається, це моя знайома… – вигадав він на ходу, – її ж Мариною звуть?

— Ніі, – сказав хлопчик, – Мариною мою маму звуть, а тут одна студентка живе, Ліза, вона в медучилищі вчиться, а квартиру знімає в Іванових. У десятій вона живе. Другий рік уже. А на літо додому їхала до себе в селище.

— Ах, так. Ліза, звісно, – погодився Сашко, – а тебе як звати? Я – Олександр.

— Єгор.

Сашко подав хлопчикові руку.

— Тут ось яка справа. Сюрприз хочу їй зробити, тільки так, щоб вона не знала від кого. Нехай подумає, і сама здогадається. Допоможеш?

— Як? – сторопів хлопчик.

Саша вийняв із пакета невеликий букет і попросив Єгора передати квіти дівчині.

Хлопчик так і зробив. Ліза була дуже здивована. Розпитувала Єгора про незнайомця, але хлопчик тільки посміхався, здогадуючись, що є якимось зв’язковим у сердечній справі.

Сашко посміхався як дитина, побачивши на підвіконні кухні свій букет у вазі.

— Є! – грюкнув він у долоні, і затанцював по кімнаті.

Тепер двічі, а то й тричі на тиждень він передавав Лізі через свого посильного то квіти, то коробки цукерок або зефіру, бентежачи дівчину та вганяючи її у фарбу.

Так говорив Єгор. За виконану роботу маленький кур’єр отримував свою частку: пакетик горішків або чіпсів.

І коли Ліза вже почала скандалити з Єгором, називаючи його шпигуном і звідником, Саша зважився написати записку в черговий букет хризантем: «Виглянь у вікно. Я на другому. Саша»

Дівчина не забарилася ввечері, після отримання послання, підійти до вікна кухні. Сашко постарався заздалегідь. Він обвив своє віконце новорічною світловою гірляндою, що переливається різними кольорами, хоча була тільки середина листопада.

Саня сидів на підвіконні в різнобарвному світінні, як казковий принц, і дивився на Лізу. Вона одразу зрозуміла, хто її невидимий обожнювач. Спочатку вона роздивлялася його, потім опустила обличчя в квіти, усміхнулася і підняла руку у вітанні.

Сашко теж підняв руку і трохи помахав їй.

Відтоді вони два вечори поспіль махали одне одному і навіть разом пили чай. Вона на своєму віконці з кухлем, він – на своєму.

І лише коли Єгор приніс для Лізи чергову коробку з цукерками і запискою «Виходь гуляти», молода романтична парочка зустрілася у дворі.

— Ну, ти даєш, Саша. Я зрозуміти нічого не могла. І ніколи не подумала б, що так ще знайомитися можна… Спасибі за квіти і гостинці. Дуже приємно. Я ж ласунка.

— А я – ні. Більше солоне поважаю. Але це й добре, не поб’ємося, – усміхнувся Сашко, – а ти зблизька ще красивіша…

На своєму першому побаченні вони довго гуляли й розмовляли, а коли прийшов час іти по домівках, то розходитися обом не хотілося.

— Дивно, таке відчуття, що я знаю тебе давно… – сказала дівчина.

— І мені здається, що я знаю тебе давно… – луною повторив Сашко, – не зачиняй вікна, будь ласка, на кухні. Я так звик до твоєї присутності в моєму житті, що хвилююся, якщо тебе не бачу…

— Так навпроти весь будинок. Там багато віконець. Напевно, й інших сусідів теж видно… – зніяковіло відповіла Ліза.

— А інші мені не потрібні. Та й кому сподобається, якщо за ними підглядають? Тому давай частіше зустрічатися, – запропонував Саша.

Вони обмінялися телефонними номерами. І робота в маленького кур’єра закінчилася так само несподівано, як і почалася.

— Сашко, чи не треба щось Лізі передати? – запитував хлопчик, бачачи Сашу, що йде з роботи.

— Лізі не треба, а тобі треба. Ось. Візьми на морозиво, – сміявся Сашко, даючи хлопчикові гроші, – а, втім, купи і їй теж. Пломбір у шоколаді. Найкраще. І віднеси. Скажи, що я після вечері виходжу у звичайний час… Хоч вона і знає.

Хлопчик поспішав до магазину, наспівуючи від гарного настрою. Він підстрибував білою припушеною першим снігом доріжкою, і радий був, що знову став у пригоді, і на нього чекає порція пломбіру за «роботу».

Ліза і Саша зустрічалися всю зиму, а навесні, коли навчання дівчини закінчилося, молода пара зіграла весілля.

— Треба ж, вигледів наш сусід собі наречену, не виходячи з дому, – говорили сусіди, – отак зір який гарний! А говорили – соромʼязливий…

Історію знайомства знала вся вулиця. Про це із задоволенням розповідав сам Єгорка. Він відводив у розповіді головну роль собі: він так старався, щоб пара подружилася!

— Це спочатку не можна було казати, від кого подарунки й квіти, – пояснював він своїм приятелям і сусідам, – а тепер же можна! Тепер же, вони наречений і наречена!

А подружжя тільки посміхалося Єгору.

— Ти наш маленький Амур кохання, хоч і звуть тебе Єгором, – гладила хлопчика по голові Ліза, – не хворій, а якщо трапиться таке, то я тебе швидко вилікую. У мене вже й диплом медсестри є. Приходь на чай. Ми тобі завжди раді!