А Ніна Петрівна так і залишилася стояти біля хвіртки. Плечі опустилися, хустка збилася. Дивиться вслід машині, а в очах – така туга німа, що в мене аж серце защеміло. Підійшла я до неї, кажу: – Ніночко, ходімо в будинок, холодно ж. – Нічого, Семенівно. Це вона просто втомилася. Робота у неї важлива. А помідори… помідори я в льох спущу. Стануть в пригоді ще.
Почалося все минулої осені, коли листя з беріз золотими монетами обсипалося. Жила у нас на краю села, біля самого яру, Ніна Петрівна. Жінка тиха, працьовита, з тих, на яких земля тримається. Все життя вона на городі та біля плити. Руки в неї були – суцільне вузлувате коріння, землею пахли та кропом. Донька в неї, Оленка, … Read more