Свекруха у мене дуже хитра жінка. Вона любить жити на широку ногу, але за чийсь рахунок.
Живе Інна Василівна в Рівному у трикімнатній квартирі. А ми з чоловіком після навчання залишились в Тернополі. Дорога не близька, тож бачимось із мамою чоловіка не часто. Та це і добре, бо так би роззорились.
Справа в тому, що Інна Василівна не бідує, гарно одягається і їсть усе, що захоче. Вона свого часу працювала на керівних посадах, тож має гарну пенсію. До того ж має квартирантів, що живуть разом із нею. Та, коли приїжджає до нас, то поводиться так, ніби вона найбідніша людина на планеті.
Ми з Віктором працюємо багато і живемо, не скажу, що багато, але не бідуємо. Маємо власну квартиру, по автівці. Донька та син навчаються у хорошому вузі та школі.
Свекруха, як приїде, то не на один день і привезе з собою онукам хіба цукерок чи фруктів. Коли ж гостює у нас, то хоче їсти різні смаколики і вважає, що ми повинні задовольняти всі її примхи. Не раз я купувала Інні Василівні одяг, який їй подобався чи техніку якусь. Мені не шкода, але поводиться вона дуже хитро.
Коли ми разом йдемо до магазину, то свекруха бере все, що хоче і не дешеві продукти, а тоді на касі робить вигляд, що довго шукає гаманець:
– Оленко, ти ж заплатиш? Телефоном собі раз і готово, бо поки я той гаманець знайду.
– Так, звісно.

І так щоразу, то вона не може гроші в сумці знайти, то гаманець вдома забула, то готівки не має, а картка в іншій сумці. Я завжди платила і мовчала, а цього разу вирішила її провчити.
В кінці літа Інна Василівна гостювала у нас і так вийшло, що у неї випадали іменини.
– Треба відсвяткувати. Та й разом дітям свято перед початком навчання влаштуємо.
Я погодилась. Ми поїхали до магазину. Свекруха, як завжди, обирала все дороге і складала у кошик. Я мовчала і лише дивилась. Як набрали повно всього, пішли на касу. І там Інна Василівна каже:
– Поки я буду складати продукти в пакети, розрахуйся. Воно ж телефоном швидше і зручніше.
– Я б з радістю, але телефон розрядився, а грошей я з собою не брала.
Інна Василівна аж на лиці побіліла, як таке почула, але дороги назад уже не було. Бачили б ви, як вона оплачували свої покупки на 3 тисячі. Вдома Інна Василівна зі мною не розмовляла, а я мовчки накривала на стіл.
Зробили свято, яке так хотіла свекруха. Яка ж я була задоволена собою, що так вчинила. Можливо, тепер Інна Василівна буде думати перед тим як щось купувати і зрозуміє, що це дорого – виконувати її “хотілки”.
Свято пройшло на славу. Усім сподобалось частування, тільки Інна Василівна не промовила жодного слова. Навіть не подякувала за вітання на честь її іменин.
Як вважаєте, я правильно зробила? Що б ви робили на моєму місці?