Останні десять років я те й роблю, що їжджу на заробітки. Таке життя вже давно мені набридло. Та раніше було простіше. Я працював пів року і приїжджав на три місяці. Встигав набутися з рідними, пограти з дітьми. В мене двійко синів, котрі зростають без батька.
Старшому Іллі – вже 14 років, а Назару якраз 10. Вони не мають поруч чоловічої опори, помічника, наставника і друга. А все тому, що я застряг в Данії.
Коли почалась війна я саме збирався їхати додому. Та 24 лютого все змінилось. Дружина подзвонила мені з самого ранку:
– Любий, у нас війна!
Я не міг повірити своїм вухам. Сказав дружині з дітьми негайно їхати до мене. Та вона відповіла, що нізащо цього не зробить, адже має хвору маму, котру не можна залишати саму. А про переїзд тещі з усіма й мови не було, вона страшенно вперта і будинок свій не покине.
Тоді вже я вирішив збиратись додому. І просто не міг і не хотів далеко від рідних в такі часи. Відчував, що маю їх захистити, і піти захищати країну, як усі нормальні чоловіки.
– Я приїду і буду з вами!
– Що за дурниці. Тебе ж відразу мобілізують, ти служив. Не думай повертатись! Сиди в Данії і заробляй!
– А як же ви? Коли ми побачимось?
– Ми будемо дзвонити тобі щодня. Тим паче гроші зараз дуже потрібні. Краще мати заощадження.
Я погодився. Утім минуло пів року і дружина дзвонила мені дедалі рідше. Хлопцям наче теж було байдуже. Я зрозумів, що втрачаю сім’ю. Та щойно сказав дружині, що ми не можемо так далі жити – вона зчинила скандал.
– Не будь егоїстом! Ти маєш дбати про нас усіх.
– Але я наче чужий? Невже ви зовсім не сумуєте?
– Не в тому річ. Згодом хлопці оцінять твою поміч.
– То бери їх і приїжджайте!
– Ти ж знаєш, що я не можу!
Поступово наші стосунки стають дедалі гіршими. Друзі кажуть мені, що дружина вже давно когось має і просто викачує з мене гроші. Використовує. А я не знаю, може все справді так.
Порадьте, як мені надалі бути? Що робити? Змиритися чи повернутися, попри думку дружини?