У кабінеті нотаріуса сиділи троє людей. На столі лежала непомітна сіра тека. Зараз господар кабінету відкриє її, і всі присутні дізнаються про останню волю їхнього родича – сина, чоловіка, брата.
Нотаріус відкрив теку, не голосно і трохи монотонно прочитав вступну частину, а коли справа дійшла до перерахування того, що отримує кожен зі спадкоємців, почав читати повільно, з паузами, чітко промовляючи слова.
– «Мою частку у трикімнатній квартирі за адресою: вулиця Паркова, будинок чотири, квартира сорок сім – я залишаю своїй матері Сарані Лідії Василівні.
– Мою частку у квартирі за адресою: вулиця Будівельників, будинок вісімнадцять, квартира одинадцять – я залишаю моїй дружині Сарані Олені Костянтинівні та моєму синові Сарані Олегу Миколайовичу в рівних частках.
– Сарані Олені Костянтинівні я залишаю дачну ділянку, розташовану в селищі Борівське, і всі споруди, які зведені на ньому, а також транспортний засіб, що належить мені – Jeep Grand Cherokee». Все, – закінчив читати нотаріус.
– А мені? – Запитала Аліна, молодша сестра Миколи
– Вашого імені тут немає.
– Але ж я його рідна сестра.
– Сестри та брати, навіть рідні, не є спадкоємцями першої черги, – пояснив нотаріус.
– Вибачте, – сказала Лідія Василівна, – якщо я правильно зрозуміла, син заповів мені частку у квартирі, де я зараз живу. Виходить, за фактом він мені нічого не залишив?
– Чому? Раніше ви володіли однією часткою, а тепер – двома. Третя частка, як і раніше, належить вашій дочці, – ще раз пояснив нотаріус.
– Все одно я не зрозуміла. Я як жила в цій квартирі, так і житиму. У чому сенс? – Запитала жінка.
Нотаріус глибоко зітхнув і знову почав пояснювати:
– Сенс у тому, що на долю Миколи Ілліча у тій квартирі, де ви зараз живете, могли б претендувати його дружина та син.
– Тоді вам довелося б продавати квартиру і ділитися з ними або виплачувати їм компенсацію.
– Ваш син своїм заповітом унеможливив це. Ви отримали його частку, яка оцінюється майже у два мільйони. Він подбав про вас.
Вийшовши на вулицю, Олена запропонувала свекрусі та зовиці:
– Давайте я вас додому довезу.
– Ні, ми й автобусом доїдемо, – відповіла за них двох Аліна.
– Як хочете, – Олена сіла в машину і поїхала.
– Ось так, мамо. Залишилися ми ні з чим, – сказала Аліна. – Обібрав нас братик. А ми розмріялися! Дачу продамо! У Олени пів квартири заберемо!
Справді, напередодні візиту до нотаріуса Лідія Василівна та Аліна планували, як розпорядяться отриманою спадщиною.
Чомусь вони вирішили, що квартира, іпотеку за яку Микола та Олена виплатили разом, дача та машина, придбані ними у шлюбі, обов’язково дістануться їм.
Вони навіть трохи посперечалися щодо дачі: Аліна вважала, що її треба продати, і навіть поцікавилася цінами на нерухомість у їхньому дачному селищі. А мати хотіла залишити й будинок, і ділянку за собою:
– Уяви, Аліна, як там буде добре влітку: поряд річка, ліс, ділянка впорядкована – сама ж захочеш приїжджати туди з подружками.
А виявилося, що сперечалися вони даремно – дача дісталася Олені.
Відносини між жінками завжди були не простими: Олена з першого дня не сподобалася Лідії Василівні. Ще б пак: Микола, на якого мати покладала такі великі надії, одружився з розведеною, та ще й з дитиною.
Коли він повідомив матері про одруження, вона навіть розгубилася від несподіванки:
– Колю, тобі тридцять два, у тебе є все: освіта, робота, чудова зарплата! Та за тебе будь-яка дівчина з радістю піде! Навіщо тобі ця жінка?
– Ти кажеш, що вона гарна. Їй тридцять, ти для неї останній вагон, у який треба встигнути заскочити. Звичайно, вона зараз буде тобі гарна. А потім?
– Та ще й дитина! Навіщо тобі чужий хлопчик? Тобі треба одружитися з молодою дівчиною, яка наро дить тобі дітей, а мені онуків!
Але Микола, вислухавши матір, зробив усе по-своєму. На додаток, він усиновив п’ятирічного Олега.
Олена стосовно свекрухи поводилася стримано: у подружки не набивалася, завжди тримала дистанцію, на витівки Аліни, яка спочатку намагалася викликати дружину брата на скандал, уваги не звертала.
Звичайно, їй це вдалося завдяки тому, що Микола одразу пояснив матері та сестрі, що якщо вони спробують скандалити, він перестане з ними спілкуватися.
Оскільки матір і сестра залежали від нього матеріально – Микола оплачував навчання молодшої сестри в університеті, – їм довелося закрити рот.
Олена та Микола прожили разом одинадцять років. Жили б і далі, якби не той нещасний випадок на заводі, де Микола був у відрядженні.
І ось Олена залишилася вдовою. Розраховувати на допомогу та підтримку з боку матері чоловіка та його сестри вона не могла.
Тож далі треба було з усім справлятися самостійно. Олегові було вже шістнадцять – він вважав Миколу своїм батьком та дуже любив його.
Навіть вирішив піти його стопами – хотів стати інженером. Тепер ця мрія могла не здійснитись.
– Мамо, ти не хвилюйся. Я ж можу після школи піти працювати та вступити на заочний – багато хто так навчається, – сказав він матері.
– Подивимось, синку. Ти головне – навчайся. Якщо вступиш на бюджет, ми витягнемо. У крайньому разі я продам дачу, – відповіла вона.
Олена розуміла, що рідня чоловіка навряд чи захоче з ними спілкуватися, тому дуже здивувалася, коли Лідія Василівна за тиждень після оголошення заповіту зателефонувала їй і сказала, що хоче зустрітися та поговорити.
– Добре. Приходьте до нас у суботу о четвертій годині. Вас влаштує? – Запитала Олена.
– Цілком, – коротко відповіла свекруха.
Вони прийшли удвох – Лідія Василівна та Аліна. Якщо свекруха хоча б привіталася і з Оленою, і з Олегом, то Аліна лише кивнула господині й сіла, підібгавши губи, всім своїм виглядом демонструючи, що їй неприємно тут перебувати.
– Олено, ми прийшли, щоб поговорити з тобою про спадщину, – почала Лідія Василівна. – Тобі не здається, що це не справедливо? Що майно поділили не правильно?
– Що саме вам не сподобалось?
– А то, – заговорила Аліна, що Коля згадав у заповіті Олега, та ще й залишив йому частку у квартирі. – Зрештою, ми всі знаємо, що Олег братові – не рідний син, тому він не має права на спадщину.
– Мій чоловік розпорядився своїм майном так, як вважав за потрібне, – відповіла Олена. – Ну і що, що Олег йому не рідний? Коля офіційно всиновив його.
– Тож, з погляду закону, він має усі права. Але навіть, якби це було не так, Олег все одно отримав би те, що Коля захотів залишити йому.
– Це була його справа – Коля міг би все залишити будь-якій людині, хоч нашому двірнику, і ви нічого б не могли зробити.
– Ти прожила з моїм сином одинадцять років і так і не наро дила йому дитину. Зрозуміло, тобі не хотілося, щоб Коля щось відривав від твого сина і витрачав на інших дітей. Ти егоїстка і жила з моїм сином лише через гроші.
– Щодо дітей, це зовсім не ваша справа, – відповіла Олена.
Вона могла б сказати Лідії Василівні, що Микола не міг мати дітей, він сказав їй це, коли пропонував жити разом. Але чоловік не хотів, щоб про це знав хтось із його родини, і Олена зберегла таємницю.
– Ми нічого іншого від тебе й не чекали, – заявила Аліна. – Знали, що по-доброму з тобою не домовитись. Але спробувати треба було. Май на увазі, ми будемо звертатися до суду, щоб визнати твого сина не гідним спадкоємцем.
– Ти хоч розумієш, що означає “не гідний спадкоємець”? – Усміхнулася Олена.
– Це той, хто не вартий спадщини, – відповіла Аліна.
– Олена, Аліна має рацію: Олег справді нам чужа людина. Чому ми маємо ділитися з ним спадком? – Запитала Лідія Василівна.
У цей момент зі своєї кімнати вийшов Олег.
– Чужий? – Запитав він. – А коли я минулого року разом із батьком у вашій квартирі ремонт робив, теж чужий був?
– І коли ваш комп’ютер від вірусів чистив і програми встановлював, теж був чужий? А коли ви обидві з температурою лежали, хто після школи приходив до вас, щоб в магазин збігати?
– І щось ви мене тоді не чужим називали, а онуком. Мамо, – звернувся він до Олени, – жени ти їх звідси. Хочуть до суду йти – хай ідуть. Подивимося, що в них вийде.
Лідія Василівна та Аліна пішли.
Ходили вони в суд чи ні, Олена не знала, але більше колишні родичі в їхньому з Олегом житті не з’являлися. Мабуть, зрозуміли, що марно…
Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати цікаві публікації!
Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!
