– Ірино, а Світлана, донька Маринки та Гриші, вже свою квартиру купила. В іпотеку, звичайно, але все-таки, – як би, між іншим, повідомив батько.

Ірина заплющила очі, видихнула, дорахувала до трьох і тільки потім застебнула верхній ґудзик на сорочці. Геннадій завмер у дверях коридору.

Він підпирав плечем одвірок і завмер в очікуванні, явно розраховуючи, що дочка зараз почне виправдовуватися чи сперечатися.

– Дуже рада за Світлану, – озвалася Ірина, старанно заправляючи краї сорочки у спідницю.

– Вона взагалі на три роки молодша за тебе, – не вгамовувався батько. – Дівчинці всього двадцять два, а вона вже сама собі господиня. А тобі двадцять п’ять і ти досі з дитячої не з’їхала.

Ірина завмерла з гребінцем у руках. Вона повільно обернулася і подивилася батькові просто у вічі.

– Я вам із мамою заважаю? Ти мене виганяєш, чи що?

Геннадій відразу замахав руками та навіть відступив на крок.

– Та що ти, бог із тобою! Ти все не так зрозуміла. Я просто розказую, як люди живуть. Чисто для прикладу.

– Мені начхати на чужі приклади, – Ірина зі стукотом відклала гребінець і підхопила сумку. – Я знаю, що відсотки у банках зараз грабіжницькі.

– І я краще накопичу на своє житло, ніж віддам банку дві вартості квартири зверху! Я вкладаюся в наш бюджет, плачу за світло та воду, купую продукти. Що саме тебе не влаштовує?

Батько досадливо скривився, смішно зсунувши брови до перенісся.

– Ну ось, знову ти все перевернула! Зовсім не те я мав на увазі.

Ірина вирішила не продовжувати цю розмову, щоб не образити батька.

– Мені час на роботу.

Вона вийшла з дому і швидким кроком попрямувала до зупинки. У голові крутилася лише одна думка: що з ним відбувається?

Останні пів року батько ніби збожеволів на чужих успіхах. То донька знайомих придбала житло, то сусідський син пригнав нову машину, то племінниця тітки Зіни відчинила якусь студію.

Хіба нормальний батько так повинен тиснути?

До зупинки з шумом підійшов тролейбус. Ірина труснула головою, проганяючи образу, і зробила крок на підніжку. Змінити батька все одно не вийде, а псувати собі день не хотілося.

Увечері, коли посуд після вечері вже стояв на полицях, батько зазирнув до Ірини. В одній руці він тримав кухоль, а в другій – стос аркушів, складених навпіл.

– Ось, глянь на дозвіллі, – Геннадій поклав папери на край столу, ближче до ноутбука.

Він зробив ковток чаю і задоволено хмикнув. Вигляд у нього був такий, що хоч зараз медаль вішай.

Ірина відсунула ноутбук та взяла верхній аркуш. Іпотечна програма для молодих спеціалістів. Другий аркуш – “Сімейна іпотека”.

Третій – якийсь невідомий банк із незграбним логотипом та обіцянкою низьких відсотків. Далі Ірина гортати не стала.

– Тату, це що?

– Ну, а на що схоже? – Геннадій сів на край ліжка. – Ірино, ну ти сама поміркуй. Збирати тобі ще років з десять, не менше. А тут – оформляєш, в’їжджаєш, облаштовуєшся. І мешкаєш у своїй квартирі вже зараз! Хіба погано?

– Звичайно, добре, – Ірина перевернула один з аркушів і тицьнула в рядок із щомісячним платежем. – Просто чудово.

– Ось тільки цей платіж зжере дві третини моєї зарплати. Поясни мені, будь ласка, що я їстиму? А якщо захворію? Або вам доведеться допомогти?

У дверях кімнати з’явилася Наталя, її мати. Вона похитала головою.

– Ти надто негативно налаштована. Ми допомагали б спочатку, – сказала вона. – З платежем, доки ти не встанеш на ноги.

– Зате окремо заживеш, може, нормального хлопця зустрінеш нарешті. Заміж вийдеш, дитинку народ иш. Тобі вже двадцять п’ять років, Іро!

– Так, чудовий план! Народ ити дитину, коли на шиї іпотечний зашморг – це саме те, чого мені зараз не вистачає для повного щастя! – Ірина відклала видрук та подивилася на матір.

– Мамо, ти сама як собі це уявляєш? Га? У мене буде кредит на двадцять років, а ти дитину пропонуєш!

– Ну інші ж якось живуть! – Наталя насупилась. – Всі так роблять, і нічого, справляються.

Ірина перевела погляд з матері на батька та назад. Обидва дивилися на неї так, ніби вона прямо зараз повинна почати пакувати валізи.

– Я вам заважаю? – спитала вона тихо. – Скажіть прямо! Ви тому мене позбутися хочете?

– Ну що ти таке кажеш! – Геннадій важко зітхнув. – До чого тут «позбутися»? Ти просто маєш подорослішати, Ірино.

– Живеш тут, як у Христа за пазухою, ні турбот, ні зобов’язань. А іпотека – це відповідальність! З банком не посперечаєшся, навчишся думати наперед, планувати.

Ірина кілька секунд мовчала, роздивляючись батька. Як він міг таке казати доньці?

– Стривай. Тобто ти хочеш загнати мене в кредитну кабалу на двадцять років, щоб я «подорослішала»? Я правильно тебе зрозуміла?

– Та не так усе! – Геннадій ляснув себе по колінах. – Тобі двадцять п’ять, Ірино! Час уже зрозуміти, що життя – штука жорстка! Ніхто тобі нічого на блюдечку не принесе, треба самій ворушитись, що незрозумілого!

Ірина повільно кивнула, проковтнувши образи, що рвуться назовні.

– Все зрозуміла, тату! Мені треба страждати! Не накопичувати спокійно на своє житло, ні. Влізти в іпотеку, щоб вам з мамою стало радісно за мене!

– Щоб я забула про відпочинок, про будь-яку свободу! Щоб я страждала замість того, щоб жити! Тоді ви, мабуть, скажете: дивись, наша донька нарешті виросла!

– Доню, ну ти що? – почала голосити Наталя. – Ми ж бажаємо тобі добра! Чому ти так негативно реагуєш на все?

– Я все зрозуміла, мамо. Дякуємо за турботу!

Ірина повернула ноутбук до себе та втупилася обличчям в екран. Батьки ще кілька секунд вагалися, перезирнулися та вийшли з кімнати. Батько щось пробурмотів у коридорі, а мати тихо заспокоювала його.

Приблизно через двадцять хвилин, коли у квартирі стало відносно тихо, крізь стіну долинув приглушений звук телефонної розмови матері. Наталя не могла говорити тихо, навіть коли намагалася.

– Ларисо, поговори з нею… Ти ж знаєш, що вона тебе поважає, можливо, вона хоча б тебе вислухає… Ми вже не знаємо, як до неї достукатися…

Ірина закрила ноутбук і втупилася в стелю. Важка арти лерія тітки Лариси. Звичайно. Коли власних аргументів недостатньо, треба викликати підкріплення…

…Наступного вечора в коридорі задзвонив дзвінок. Наталя кинулася відчиняти, ніби надворі стояв кур’єр з виграшним лотерейним білетом.

Тітка Лариса увійшла, зняла легку куртку, звично поцілувала сестру в щоку та зазирнула до кімнати Ірини.

– Виходь, племіннице. Ми чайку поп’ємо.

Наталя метушилася з чайником, поки Геннадій діловито нарізав лимон, даючи всім своїм виглядом зрозуміти, що не має жодного стосунку до плану дружини.

Тітка Лариса спокійно розмішувала цукор і з легкою посмішкою дивилася на Ірину.

– Ну, кажи. Як справи?

– Чудово, тітко Ларисо, – Ірина вкусила печиво. – Мої батьки хочуть змусити мене придбати квартиру під тридцять відсотків. В іншому – все чудово. Як у вас справи?

Лариса пирхнула, мало не розливши чай. Вона подивилася на сестру, потім знову на Ірину та похитала головою.

– Звичайно, я люблю свою молодшу сестричку, але іноді вона мене вражає.

– Ларисо! – обурено впустила Наталя печиво в чашку. – Я ж тебе кликала на допомогу! А ти!

– Я і допоможу, – Лариса спокійно сьорбнула чаю та повернулася до Ірини. – Слухай, племіннице. У Володі від бабусі залишилася однокімнатна квартира на вулиці Незалежності.

– Ми не хочемо її здавати. ! нас вже двічі були такі орендарі…, і ремонт коштував дорожче, ніж орендна плата. Квартира порожня.

– Якщо ти згодна оплачувати комунальні послуги, живи там. Без орендної плати. Заощаджуй на своє житло.

– А якщо тобі сподобається квартира, ми можемо обговорити її купівлю пізніше. Я навіть зроблю тобі знижку. Як щодо такого плану?

За столом стало дуже тихо. Наталя завмерла, відкривши рот. Геннадій насупився і почервонів.

– Це не правильно, – пробурмотів батько. – Ми не так планували. Вона повинна…

– Я згодна, – перебила його Ірина, не давши закінчити. – Тітко Ларисо, мене все влаштовує. Я готова заселятися хоч завтра.

– Тоді вирішено, – допила Лариса чай і встала. – Ну, я піду, у мене ще купа справ. Ключі залишу післязавтра. Наташо, ми зідзвонимося.

Ірина вийшла проводити тітку до таксі. На вулиці пахло бузком, а біля входу вже стояла машина.

– Тітонько Ларисо, дякую. Правда.

– Ой, та годі, – махнула рукою Лариса. – Моя сестра така з дитинства: любить створювати собі проблеми. І чоловік у неї такий самий.

– Але це не означає, що я дозволю своїй коханій племінниці страждати через їхні дивні рішення. Квартира чекає на тебе, тож не переймайся і ні про що не хвилюйся.

Ірина вдячно кивнула. Лариса сіла в таксі та помахала з вікна…

…Через тиждень Ірина стояла посеред порожньої, залитої сонцем однокімнатної квартири на вулиці Незалежності, й не могла перестати посміхатися.

Квартира виявилася на сьомому поверсі, з широким балконом та великими вікнами, що заливали кожен куточок світлом.

Вона була чистою, світлою, з високими стелями та свіжими шпалерами. Тітка Лариса не перебільшувала, – тут справді було гарно.

Ірина поставила на підвіконня маленький кактус, єдину рослину, яку вона привезла з батьківської квартири, та оглянула кімнату.

Меблів там ще було небагато: диван, стіл, пара стільців та стара, але цілком справна шафа, що залишилася від попередніх мешканців. Цього буде достатньо поки що.

Увесь останній тиждень здавався одним затяжним кошмаром. Щодня мати нагадувала про те, що Ірина помиляється.

Батько демонстративно мовчав, але роздруківки іпотечних пропозицій все ще лежали на кухонному столі. Ірина не сперечалася, просто складала речі в коробки.

Вона щиро не розуміла своїх батьків. Ну і що, що в усіх інших були іпотеки та кредити, борги та прострочені платежі. Чи справді правильно було бажати, щоб її донька поринула в це болото?

Але зараз це не мало значення.

Можливо, вона справді колись купить цю квартиру. А може, вона заощадить на свою власну. Але тепер, у цій тихій, світлій кімнаті, де ніхто не сунув їй під ніс банківські брошури та не пояснював, як правильно дорослішати, Ірина нарешті була щаслива.

А батьки… Бог їм суддя, – нехай живуть та радіють, поки є така можливість! Старість, – вона ж не за горами…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!