Цьогоріч я вперше за багато років приїхала з Італії додому. Стара і хвора. А ще – нікому не потрібна. Оселилась в холодній хаті, а вже за два тижні потрапила до лікарні з коронавірусом і запаленням легенів. Дітям скільки не дзвонила – все марно. Ніхто до мене не приїхав. Тоді лікар сказав:

 – Що ж ви такого в житті накоїли, що всі від вас відвернулися? 

А в мене сльози на очі наверталися. Попереджала мене Іванка, казала, аби думала лише про себе. А я не вірила. Все заради дітей. Я ж для них на заробітки поїхала. Мій покійний чоловік Степан геть непутящий був, лише пив щодня безпробудно, дітей я сама ростила і було так важко. Зарплату не платили, шукала підробіток увесь час. Згодом донька підросла, вже не хотіла ходити в старому одязі дитини моєї подруги. Я страждала, що не можу їй дати все необхідне. Ще й хата валилася на очах. А тоді Степан помер після чергового гуляння. 

Тож залишила я двох дітей на свою маму і поїхала. Софії тоді було 17, Тарасові – 15. Працювала я важко і багато. Дуже хотіла, аби діти нормальне життя мали. Думала хату зремонтувати, а якось донька мені сказала. 

 – Я вже доросла, скоро коледжу закінчу, матиму власне життя. Що будинок, купи мені квартиру в Хмельницькому.

Тоді я подумала, може й правда, краще дітей житлом забезпечити, а тоді вже себе. Тож вісім років я працювала, а придбала дітям по квартирі в місті, оплатила там ремонт, а ще увесь цей час на життя й навчання гроші давала. 

І лишень потім все змінилося. Я познайомилась з чоловіком, італійцем. Звали його Марко, старший за мене, та такий уважний і люблячий. Йому не подобалось, що я так багато працюю і якось він мені сказав.

 – Ну ти вже купила дітям житло. Вони дорослі. Може час вже для себе пожити? Скільки нам відведено? Життя надто коротке. 

 – Але ж мені гроші потрібні, як жити.

 – Зі мною ти матимеш все необхідне, будемо подорожувати, насолоджуватись.

Усі мої італійські подруги радили погодитись на пропозицію Марко. Казали, що я заслуговую на щастя. Та коли я подзвонила дітям – їм така ідея не сподобалась.

 – Мамо, ми твоя рідня, а він чужий. Хіба ж так можна.

– Але я так хочу трохи щастя. З вашим татом його зовсім не мала.

– Заробиш грошей, повернешся додому і будеш онуків бачити. Чим не щастя?

Звісно, я мріяла бачити онуків. Але й любові дуже хотіла. Покинула роботу й почала жити з Марко. І це й справді були найщасливіші роки мого життя. Ми постійно подорожували, відвідували гарні ресторани, вишукано вдягалися. Я мала все необхідне. Та дітям більше не допомагала. Адже коханий не давав мені на це грошей і я не працювала. Діти кілька разів дзвонили й просили, я трохи грошей висилала, але не багато, просто не мала. А тоді вони перестали телефонувати. 

З Марко я прожила 12 років і ніколи не шкодувала. А тоді він раптово помер. Я дуже важко пережила цю втрату. Ще його донька приїхала й вигнала мене. Я намагалась знайти в Італії роботу, та вже далеко не молода, а наших так багато приїхало на заробітки. Врешті я ще й почала хворіти. Тож вибору я не мала. Поїхала додому, в свою стару хату. Коли нарешті додзвонилась синові, він сухо сказав:

 – Ти відвернулась від нас. Що тепер хочеш?

 – Але ж я вам по квартирі купила. Не всі батьки такі подарунки роблять.

 – Ти могла більше. Нам було так не солодко. Але ти розважалась собі.

Тож тепер я сама в лікарні. Зовсім не знаю, як далі жити. В мене нема грошей і діти мене не хочу знати. Порадьте, як налагодити життя? Невже я помилилась, обравши своє власне щастя?