Останні десять років я те й роблю, що їжджу на заробітки. Таке життя вже давно мені набридло. Та раніше було простіше. Я працював пів року і приїжджав на три місяці. Встигав набутися з рідними, пограти з дітьми. В мене двійко синів, котрі зростають без батька.

Старшому Іллі – вже 14 років, а Назару якраз 10. Вони не мають поруч чоловічої опори, помічника, наставника і друга. А все тому, що я застряг в Данії. 

Коли почалась війна я саме збирався їхати додому. Та 24 лютого все змінилось. Дружина подзвонила мені з самого ранку:

 – Любий, у нас війна!

Я не міг повірити своїм вухам. Сказав дружині з дітьми негайно їхати до мене. Та вона відповіла, що нізащо цього не зробить, адже має хвору маму, котру не можна залишати саму. А про переїзд тещі з усіма й мови не було, вона страшенно вперта і будинок свій не покине. 

Тоді вже я вирішив збиратись додому. І просто не міг і не хотів далеко від рідних в такі часи. Відчував, що маю їх захистити, і піти захищати країну, як усі нормальні чоловіки.

 – Я приїду і буду з вами!

 – Що за дурниці. Тебе ж відразу мобілізують, ти служив. Не думай повертатись! Сиди в Данії і заробляй!

 – А як же ви? Коли ми побачимось?

 – Ми будемо дзвонити тобі щодня. Тим паче гроші зараз дуже потрібні. Краще мати заощадження. 

Я погодився. Утім минуло пів року і дружина дзвонила мені дедалі рідше. Хлопцям наче теж було байдуже. Я зрозумів, що втрачаю сім’ю. Та щойно сказав дружині, що ми не можемо так далі жити – вона зчинила скандал.

– Не будь егоїстом! Ти маєш дбати про нас усіх.

 – Але я наче чужий? Невже ви зовсім не сумуєте?

  – Не в тому річ. Згодом хлопці оцінять твою поміч.

 – То бери їх і приїжджайте!

 – Ти ж знаєш, що я не можу!

Поступово наші стосунки стають дедалі гіршими. Друзі кажуть мені, що дружина вже давно когось має і просто викачує з мене гроші. Використовує. А я не знаю, може все справді так.

Порадьте, як мені надалі бути? Що робити? Змиритися чи повернутися, попри думку дружини?