Але Галина Леонідівна, розігріта власними спогадами, не збиралася зупинятися. Вона говорила охоче, із тією інтонацією людей, яким у дорозі хочеться не просто скоротити час, а ніби залишити після себе слід, поділитися тим, що боліло й що потім дивом загоїлося.

— …Отак вона й жила, — зітхнула Галина Леонідівна. — Працювала, вчилася, крутилася. Я ж не вічна, а хотілося, щоб у доньки все склалося. А вона все сама та сама… А потім з’явився в її житті один чоловік. Добрий, надійний. І знаєте, з ним вона ніби ожила.

Лена насторожилася. Вона й сама не зрозуміла чому. Може, тому, що в голосі попутниці раптом з’явилася така тепла гордість, ніби йшлося не про звичайного чоловіка, а про рятівника, який приніс у родину світло.

— І як його звати? — запитала Лена радше для ввічливості, але слова вже відчувалися як щось гостре.

— Та Віктор, — усміхнулася Галина Леонідівна. — Вітя. От прямо як ваш.

Лена застигла з журналом у руках. У грудях щось різко провалилося, як у ліфті, що зривається на метр вниз, а потім стає. Вона зусиллям волі змусила себе не змінитися в обличчі, не видати власної напруги, але пальці все одно стали холодними.

— Віктор… — повторила вона, намагаючись, щоб голос звучав рівно. — Цікаво. Часте ім’я.

— Та часте, — погодилася попутниця. — Але цей Віктор такий, знаєте… дуже сімейний. Он, я вам покажу, — вона пожвавішала й почала шукати телефон у своїй сумці. — Я ж фото маю! Дашенька мені надсилала. А я вже й на заставку поставила.

Лена хотіла сказати «не треба», але язик ніби прилип до піднебіння. І вона лише машинально кивнула, роблячи вигляд, що їй цікаво.

Галина Леонідівна розблокувала телефон, швидко поклацала пальцем, відкрила галерею.

— Ось! Це Даша з Серафимою. А це… — вона гортала далі, — це вони минулого літа були в Братиславі, гуляли старим містом. А це вже у нас, коли я приїжджала. І дивіться, який у нас чоловік… от, от тут!

Лена глянула.

На екрані була фотографія: світла кімната, наче після ремонту, на столі торт, поруч кульки. Даша, усміхнена, тримала за руку маленьку Серафиму. А позаду, трохи збоку, стояв чоловік і нахилявся до дівчинки, ніби щось їй шепотів. Обличчя було чітким, без розмиття. І цей профіль, ця посмішка, ця лінія брів… Лена впізнала одразу. Вона не просто впізнала, вона відчула фізично, як у неї пересихає горло.

«Та це ж мій чоловік», — з жахом пронеслося в голові, і світ навколо на секунду став надто гучним: стук коліс, шурхіт пакета, чиєсь кашляння в коридорі.

— Красивий, правда? — гордо спитала Галина Леонідівна. — Я ж кажу, Даші пощастило. Він їй і ремонт допоміг зробити, і з малою як рідний. У садочок її водить, на гуртки. Даша сміється: «Мамо, інколи мені здається, що він більше хвилюється, ніж я». А я думаю, от і добре! Бо чоловік має бути опорою.

Лена змусила себе відвести погляд від телефону. Вона боялася, що якщо дивитиметься довше, то просто втратить контроль над обличчям. Вона відчула слабкість у ногах, хоча сиділа.

— А… давно вони разом? — запитала вона дуже тихо.

— Та вже років зо два, — відповіла попутниця без тіні сумніву. — Може, й більше. Даша спочатку приховувала, боялася зурочити. А потім якось привезла Серафиму до нас, а він із ними приїхав. Я спершу насторожилася: ну, чоловік, та ще й із характером, може… А він такий спокійний, врівноважений. Не галасливий, не грубий. Словом, золото, а не чоловік.

Лена ковтнула. Вона почула власне серце, як воно б’ється у вухах.

— А він… він звідки? — Лена раптом зрозуміла, що питає так, ніби збирає докази, як слідча. — Він у вашому місті живе?

— Та ні, він з іншого, — махнула рукою попутниця. — У нього робота роз’їзна. Він то в Києві буває, то у Львові, то в нас. А інколи казав, що має справи в Європі, навіть у Відні був. Ну, робота в нього така, ділова. Але до Даші завжди повертається. І знаєте… — Галина Леонідівна знизила голос і нахилилася ближче, — я вам чесно скажу: мені здається, що він і є той шанс, який Бог їй дав після всього.

Лена майже не чула останніх слів. У її голові крутилася одна думка: «Віктор зараз удома. Він щойно цілував мене в слухавку. Він назвав мене панікеркою. Він сказав, що любить. Він…»

Вона різко встала.

— Перепрошую, мені треба… води, — видавила вона й вийшла в коридор, не дочекавшись відповіді.

Вузький вагонний коридор похитувався. Лена сперлася на стіну, щоб не впасти. Вона витягла телефон, пальці тремтіли так, що ледве потрапляла по кнопках. Вона набрала Віктора.

Гудки.

Один.

Другий.

Третій.

— Так, Лен? — озвався він нарешті. Спокійний голос, звичний, домашній. І від того ще страшніший.

— Вітю… — Лена на секунду не змогла знайти слів. — Скажи мені чесно. Ти зараз де?

— Я ж казав, удома, — навіть усміхнувся голосом. — А що сталося?

Лена заплющила очі.

— У тебе є… знайома на ім’я Даша?

Пауза була короткою, але для Лени вона розтягнулася, як гумка. У цій паузі вмістився весь її шлюб, усі роки, усі сімейні вечері, усі «я на роботі», усі «не хвилюйся».

— Яку ще Дашу ти вигадала? — відповів Віктор трохи різкіше, ніж зазвичай. — Лен, ти що там, накручуєш себе в дорозі? У тебе завжди фантазія працює, коли ти нервуєш.

— Не переводь, — голос Лени зірвався. — Вітю, у мене тут в купе жінка. Галина Леонідівна. Вона показує фото своєї доньки Даші. І на цих фото… ти. Ти, Вікторе. Твоє обличчя. Твоя посмішка. Твої очі.

На тому кінці стало тихо. Потім Віктор наче зітхнув.

— Лено, — вимовив він уже іншим тоном, не таким лагідним. — Ти зараз у поїзді, так? Ти куди їдеш?

— На весілля, — прошепотіла вона. — До Тетяни. У сусіднє місто. На три дні.

— Повернися, — сказав він коротко. — Приїдеш, поговоримо. Не по телефону.

— Ти не відповів, — Лена відчула, як у неї тремтять губи. — Це ти на фото чи ні?

— Лено, — повторив він, і в цьому «Лено» вже не було ніжності. Було попередження. — Ти робиш собі гірше. Не слухай чужих людей. Приїдеш, і я все поясню.

— Ти зраджуєш мені? — вона вимовила це як вирок і як прохання одночасно.

Віктор мовчав. І це мовчання було відповіддю.

Лена вимкнула дзвінок. Руки їй зрадницьки затряслися сильніше. Вона стояла в коридорі й намагалася дихати рівно. Вона не могла плакати, не могла кричати. Бо позаду купе, де сиділа попутниця й тепло розповідала про «золото, а не чоловіка». Бо в голові Лени вже з’являлася картина: Даша, Серафима, торт, кульки, Віктор у чужій кухні. У чужому житті…