Ну що ти за дитина така капризна! — замість заспокоєння почулося роздратування. — Навіщо ти сюди лізеш? Тобі що, місця мало? Вікторія почала грубо вивертати голову дитини, щоб витягнути її з щілини. Оленка кричала від болю та переляку. — Не крутися! Тільки проблеми створюєш, — продовжувала мати, навіть не намагаючись змінити тон на ласкавіший. Нарешті дівчинка була на волі. Але замість того, щоб притиснути доньку до серця, Вікторія взяла її за лікоть і потягнула до пісочниці. Хлопець у машині нарешті вимкнув музику і поїхав, навіть не зрозумівши, яка драма розігралася поруч. Настала тиша, яку порушувало лише тяжке дихання Оленки. — Зараз я тебе віддам тому дядькові, що поїхав! — раптом випалила Вікторія. — Він тебе забере, і будеш знати, як не слухатися маму. Оленка впала на коліна прямо в пил. Вона обхопила мамині ноги і почала благати: — Мамо, ні! Мамо, не треба! Я буду слухняна! Це було нестерпно чути. Дитина просила вибачення за те, що їй було самотньо і страшно. Вона просила не віддавати її чужій людині, бо для неї навіть така байдужа мама — це весь світ
Чи часто ми замислюємося, що відчуває маленька людина, чий весь світ стискається до розмірів маминої посмішки, коли замість цієї посмішки вона бачить лише холодний пластик смартфона? Ця історія не про виховання, вона про те, як ми непомітно стаємо чужими для тих, хто вважає нас центром всесвіту. Ранок на нашому подвір’ї завжди починається однаково. Сонце повільно … Read more