Сестра Вані, Ліна, чомусь одразу не злюбила його дівчину Олесю. Це було дивно, бо жодних конфліктів чи зіткнень між ними жодного разу не було.

Та й сама Олеся була налаштована на те, щоб із рідними Вані – і з мамою, і з сестрою – у неї склалися добрі стосунки.

– Тата не стало, коли Ліна була ще маленькою, – розповідав Ваня, – а мама ніколи не відрізнялася хорошим здоров’ям.

– Отак і вийшло, що мені доводилося підробляти вже з чотирнадцяти років, а після школи вже повноцінно працювати.

– Я тому й до інституту на вечірнє відділення вступив – мені сім’ю годувати треба було. Та й взагалі… Так виходить, що я певною мірою замінив Ліні батька.

– Ні, воно й зрозуміло, різниця у віці у нас пристойна… А дівчинка вона, як би це сказати… З вдачею. Часто у всякі ситуації потрапляла – доводилося рятувати.

– Добре, що все-таки школу закінчила і в інституту вступила. Тяжко, звичайно, довелося, все-таки більш-менш хороша зарплата в мене тільки недавно стала, а навчання, сама розумієш, – задоволення не дешеве.

– Мені й машину купити хотілося, і жити окремо, хоч на орендованій квартирі, хоч де, але… Я вже вивчився, а за навчання Ліни треба платити…

– Ну і потім, вона ж дівчинка. Це мені одні джинси, один светр – і норм, а їй і косметику хочеться, і модні вбрання…

– Я, здається, зрозуміла, – кивнула Олеся. – Ліна боїться, що коли у нас з тобою все серйозно, то ти тепер перестанеш їй допомагати.

– Вань, то скажи їй, що це не так! І взагалі, тут їй прямий зиск: у мене квартира є, хоч і однокімнатна, але своя, від діда дісталася. Зарплата не менша за твою.

– Ти абсолютно безболісно допомагатимеш їй. Так і скажи. До того ж якщо вона захоче, моя мама допоможе їй з роботою. Вона ж зараз на п’ятому курсі? Ось. Не хвилюйся, все чудово буде!

На жаль, припущення Олесі виправдалися лише частково. Ваня, як і раніше, платив за навчання сестри та допомагав їй грошима.

Крім того, раз на тиждень він привозив Ліні та мамі продукти – ті, що важкі, бо мама не довіряла «цім вашим доставкам».

Олеся ж запрошувала в гості майбутню свекруху та зовицю – посидіти, попити кави та поспілкуватися.

Однак, якщо спочатку мама Вані приходила із задоволенням, охоче сміялася жартам, підтримувала розмову, то останнім часом вона все частіше відмовлялася від запрошень, а телефоном відповідала односкладно, намагаючись якнайшвидше завершити розмову.

– Лінка її проти тебе налаштовує, – засмучено повідомив Ваня. – Матері на мізки капає, що ти тільки вдаєш добру.

– Що, якщо тебе майже до тридцяти років заміж не взяли, то це твій останній шанс, і ти готова на все.

– Нісенітниця яка! – спалахнула Олеся, а Іван спробував її заспокоїти.

– Та я й сам розумію. Тільки… Мене поряд немає, а Ліна постійно з матір’ю. Я вже стільки разів казав, щоб припинила ці плітки – марно… Обидві на мене вовком дивляться і твердять, чо, як тільки ми з тобою одружимося, я одразу про них забуду.

– Слухай, ну якщо річ тільки в цьому… У мене немає забобонів. Я й так тебе чоловіком вважаю. Я розумію, що у твоєї мами проблеми із серцем, їй хвилюватися не можна, а Ліну, видно, не переконаєш.

– Ну то й що? Ну і поживемо ми без розпису – теж мені проблема! Головне, що ми одне одного любимо.

Вані було не надто приємно погоджуватись на таке, але вибору не було: сваритися з єдиними рідними людьми він теж не хотів. Подумавши, він таки зрозумів, що Олеся запропонувала оптимальний варіант.

Як виявилося, варіант справді був найкращим: Ліна знову повеселішала, змінила гнів на милість, а мама знову зачастила в гості. Мир у сім’ї був відновлений.

Минуло три роки. Ліна вже працювала, хоч і заробляла не надто багато – мама Олесі справді допомогла їй влаштуватися за фахом.

А ось у Вані справи пішли вгору, як, втім, і в Олесі: їх нарешті почали цінувати не тільки на словах, а й значно підвищили зарплату.

Ваня виконав свою давню мрію та купив машину. А ще вони з Олесею вирішили купити будинок із ділянкою.

Задоволення було не дешевим, але в принципі здійсненним. Потрібно було накопичити якусь частину грошей, а на решту взяти кредит.

Словом, фінансові справи були хороші і єдине, що затьмарювало щастя молодих людей – це те, що мама Вані все-таки не впоралася із хворобою і пішла, не дочекавшись онуків.

Щойно минуло сорок днів, Ліна почала питати брата, як вони ділитимуть мамину квартиру. Заповіту не було, вони обидва спадкоємці, але ж справедливо, що у Вані є, де жити, правда?

Тим більше вони ще й на заміський будинок збирають. А у Ліни це єдина можливість – іпотеку вона не потягне. Ваня лише відмахувався – не до того.

Так часто буває, що біда не приходить одна. Майже біля будинку Ваню збила машина.

– Надії майже немає, – відводячи погляд, сказав лікар заплаканим Олесі та Ліні. – Ми, звісно, ​​зробимо все можливе, але врятувати його може лише диво… Опер ація буде довгою та складною.

– Я залишаюся тут, – підібгала губи Олеся. – Я повинна бути поряд з ним. Чекатиму, – у відповідь лікар мовчки розвів руками, мовляв, як хочете.

– Слухай, дай мені ключі, я тобі хоч речі привезу, – Ліна подивилася на Олесю, котра, як була в домашніх штанах і майці, так і вискочила на вулицю, побачивши, що сталося. Так, власне, і до лікарні приїхала.

– Дякую, люба, – Олеся обійняла Ліну. – І сумочку тоді мою привези, гаразд? У мене з собою нічого немає…

– І документи Вані – вони у нього в столі лежать у верхньому ящику. Я щось не зрозуміла, що їх треба з собою взяти – тобі зателефонувати встигла, а потім начебто вимкнулася…

Ліна повернулася за дві години, коли опер ація ще йшла.

– Ось, – вона простягла Олесі її сумочку. – Те, що ти просила.

– Так, дякую, – та стомлено кивнула. – А документи Вані?

– Це я сама розберуся. Ти з якої радості оформлятимеш усе? Я єдина спадкоємиця взагалі.

– Спадкоємиця? – Олеся здивувалася так, що її сльози висохли. – Яка спадкоємиця, Ліно? Ваня живий! І з ним усе буде добре! Про що ти?

– Про те, що я чула слова лікаря. Я розумію, що тобі хочеться вірити – у тебе безвихідь, але я реалістка. Шансів немає.

– Тому, вибач, я відразу документи на машину забрала і банківські картки, які знайшла у нього в столі. А решту ти мені потім віддаси, якщо щось ще є.

– Ліно… – прошепотіла Олеся. – Як ти можеш? Це ж твій брат…

– Ось саме. Це МІЙ брат. І твій співмешканець. Ти йому ніхто. Тож не думай, що можеш на щось розраховувати.

– Я знаю, що машину він оформив на себе, і гроші, які ви збираєте, лежать на його рахунку. Ванька – молодець. Підстрахувався.

– Загалом, повторюся – навіть не думай на щось розраховувати. Ти ніхто, а я єдина спадкоємиця! Якщо ти його гроші витратиш, я на тебе в суд подам!

– Ліно…

– Я все сказала!.. – вона сіла поряд з Олесею і відвернулася, схрестивши руки на грудях і всім своїм виглядом демонструючи перевагу.

Двері відчинилися, і в коридор вийшов лікар, по одному його вигляду було зрозуміло – живий.

– Операція пройшла успішно, – кивнув він. – Робити прогнози поки що зарано, але шанси є. Ви дружина? – звернувся він до Олесі.

– Документи привезли? Зараз медсестра до вас вийде.

– Це не дружина! Я! Я сестра! Я родичка! – Схопилася Ліна, але лікар вже пішов.

– Паспорт його подивися, – ледь чутно промовила Олеся.

– Що?

– Паспорт. Ти так поспішала забрати картки та ключі від машини, що не дізналася найголовнішого… – Олеся закрила обличчя руками. – Ми майже два місяці тому розписалися. У нас дитина буде…

…Відновлювався Ваня довго, але до появи дочки вже непогано ходив, спираючись на тростину. Лікарі дивувалися, що він взагалі на ноги встав, а Ваня лише посміхався: він незабаром батьком стане, йому не можна залежуватись. Швидше одужувати треба, Олесі одній з малюком важко буде.

Була, правда, і ще одна річ – не така приємна. Ваня сказав сестрі, що не планує відмовлятися від своєї частки у спадку.

Квартиру вони продадуть, а гроші поділять. Так буде щиро. Після цього Ліна заявила, що “брата в неї більше немає”.

– Ну немає, так немає! Я й так дуже довго йшов у тебе на повідцю – досить! Сама “сестричко”, сама! Ти ж мене живцем поховала! Як кажуть, – за що боролася…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!