— Я йду, щоб ти зрозуміла, кого втратила! Поживи тиждень одна, подивися як впораєшся без чоловіка в домі, може тоді навчишся цінувати турботу!

Віталік патетично кинув у  спортивну сумку пачку  шкарпеток, ледь не збивши з полиці мою улюблену  вазу.

Я мовчки спостерігала за цим театральним виступом, притулившись до дверей. Всередині все вирувало від суміші образи та істеричного сміху.

Мій чоловік, тридцятирічний «хлопчик», стояв посеред моєї — купленої мною ще до шлюбу! — однокімнатної квартири і погрожував мені своєю відсутністю.

Взуття

Мабуть, він щиро вірив, що без його дорогоцінної присутності стіни впадуть, а я засохну, як забута на бабусиному вікні герань.

А почалося все, як завжди, після недільного візиту до Віри Тимурівни.

Моя свекруха була унікальною жінкою: вона вміла робити компліменти так, що хотілося негайно повіситися, і давала поради тоном генерала, який вичитує новобранця за брудні чоботи.

Віталік повернувся від мами «зарядженим» . Це було видно відразу: губи стиснуті, погляд скануючий, ніздрі роздуваються в пошуках пилу.

— Аня, чому у нас знову рушники у ванній висять не за кольором? — почав він з порога, навіть не роззувшись. — Мама каже, що це створює візуальний шум і руйнує гармонію в будинку.

Засоби для зберігання речей удома та полиці

Я глибоко зітхнула.

— Віталік, твоя мама гармонію бачила тільки в телепередачі дев’яностих років, а рушники висять так, щоб ними було зручно витирати руки, — спокійно відповіла я, помішуючи рагу на плиті.

Віталік насупився, пройшов на кухню і тицьнув пальцем у кришку каструлі.

— Знову овочі шматками? Мама каже, що справжня дружина повинна перетирати все в пюре, так краще засвоюється чоловічим організмом. Ти просто лінуєшся.

— Віталій, — я відклала ложку. — У твоєї мами просто немає зубів, тому що вона заощадила на стоматолозі, купивши третій сервіз у показовий сервант. А у тебе зуби є. Жуй.

Чоловік почервонів, набрав у груди повітря, щоб видати чергову порцію «матусиної мудрості», але зупинився.

Образотворче мистецтво та дизайн

— Ти… ти просто невдячна! — видихнув він. — Мама — кандидат наук з домоводства, між іншим!

— Віталік, твоя мама все життя пропрацювала вахтером в гуртожитку, а «кандидатом» вона себе називає тільки тому, що їй подобається, як це звучить, — парирувала я з крижаною посмішкою.

Він завмер з відкритим ротом, намагаючись знайти аргумент, але мозок зрадницьки буксував.

Чоловік кліпнув очима, скрипнув зубами і махнув рукою, немов відганяючи муху.

Він виглядав у цей момент так безглуздо, ніби пінгвін.

Саме тоді він і вирішив мене «провчити».

— Все! З мене досить твого хабальства! — проголосив він, застібаючи сумку. — Я їду до мами. На тиждень.

Посидь тут, подумай над своєю поведінкою. Коли повернуся, чекаю ідеального порядку і вибачень. Письмових!

Він пішов. Настала тиша.

Було дивне відчуття порожнечі і… раптового полегшення. Але образа палила.

Він пішов з мого дому, щоб покарати мене тим, що я залишуся в комфорті і тиші? Геніальний стратег.

Однак доля приготувала мені сюрприз крутіший за істерики Віталіка. Вранці в понеділок мене викликав шеф.

Спорт

— Анна Сергіївна, горить проект у філії. Мюнхен. Потрібно летіти вже завтра, термін — три місяці.

Проплата — подвійна, плюс премія, якої вистачить на бюджетну машину. Виручайте, більше відправити нікого.

Я стояла в кабінеті і відчувала, як за спиною розправляються крила.

Три місяці! Без Віталіка, без дзвінків Віри Тимурівни, з чудовою зарплатою.

— Я згодна, — випалила я.

Вийшовши з офісу, я замислилася. Квартира буде пустувати три місяці. Комуналка нині дорога. І тут мені зателефонувала приятелька.

— Анька, біда! Сестра з чоловіком і двома дітьми приїхали погостювати. Ще й лабрадора із собою притягли.

А у нас ремонт, жити ніде. Готель з песиком не варіант. Та й дуже дорого вийде.

Вони галасливі, звичайно, але платять щедро і відразу наперед! Нідкажи номер ріелторів, я знаю, в тебе є знайомі.

У голові промайнув диявольський план. Пазл склався.

— Оленко, а нехай заїжджають до мене. Завтра. Я лечу у відрядження. Ключі залишу у консьєржки.

Тільки одна умова: якщо прийде якийсь мужик і буде качати права — гнати його в шию.

Того ж вечора я зібрала свої речі, прибрала все цінне в одну коробку, відвезла її до мами, а квартиру підготувала до здачі.

Навчання машини та штучний інтелект

Віталік на дзвінки не відповідав — «виховував». Ну-ну.

Вранці я полетіла, а в мою квартиру заселилася весела родина: тато Арсеній, мама Злата, троє дітей і їхній величезний, добродушний, але дуже гучний лабрадор на прізвисько Барон.

Минув тиждень. Віталік, як я дізналася пізніше, стійко витримав сім днів «раю» у мами.

Виявилося, що Віра Тимурівна хороша на відстані. У побуті ж її «любов» душила сильніше за зашморг.

— Віташенька, не чавкай, — виправляла вона його за сніданком.

— Віталій, чому ти двічі змиваєш воду в унітазі? Лічильник крутиться!

— Синку, ти неправильно сидиш, хребет викривиться, будеш як дядько Боря, горбатим.

До кінця тижня Віталік завив. Він вирішив, що я вже достатньо покарана, виплакала всі очі і усвідомила його велич. Пора було повертатися тріумфатором.

Він купив три мляві тюльпани (символ прощення, мабуть) і поїхав додому.

Підходячи до дверей, він, передчуваючи мій страх і радість, вставив ключ у замок. Ключ не повернувся.

Двері та вікна

Віталік нахмурився, смикнув ручку. Зачинено. Він натиснув на дзвінок.

За дверима почувся тупіт, що нагадував біг стада бізонів, а потім гучний гавкіт, від якого затремтіли вхідні  двері.

— Хто там? — прогримів чоловічий бас з приємним оксамитом.

Віталік відсахнувся.

— Е-е… Я Віталій. Чоловік. Відчиніть!

 Двері відчинилися. На порозі стояв Арсеній — чоловік шириною з дверний отвір, у майц і з шампуром у руці (вони якраз смажили шашлик на електрогрилі).

Поруч, висунувши язика, стояв Барон.

— Який такий чоловік? — здивувався Арсеній. — Анни? Анни немає. Аня поїхала. Ми тут живемо. Знімаємо квартиру. Договір є, гроші заплатили. Ти хто такий?

— Я… я господар! — скрикнув Віталік, втрачаючи самовладання. — Це моя квартира! Ну, дружини… Ми тут живемо!

— Слухай, шановний, — Арсеній добродушно поплескав його по плечу шампуром, залишивши жирну пляму на сорочці. — Аня сказала, що чоловік у мами живе.

Квартира вільна. Іди до мами, гаразд? Не заважай людям відпочивати. Здата, неси аджику з сумки, ми привозили свою!

Двері зачинилися перед носом Віталіка.

Мій телефон розірвався від дзвінка через хвилину. Я сиділа в ресторані з видом на парк, їла гребінці і пила біле.

— Алло? — ліниво відповіла я.

— Ти що наробила?! — кричав Віталік так, що мені довелося відсунути трубку від вуха. — Хто ці люди в нашому будинку?! Чому вони мене не пускають?! Я повернувся, а там якийсь табір!

— Віталік, не кричи, — холодно перервала я його. — Ти ж пішов. Сказав, на тиждень, а може і назавжди, щоб я «зрозуміла».

Я зрозуміла. Одній мені жити нудно і дорого. Ось я і пустила мешканців. Контракт на три місяці.

— На три місяці?! — він зірвався на фальцет. — А мені де жити?!

— Ну ти ж у мами. Тобі там добре, борщ протертий, рушники по фен-шую. Живи, насолоджуйся. Я у відрядженні. Буду не скоро.

— Я подам на розлучення! І викличу поліцію! — бризкав слиною чоловік.

— Викликай. Квартира моя, власниця я. Договір оренди офіційний, податки я плачу.

А ти там прописаний? Ні. Ти там ніхто, Віталік. Просто гість, який зловживає моєю гостинністю.

Я скинула дзвінок.

Через десять хвилин зателефонувала Віра Тимурівна. Я взяла телефон тільки заради цього шоу.

— Анна! — голос свекрухи дзвенів, як бите скло. — Ти що собі дозволяєш? Ти вигнала чоловіка на вулицю! Це нелюдяно!

У Сімейному кодексі сказано, що дружина зобов’язана забезпечити чоловікові тил і гарячу вечерю!

— Віра Тимурівна, — перебила я її, насолоджуючись моментом. — А у Сімейному кодексі нічого не сказано про рівність подружжя?

Навчання машини та штучний інтелект

А в свідоцтві про власність на квартиру вказано тільки моє ім’я. Ваш син вирішив мене «виховувати» відходом? Педагогічний експеримент вдався. Учень перевершив вчителя.

— Та ти… ти меркантильна хамка! — заверещала свекруха. — У чоловіка має бути свій простір! Ти руйнуєш сім’ю! Я буду скаржитися!

— Скаржтеся хоч у «Говорить Україна», — розсміялася я. — До речі, Віра Тимурівна, ви ж завжди говорили, що Віталік у вас золотий.

Ось і забирайте свій скарб. Тільки не забудьте йому пюре перетирати, а то він жувати розучився.

Свекруха щось булькнула в трубку, спробувала набрати повітря для прокляття, але поперхнулася власною злістю.

Звук, з яким вона відключилася, нагадав мені старий факс, який зажував папір.

Три місяці пролетіли як один день. Я повернулася задоволена, з грошима і абсолютно чітким розумінням того, що колишнє життя мені не потрібне.

Квартира зустріла мене чистотою — Арсеній і Злата виявилися дуже порядними людьми.

Перед від’їздом вимили все до блиску і навіть полагодили крапаючий кран, до якого у Віталіка рік не доходили руки.

Віталік з’явився на порозі через дві години після мого повернення. Вигляд у нього був жалюгідний.

Схудлий, з сірим обличчям. Три місяці з «улюбленою матусею» зробили з нього старого.

— Аня, — почав він, дивлячись у підлогу. — Ну, досить дутися. Я все усвідомив. Мама теж… перегинала. Давай почнемо спочатку? Я навіть свої речі приніс назад.

Він спробував зробити крок у передпокій. Я перегородила йому шлях валізою.

— Віталік, а починати нема чого. Ти хотів, щоб я навчилася цінувати чоловіка в домі? Я навчилася.

Арсеній кран полагодив без мого нагадування. А ти рік нив, що прокладку купити ніколи.

— Але я ж твій чоловік! — вигукнув він, і в його очах промайнув той самий страх, страх дитини, яку виганяють з пісочниці.

— Був чоловіком, став тягарем, — відрізала я. — Твої всі речі я зібрала ще до від’їзду, вони в підсобці внизу. Ключі віддавай.

— Ти не посмієш! — він спробував включити звичну агресію. — Я відсуджу половину… ремонту!

— Віталік, ремонт робив мій тато. А ти тут тільки шпалери своїм ниттям наклеював, — я посміхнулася, дивлячись йому прямо в очі. — Все, гастролі закінчені. Антракт затягнувся, глядачі розійшлися.

Він стояв, кліпаючи очима, намагаючись зрозуміти, в який момент його ідеальний план щодо виховання дружини перетворився на його особистий провал.

Я зачинила  двері. Клацання замка пролунало як постріл стартового пістолета в моє нове життя.

Двері та вікна

Кажуть, Віталік досі живе з мамою. Знайомі розповідають, що Віра Тимурівна тепер контролює не тільки його їжу, але і те, о котрій він лягає спати і з ким розмовляє по телефону.

А він ходить сутулий, тихий і завжди дивиться під ноги, боячись наступити на невидимі міни маминого настрою.