Ми живемо з чоловіком у його рідному селі – Березина, що на Житомирщині. Ще коли виходила заміж, знала, що буду жити з його мамою. Але тоді була закохана, молода, думала: “Та нічого, якось буде…”. Ну от “якось” і є вже десятий рік.
Свекруха – Марія Павлівна – жінка працьовита, ще й яка. У неї все під лінієчку, все в неї має бути найкраще: і буряки, і морква, і м’ята, і кріп, і качки, і кури, і два порося – обов’язково, бо як це без сала. І, звісно, картопля – десять соток, не менше.
– Мамо, давайте хоч цього року менше картоплі посадимо, бо ж ви знаєте, що потім я сама її й копаю, і тягаю, — сказала я ще весною.
– Ой, та що ти, Галю, поки земля дає – треба садити! А ти що, не їси? Чоловік твій не їсть? А он Людка з Славком приїжджають, їм же теж треба дати.
– Та я не проти, але ж вони не садять, не полють і не копають.
– Ну не для себе ж я стараюся, а для вас усіх. А хто ще зробить, як не ми з тобою?
Так і живемо. Чоловік мій Василь на роботі – він тракторист, цілими днями в полях. А я вдома – двоє дітей, хата, господарка. І на город, і до курей, і в льох – усе на мені. Свекруха теж ніби старається, але їй уже під сімдесят, все сповільнилося. Але командувати – це її стихія.
Недавно дощі пройшли – земля стала м’яка. Вирішили копати картоплю. Ну як “вирішили” – сказала мені, що треба.
– Завтра зранку вийдеш рано, поки не жарко, будемо копати. Я з трактористом домовилась – підгоре.
– Добре, а хто ще буде? Може, Людка приїде? Чи Гриць?
– Та нащо ти їх чекаєш? Вони по роботах. Приїдуть, коли треба буде картоплю забрати.

Так і було. Я одна зранку вийшла. Після дощів – грязюка, ноги грузнуть. Копала до самого вечора. Спину потім два дні не розігнути. А в суботу – здрастє! – вся родина з’їхалась.
– Галю, де мішки з картоплею? — питає зовиця Людка.
– У сараї. Там три мішки я вже для вас поскладала.
– А, добре. Тільки ти нам ще моркви трошки накинь і бурячка, як минулого року. І огірків трохи – я ж закрутки не встигла зробити.
– А копати, садити, полоти хто буде? – не стрималась я.
зробити.
– Та ти ж удома, тобі ближче. І, між іншим, мама ж для всіх старається.
А свекруха стоїть, мовчить, тільки підтакує.
Я вже не раз їй казала:
– Мамо, ну ви ж бачите – всі тільки наготове приїжджають. А я вже не можу. Мені не тридцять. Ані відпочинку, ані подяки.
– Галю, сім’я – це святе. Треба один одному допомагати. Он, Людка – сама з дітьми, чоловік у Польщі. Гриць он хворіє. А ми поки можемо – мусимо тягнути. Бог нам здоров’я дав – от і дякуємо йому працею.
Я вже й не сперечаюся. Просто стиха роблю своє. Але, знаєте, з кожним роком усе важче. І не стільки фізично, як морально. Бо коли стаєш для всіх просто “руками”, коли тебе сприймають не як людину, а як робочу силу – тоді навіть найсолодша картопля гірка.
Що б ви робили на моєму місці? Дайте пораду, бо скоро впаду з ніг з тією сім’єю і допомогою.