Ліза дивилася на монітор, а всередині щось безповоротно ламалося прямо зараз. Це був він, її чоловік, з яким вони прожили довгих двадцять років.

― Артем не міг так зі мною вчинити, ― шепотіла вона одними губами, не вірячи власним очам.

Але правда жорстока: з екрану дивилася усміхнена дівчина років вісімнадцяти в обіймах її Артема.

Ліза в пориві почуттів хотіла написати цій дівчині і розповісти, що він одружений і щасливий у шлюбі… Хоча кого вона намагається обдурити? Вони з чоловіком були щасливі років п’ять тому. Зараз же ― загрузли в скандалах і сварках.

Раніше Ліза гадала, в чому причина їхнього розладу, але тепер бачила її на власні очі. Вона відвернулася, не в силах більше дивитися на щасливі обличчя, а по щоці скотилася самотня сльоза.

В душі вирувала справжня буря. Найближча людина зрадила… Але вона не буде терпіти цього! Різко встала зі свого місця і почала викидати з шаф акуратно складені речі чоловіка. А потім дістала сумку, маючи намір все спакувати туди.

Але тут на зміну злості несподівано прийшов біль. Він заповнював собою все всередині, не даючи вільно дихати. І Ліза, не в силах стримати емоцій, знесилено присіла поруч з розкиданими речами і розридалася вголос. Вона не уявляла, як жити далі. Світ немов за одну мить звалився.

Коли з роботи повернувся Артем, Ліза сиділа на дивані, дивлячись в одну точку, а біля її ніг стояла зібрана сумка.

― А ти чого тут сидиш? ― запитав він, підходячи ближче. ― Щось сталося?
Весь цей час Ліза уявляла їх останню розмову, навіть підготувала промову. Але до моменту, коли Артем прийшов, емоції давно вщухли, залишаючи лише смуток.

― Сталося, ― відповіла байдуже. ― Я все знаю.

― Знаєш що? ― запитав він здивовано, але вона продовжувала мовчати, сподіваючись на його каяття. ― Лізо, люба, поясни, будь ласка, що відбувається, ― і присів поруч, намагаючись взяти її за руку.

Але Ліза відсахнулася і підхопилася з дивана. Спокій знову почав поступатися місцем злості.

― Я бачила тебе з нею! ― закричала, не в силах більше тримати все в собі. ― Вона ж зовсім молоденька! Тобі в дочки годиться!

― Хто? Я тебе зараз зовсім не розумію.

― А що тут розуміти, Артем?! Я бачила фото в інтернеті. Чи ти будеш продовжувати заперечувати?

Але Артем ніби дійсно нічого не розумів. Тоді Ліза підлетіла до комп’ютера і розвернула монітор так, щоб йому було добре видно.

― У тебе їх настільки багато, що ти не можеш пригадати, з ким саме фотографувався? ― істерично-уїдливо припустила вона.

Артем завмер. Він так боявся цієї розмови. Постійно відкладав, бо не знав, як пояснити все дружині.

― Прошу, послухай… Це не те, що ти могла подумати.

― А що тут ще можна подумати?! Чи ти не придумав гідного пояснення цьому? Тоді у тебе буде на це багато часу, ― Ліза вказала на сумку, що самотньо стояла біля дивана, і судорожно стиснула руки. ― Іди, Артем. Я не хочу тебе більше бачити.

― Лізо, не рубай з плеча! ― благав він. ― Давай заспокоїмося і поговоримо нормально.

― Нам більше нема про що розмовляти, ― із сумом у голосі уклала вона.

Артем зітхнув. Він розумів, що будь-які розмови зараз безглузді. Взяв зібрані речі і подивився на напружену спину дружини.

― Вибач, ― сказав сумно. ― Я повинен був розповісти про все набагато раніше.
І пішов у невідомість.

Ліза почула, як зачинилися двері. По щоках текли беззвучні сльози, всередині сплелися воєдино біль і образа. Вона навіть уявляла, як вони сміються над нею, Артем і ця. Над дурною дружиною, яка так довго не помічала пригод чоловіка.

Тиждень після розставання з Артемом пролетів непомітно. Ліза була в якійсь прострації, намагаючись навчитися жити без нього.

― Може, ти поспішила? ― запитала Марина, її подруга зі шкільної лави. ― Ви все-таки стільки років разом.

― Марино, ну сама посуди. Так, мені важко, але перебувати з ним поруч, знаючи правду, було б ще важче.

― Краще б сходили до сімейного психолога. Він же непоганий чоловік. Все для тебе робив. І зарплата гідна.

Зарплата… Ніби це тут аргумент. Ліза не змогла б так жити, ділити з кимось кохану людину.

А ще через кілька днів їй зателефонували з незнайомого номера. Ліза сумнівалася, чи варто їй відповідати, але цікавість пересилила невпевненість.

― Слухаю.

― Добрий день, ― відповів мелодійний жіночий голос. ― Я хотіла б повідомити вам дещо про вашого чоловіка.

Серце пропустило удар. Навіть незважаючи на їх розрив, вона продовжувала кохати його і боялася почути погану новину.

― З ним все гаразд?

― Так, все добре, ― поспішно відповіли в трубці.

― Тоді про що ви хотіли поговорити? ― напружилася Ліза.

Незнайомка трохи помовчала.
― Це не телефонна розмова… Якщо вам цікаво, чекаю сьогодні ввечері в парку.

― Я прийду, ― пообіцяла Ліза і натиснула на відбій.

Подивилася на годинник на стіні. Пів на першу, а значить, їй доведеться мучитися в невіданні ще як мінімум чотири години. І чим більше вона розмірковувала, тим більше сумнівалася, чи варто взагалі кудись йти. Але все ж у зазначений час стояла перед входом у парк.

Ліза нерішуче зробила крок, змішуючись з людьми, що гуляли. Тільки зараз до неї дійшло, що вони не обговорили абсолютно нічого: ні точного часу, ні місця, ні навіть як впізнати одне одного. У розпачі Ліза присіла на найближчу лавку, не розуміючи, що робити далі.

Вона вдивлялася в обличчя перехожих, намагаючись зрозуміти, хто призначив їй зустріч. Але побоювання виявилися марними ― Ліза відразу впізнала ту, що розбила її сім’ю. Вона йшла, купаючись у променях вечірнього сонця. І, як не сумно усвідомлювати, прямувала саме до неї.

― Вітаю! Мене звати Софія.

― Навіщо ви мене покликали? ― грубо відповіла Ліза, пронизуючи дівчину поглядом. ― Познущатися над переможеною суперницею?

― Прошу вас, Лізо, не робіть поспішних висновків. Я вже давно хотіла з вами познайомитися.

― Як «давно»? Скільки ж років тобі було?

― Лізо, я розумію, які висновки ви зробили і чому. Правда, розумію. Але, прошу, давайте присядемо, і я все розповім.

― І що це змінить?

Ліза була впевнена, що зараз почнеться сумна історія кохання, якій підкоряються всі віки, а вона ― лиходійка, яка заважає бути разом двом закоханим серцям. Але раз вже все одно прийшла… Ліза скептично хмикнула:

― Добре, я готова тебе вислухати.

Софія кивнула і швидко заговорила:

― Ви ж знаєте, що сім’я вашого чоловіка переїхала в це місто, коли йому ледь виповнилося сімнадцять?

― Так, ― підтвердила Ліза, не розуміючи, до чого Софія хилить.

― І, я так вважаю, він жодного разу не розповідав чому, ― констатувала вона.

Ліза похитала головою, відчуваючи, як всередині наростає щось на зразок інтересу. Інтересу і розуміння, що вона, здається, даремно не вислухала Артема тоді.

― Він зустрічався з дівчиною на рік молодшою за нього. Напевно, це було перше кохання, тому що вони навіть хотіли втекти разом.

― Дуже мило, але до чого це все? Це давно минуло.

― Дівчина заваг..ла. А батьки вашого чоловіка, намагаючись уникнути проблем і небажаного для них союзу, втекли в інше місто. А через три роки він знайшов собі нову дівчину, на якій незабаром і одружився. Вас.

― Я все ще не розумію, до чого ти хилиш, ― зробила кам’яне обличчя Ліза.

― Мама пішла з житття вісім років тому, ― відсторонено відгукнулася Софія. ― І незадовго до с..рті розповіла про батька. Я його знайшла, завдяки соцмережам, і… ось.

― Хочете сказати, що ви не його коханка, а…

― Я його дочка, ― посміхнулася Софія. ― Він спочатку не повірив мені, але ми зробили тест на батьківство, і все підтвердилося.

― А чому він мені про все не розповів? ― запитала Ліза, аналізуючи їхнє сімейне життя.

Судячи з усього, саме з появою дочки в їхній родині стався розлад.

― Він боявся, що ви підете від нього, ― зізналася Софія. ― Тим більше, що у вас спільних дітей так і не з’явилося.

Це була чиста правда: за двадцять років шлюбу Ліза так і не змогла народити дитину. За довгі роки вони змирилися з цим. Принаймні, вона так думала.

― Чому він думав, що я піду? ― запитала вона, звинувачуючи себе за недалекоглядність.

Якщо уважно придивитися, можна побачити спільні риси у Софії та її чоловіка. Але коли вона побачила фото, було настільки боляче, що не помітила схожості, та й різниця в статевій приналежності зіграла свою роль ―
схожість із сином було б помітити простіше.

― Він боявся, що ви будете звинувачувати його за минуле, адже у нього є дитина від іншої жінки. А він так боявся вас втратити! Чесно кажучи, я давно просила його познайомити мене з вами, навіть спеціально виставила фото, тільки не думала, що все так обернеться. Тато дуже страждає після вашого розриву.

Слово «тато», вимовлене Софією, різонуло слух, але Ліза постаралася не звертати на це уваги. На даний момент найважливіше ― побачитися з Артемом і сказати, як вона була не права.

Софія махнула комусь рукою. Ліза простежила поглядом і побачила чоловіка, що стояв неподалік з букетом квітів, переминаючись з ноги на ногу. Лізі було хвилююче бачити його через стільки часу. А він підійшов до неї і уважно зазирнув в очі.

― Вибач, що не зміг зізнатися раніше…

― Це ти мене вибач. Я була не права. Але якби ти раніше мені про все розповів… ― почала, але договорити не змогла.
Артем притягнув її до себе і поцілував, притиснув ще міцніше.

― Я так тебе люблю! І ніколи б не подивився на іншу жінку. Тим більше не зрадив би тебе.

А Ліза, не знаючи, що відповісти, просто поклала голову чоловікові на плече, насолоджуючись його близькістю.

Тепер вона знала, що Артем був чесний з нею і ніколи не зраджував. Вона постарається прийняти його дорослу дочку заради їхнього сімейного щастя. Раптом її сім’я не розпалася, а стала на одну людину більше?

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!