Я прямувала на побачення з Миколою з цілком спокійним настроєм: його анкета на сайті знайомств виглядала обнадійливо, 32 роки, айтішник, «любить подорожувати, слухає джаз і обожнює котів». У переписці він справляв враження вихованого, хоч і трохи млявого співрозмовника: ініціативу здебільшого проявляла я, але вирішила, що це типова сором’язливість людини технічного складу. Я уявляла нашу зустріч доволі буденно: він один, можливо, з квітами або хоча б із незграбною усмішкою. Однак дійсність виявилася куди яскравішою й драматичнішою за будь-які серіали.

Микола прийшов не сам. Поруч із ним, ніби займаючи собою весь простір за маленьким столиком, сиділа жінка років шістдесяти з виразом обличчя, здатним придушити волю до життя. Зачіска, залита лаком до стану бронекупола, і строгий костюм відтінку «мокрий асфальт» одразу дали зрозуміти: вечір буде непростим.

Першим імпульсом було розвернутися й піти, зробити вигляд, що я переплутала вхід, адресу, район, а може, й континент. Але цікавість виявилася сильнішою, та й професійна звичка влізати в дивні ситуації зіграла свою роль. Я зібралася, глибоко вдихнула й усе-таки підійшла до столика.

– А ось і вона, – голосно оголосила жінка, не лишивши Миколі жодного шансу привітатися. Вона зміряла мене поглядом, яким зазвичай фахівці оцінюють сумнівний товар або об’єкт перед розтином.

– Сідай. Ми запізнюємося на дві хвилини. Пунктуальність, це ввічливість королев, хоча, вочевидь, не для всіх. У нашій сім’ї заведено цінувати чужий час.

Микола винувато всміхнувся, втягнув голову в плечі й уткнувся в меню, ніби сподівався розчинитися серед рядків зі стравами.

– Мама просто вирішила посидіти з нами, – пробурмотів він, не піднімаючи очей. – Вона якраз була поруч…

– Я не була поруч, Миколо, – різко перебила вона, постукуючи по столу пальцями, прикрашеними масивними каблучками. – І не бреши, тобі це не личить. Я приїхала спеціально. Ти прекрасно знаєш, що в тебе абсолютно немає смаку на жінок. Ти постійно обираєш невідповідних. Хтось же має оцінити товар, перш ніж ти знову витратиш гроші й нерви марно.

Вона назвала мене «товаром».

У цю мить у мені остаточно зникла та сама ввічлива дівчинка, яку з дитинства вчили поважати старших, терпіти й мовчати. Але замість того, щоб влаштувати сцену або піти, стискаючи образу всередині, я вирішила: раз уже це співбесіда, нехай буде за всіма правилами. Тільки запитання ставитиму я, і умови теж визначу сама.

Я спокійно зняла пальто, неквапливо повісила його на спинку стільця, поправила блузку й, дивлячись просто в холодні, оцінювальні очі «мами» (нехай її звати Тамара Петрівна), з ввічливою, але хижою усмішкою промовила:

– Підхід мені імпонує. Я теж людина практична й віддаю перевагу жорсткому реалізму. У наш час саме час, найдорожчий ресурс. Раз уже ми вирішили оминути стадію флірту, взаємних зітхань і романтичних ілюзій та одразу перейшли до формату ділових переговорів щодо можливого об’єднання активів і формування нової клітинки суспільства, у мене, своєю чергою, є кілька принципових запитань, як до кандидата, так і до його офіційного представника.

Я демонстративно дістала із сумки блокнот і ручку. Це був чистої води спектакль, але ефект виявився бездоганним: обличчя в обох витягнулися. Коля буквально закам’янів, а Тамара Петрівна на кілька секунд утратила здатність говорити.

Фінансова незалежність і житлове питання

Я прекрасно розуміла: починати треба з найвразливішого місця, з бази. Маминих синків, а Коля був саме таким, класичним, майже «підручниковим» зразком, дуже легко впізнати: вони люблять прикривати побутову й фінансову неспроможність розмовами про «сімейні традиції» та «особливу близькість із батьками».

– Отже, Миколо, – почала я сухим, майже бухгалтерським тоном, повністю ігноруючи його безпорадну спробу покликати офіціанта. – Тамара Петрівна цілком справедливо зачепила тему витрат і ризиків. Давайте одразу розкладемо все по поличках, щоб у майбутньому не виникло неприємних сюрпризів. На чиїй території ви зараз проживаєте?

– Ну… ми живемо у великій трикімнатній у центрі… – невпевнено почав він.

– Це квартира вашої мами? – перебила я, зробивши помітку в блокноті й підкресливши її жирною лінією.

– Це наша сімейна квартира! – обурилася Тамара Петрівна, явно відчуваючи, як контроль над ситуацією вислизає.

– Зрозуміла. Отже, юридично нерухомість оформлена на вас, Тамаро Петрівно, а в Миколи прав власності немає. Продовжимо. Коля, яку частину ви оплачуєте: комунальні послуги, продукти, побутову хімію? Чи ви повністю віддаєте зарплату мамі, а вона вже виділяє вам гроші на кишенькові витрати й проїзд?

Коля почервонів так сильно, що почав зливатися з бордовою оббивкою дивана.

– Я… я допомагаю по дому… Мама краще знає, як розподіляти бюджет…

– Тобто фінансової самостійності у вас немає, – підсумувала я достатньо голосно, щоб це почули й за сусідніми столиками. – Тамаро Петрівно, ви усвідомлюєте, що в разі нашого шлюбу я планую або негайний переїзд Миколи до мене, або оренду окремого житла? Усі грошові потоки, які зараз ідуть у ваш бюджет, будуть спрямовані виключно на потреби нашої сім’ї. Ви готові до втрати годувальника, або, якщо точніше, «зручного сусіда», який оплачує ваші забаганки?

Тамара Петрівна буквально захлинулася повітрям. Її обличчя вкрили червоні плями.

– Ніхто нікуди не поїде! Це нісенітниця! У Колі слабка підшлункова, гастрит, йому потрібне особливе дієтичне харчування, яке вмію готувати тільки я! Жодна дружина не стане ліпити парові котлети о п’ятій ранку!

Здоров’я і навички автономного існування

Це було майже подарунком. «Слабка підшлункова», улюблений інструмент утримання дорослих синів.

– Чудово, тоді переходимо до медичного блоку, – з серйозним виглядом я перегорнула сторінку. – Раз уже ви, мамо, присутні тут у ролі головного фахівця й лікуючого лікаря, давайте одразу озвучимо весь перелік. Хронічні захворювання? Спадкові ризики? Психосоматика? Алкогольна залежність у родині? Психічні відхилення?

Відвідувачі за сусідніми столиками вже відверто слухали. Дівчина з ноутбуком перестала друкувати, пара біля вікна забула про десерт, а офіціант завмер із блокнотом, боячись пропустити кульмінацію.

– Як ви смієте! – прошипіла Тамара Петрівна, переходячи на вереск. – У нас інтелігентна, професорська сім’я! Ми потомствені…

– Інтелігентність, на жаль, не захищає від простатиту й комплексів, – холодно перебила я. – Миколо, тепер запитання до вас. Ви самі записуєтеся до лікарів через електронні сервіси? Пам’ятаєте назви своїх ліків? Чи мама заходить із вами в кабінет і розповідає, де в хлопчика болить? А пральною машиною користуватися вмієте? Відрізняєте режим «бавовна» від «синтетика»? Знаєте, куди заливається кондиціонер?

Дорослий, фізично здоровий чоловік на очах перетворювався на наляканого школяра, якого викликали до директора. Жалю я не відчувала, тільки роздратування від марно витраченого часу.

– Він у мене все вміє! – зойкнула мати, кидаючись на амбразуру. – Просто йому це не потрібно, поки є я! Я мати! А дружина зобов’язана піклуватися про чоловіка, створювати затишок, а не влаштовувати допити! Ви нам не підходите!

– Зрозуміло, – кивнула я, ніби склала останній пазл. – Отже, ви шукаєте не дружину, а змінницю. Вакансія ясна. Обов’язки: дієтичне готування, прибирання, прання, емоційне обслуговування Миколи й регулярне вислуховування ваших претензій. А що пропонується натомість? Соцпакет? Відпустка? Премії? Чи виключно почесне право називатися невісткою Тамари Петрівни й терпіти ваші візити?

Межі й фінал

На той момент Тамара Петрівна вже гарячково збирала сумку, але в мене залишалося контрольне запитання.

– І наостанок, найделікатніший момент, який зазвичай соромляться обговорювати. Тамаро Петрівно, з огляду на вашу ступінь злиття із сином, ви триматимете свічку? Чи обмежитеся ранковими порадами, аналізуючи шумоізоляцію стін?

Коля схопився, перекинувши стілець. Гуркіт змусив усю залу озирнутися.

– Це вже занадто! Ти ненормальна! Хвора!

– Я ненормальна? – розсміялася я, і сміх той був щирим, визвольним. – Коля, озирнися. Ти привів маму на перше побачення. Дозволив їй назвати мене «товаром». Ти сидів мовчки, поки дві жінки обговорювали твою підшлункову й твої труси.

Тамара Петрівна, пунцова від люті, уже тягнула сина до виходу, бурмочучи прокльони.

– Ходімо звідси! Хамка! Я ж казала, в інтернеті самі шльондри!

Вони зникли з кафе швидше, ніж вилітає корок із теплого ігристого вина. Чай залишився неторканим, над чашками сиротливо здіймалася пара. Офіціант прибрав прибори й із щирою повагою сказав:

– За рахунок закладу, пані. Це було краще за будь-яке кіно. Я б на вашому місці ще й компенсацію за моральну шкоду попросив.