Чоловік щодня з вікна свого офісу спостерігав за дівчиною, яка зупинялася перед вітриною магазину й розглядала дорогу сукню

Йому здалося, що якщо він купить їй цю сукню, то зробить її щасливою. Однак це плаття мало незвичайне призначення.
***
– Поліно, як думаєш, що та дівчина розглядає у вітрині щодня? – запитав Анатолій у колеги, яка проходила повз.

– Га? – Поліна зупинилася і подивилася вниз через панорамне вікно. – Мабуть, чекає на знижки. Це дорогий магазин одягу. Сукні та костюми там, звичайно, дуже гарні. Знижки бувають, але рідко, а одягнена вона просто.

– Слухай, ну щодня в обідню пору вона стоїть навпроти цієї вітрини, я вже тиждень за нею спостерігаю.

– То підійди й купи їй сукню, раз сподобалася. Нічого така, мила. Фігура гарна.
Анатолій пирхнув:
– Поля!

– Ой-ой!

Поліна пішла у справах, а Анатолій дочекався, коли дівчина відійде від вітрини, і теж пішов на робоче місце.
Наступного дня Яршук підійшла до робочого місця Анатолія і, загадково посміхаючись, почала здалеку.

– Познайомився?

– І тобі привіт. Поля, ти про що?

– Ну, з тією дівчиною біля вітрини познайомився?

– Ні, — пробурчав Анатолій і уткнувся в монітор.

– А я знаю, де вона працює і ким, — кокетливо промовила Поліна.

– І де?

– Не скажу.

– Поля, то навіщо ти до мене прийшла?

– Чому ти відразу надувся. Я для нього таку інформацію роздобула. А він, — Поліна фиркнула і вже збиралася йти.

– Поля, ну вибач, трохи зірвався.

– Подобається?

– Ще не знаю. Просто цікава і весь час стоїть біля цієї вітрини.

– Вона хоче купити сукню, я була права. Приблизно половина твоєї зарплати на це піде.

– Звідки ти знаєш?

– Ну, дізналася.

– Поля!

– Та вона працює в продуктовому, що на повороті, — випалила Поля, — купиш мені там печиво на обід?

– А яку сукню ти знаєш?

– Що, так серйозно? Хоча вона мила, — міркувала Поліна.

– Я про сукню запитав, — почав сердитися Анатолій.

– Чорничну, у дрібну червону квіточку. Навіть розмір знаю, який вона питала. Я у дівчат у цьому магазині все розпитала.

– Тримай папір, малюй і пиши, я не запам’ятаю.

– Печиво! — вимогливо подивилася на колегу Поліна, тримаючи в руці олівець.

— Так, куплю.

— Ось, — закінчила малювати на листочку Поля, — тримай.

— Куди ти, Дон Жуан, ще не обід, — крикнула Поліна чоловікові вслід, — ах, так, в обід вона на вітрину ходить дивитися.
***
У цій простій дівчині була якась загадка. Вона чимось притягувала й цікавила Анатолія. Тепер, коли він точно знав, чим може здивувати цю дівчину, йому залишалося лише подивитися на неї зблизька, щоб точно зрозуміти, чи є у нього хоч якісь шанси.

– Наступний.

«Гарний голос, мелодійний», — подумав Анатолій, коли настала його черга.

– Вибрали?
На Анатолія дивилися великі сірі очі.
– Так, печиво в металевій коробці, кураб’є, — уточнив Анатолій.

– Якщо на подарунок, то краще в синій коробочці, воно свіжіше. А якщо дівчині, то в помаранчевій.

– В помар… — Анатолій запнувся. — Давайте в синій. Оплата карткою.

– Наступний, — з посмішкою сказала вона, а Анатолій все метушився біля прилавка, намагаючись зловити поглядом бейджик, який щойно помітив.

«Світлана»!
– Світлана! – вискочив він із магазину. – Світлана! – мчав він дорогою від магазину.

Помилитися було важко. Зблизька вона виглядала ще краще. І цей голос, яким просто неможливо було не зачаруватися.
Анатолій буквально влетів у магазин одягу, той самий, біля вітрини якого щодня зупинялася Світлана, і кинув на стіл папірець.

— Мені потрібна ось ця сукня!
Дівчина за стійкою посміхнулася і пішла у зал.

— Ой, знаєте, а залишився екземпляр вашого розміру тільки на вітрині.

– Давайте з вітрини, мені все одно.

– Добре, – посміхнулася продавчиня, – зроблю вам гарну знижку, знаю, для кого ви купуєте сукню, – і продавчиня ще раз посміхнулася, запаковуючи товар.

Задиханий Анатолій нарешті розслабився і теж посміхнувся. Задоволений своєю спонтанною покупкою подарунка, він вийшов і попрямував до офісу, продовжуючи посміхатися і розмахувати пакетом.

Анатолій був настільки занурений у роздуми, що не помітив, як настав час обіду.

— Толя, Толя! — закричала Поліна, — там це… їй стало зле біля вітрини, і на неї наїхав якийсь чоловік на самокаті, швидка, купа людей.

Анатолій побіг вниз, перестрибуючи сходинки. Коли він опинився на місці, люди вже почали розходитися, карета швидкої допомоги вже поїхала.

— А що сталося? Що з дівчиною? — запитував він у всіх підряд.

– Кажуть, знепритомніла, — почала розмову одна з жінок, що стояла біля вітрини.

– Вона почала падати, а тут цей на своєму електросамокаті, ну й наїхав, та ще й втік.

– А в яку лікарню її відвезли, не знаєте?

– З нашого району зазвичай в 11-у відвозять. Може, туди, — припустила жінка біля вітрини.
Анатолій повернувся на роботу і, попросивши відгул, поїхав до лікарні.

– Чоловіче, як звати пацієнта не знаєте, куди відвезли не знаєте, чого ви від мене хочете? – запитала жінка у віконці.

– Я знаю тільки ім’я і звідки забрали, ну подивіться, будь ласка, – благав Анатолій.

– Ти що, збив її?

– Ні, що ви, я переживаю.

– Ну, дивися, всі так кажуть, – відповіла жінка у віконці й занурилася у вивчення записів.
Потім згадала.

– А-а, – її щойно привезли, скоро лікар із швидкої вийде до мене оформляти документи, вона була без свідомості. Зачекайте там.

Анатолій сів на лавку і став чекати. Через деякий час і, справді, до приймального відділення вийшов лікар і став заповнювати якісь папери. Як тільки він вийшов із реєстратури, Анатолій підійшов до нього.

– Скажіть, як вона?

Лікар подивився на чоловіка і запитав:
– Ви хто і про кого питаєте?

– Я Анатолій, про Світлану.
Лікар ще раз оглянув чоловіка і поцікавився:

– Ви її збили?

– Та ні, я працюю поруч.

– А-а-а, все буде добре. Перевірять, головою сильно вдарилася, зараз у свідомості, — лікар поплескав Анатолія по плечу і пішов.

– Ось тут написаний телефон, дзвоніть завтра, дізнавайтеся, — випередивши запитання Анатолія, сказала жінка з віконця, вказавши на інформаційний стенд.

– Дякую. А яке в неї прізвище? — запитав чоловік.

– Сімейко, — повідомила жінка, — але тільки я вам цього не казала.

– Так-так, звичайно, дякую.

Весь наступний тиждень Анатолій сумлінно відвідував лікарню, цікавився здоров’ям пацієнтки та передавав подарунки. У останню посилку все ж наважився і вклав записку з номером телефону. Анатолій ще не встиг доїхати додому, як на його телефон прийшло смс: «Дякую, Анатолію».

Чоловік посміхнувся і почав відповідати. Їхні телефони не замовкали тієї ночі ні на хвилину, нагрівалися, зароджуючи у двох абсолютно чужих людей щось спільне.

Наступного тижня Свету виписали з лікарні. Анатолій приїхав її зустрічати на машині з букетом.

— Мені дуже приємно і незручно, — посміхнулася йому Света.

— Нічого незручного. До речі, у мене є для тебе подарунок, він дуже довго чекав на твоє одужання. Поїдемо до мене?

– Я повинна повернутися додому якомога швидше, подарунки можна відкласти, я хвилююся за бабусю, ця подія дуже сильно її засмутила і позначилася на здоров’ї.

– Так, звичайно, — Анатолій не став наполягати, — тепер я буду знати, де ти живеш. З батьками познайомиш? — поцікавився він.

– Я живу з бабусею. Не питай про батьків, це давня і не дуже приємна для мене історія. Моя сім’я — це бабуся.

– Тоді до вихідних. Запрошую тебе на вечерю в суботу, — Анатолій легенько доторкнувся до її руки. Світлана посміхнулася і відвела руку.

– Дякую, що підвіз.

Четвер добіг кінця, п’ятниця пролетіла миттю, і, нарешті, настала субота. Анатолій прибрав у квартирі, купив закуски та вечерю і поїхав за дівчиною.

Як тільки за Світланою зачинилися вхідні двері, Анатолій не втримався і доторкнувся своїми губами до її. Світлана не відповіла і швидко опустила голову.

– Моя сила волі відмовляє, коли я поруч з тобою, вибач, – Анатолій відвернувся.

— Все добре, — Света підійшла до нього і торкнулася його плеча, — і ти вибач, я просто ніколи не сприймала чоловіків серйозно. Мій батько принижував і ображав матір, мені важко довіряти чоловікам. Ти, мабуть, перший, кому я так відкрилася.

Анатолій посміхнувся, швидко повернувся до неї й обійняв за талію:

— А тепер подарунок! Негайно!

Він ненадовго зник у кімнаті й виніс невеликий пакет.

— Відкривай.

Світлана, побачивши пакет із логотипом відомого їй магазину, виглядала насторожено. Коли вона відкрила пакет, сталося зовсім не те, чого він очікував. Світлана розплакалася. Вона сіла на диван і закрила обличчя руками.

– Не сподобалася? Що сталося? Це ж та сама сукня, яку ти так хотіла?

Світлана витерла очі й подивилася на Анатолія.

– Так, та сама сукня, яку я так хотіла купити. Але не собі.

Анатолій з подивом подивився на дівчину.

– Більше року тому ми з бабусею проходили повз цей магазин, і вона зупинилася біля цієї вітрини та сказала: «Я зібрала все похоронне, а відповідного вбрання у мене немає. Це найгарніша сукня, яку я бачила. Давай купимо», — попросила вона мене.

І ми зайшли в магазин. Але сукня коштувала так дорого, що нам довелося піти без покупки. Я запевняла бабусю, що можна підібрати щось інше. Але вона сказала, що та сукня не виходить у неї з голови, і вона буде на неї збирати гроші. Адже вона повинна на свою останню важливу подію одягти те, що їй подобається.

І бабуся почала збирати гроші, часто відмовляючи собі в багатьох речах.

Тоді я пообіцяла собі, що куплю їй цу сукню. Але вона коштувала занадто дорого. А коли того дня, коли я потрапила до лікарні, я підійшла до вітрини і не побачила сукні на манекені, мені стало погано, розумієш? Все, чим я жила весь цей час, було кимось куплено. Тобою.

– Я не знав, вибач!

– Тобі нема за що вибачатися. Ти зробив для мене, для нас, набагато більше, ніж просто подарував сукню. Я дуже вдячна тобі.

– Ну, значить, все добре?

– Так! — відповіла Світлана.

– Ну і чудово, ходімо вечеряти, треба відволіктися від такої сумної теми. Ти голодна?

– Дуже! Я навіть не встигла сьогодні пообідати.

– Тоді ходімо, – він потягнув її за руку, ведучи за собою на кухню.
***
Світлана й Анатолій одружилися. Бабуся була присутня на їхньому весіллі в тій самій чорничній сукні в дрібну червону квіточку.

Анатолій навіть жартував, що це дуже щасливе плаття і бабусі тепер доведеться ще бути присутньою в цьому платті на кожному дні народження їхніх дітей, яких точно буде багато, та на інших численних святах.