Я поїхала до Італії не від доброго життя. До цього я прожила чотирнадцять років у нещасливому шлюбі. Вийшла заміж за Сергія у 19 років. У нашому селі його родина була шанованою, і мої батьки запевняли, що він хороший хлопець. Можна сказати, вони мене вмовили. Та дуже швидко я зрозуміла, що мій чоловік найбільше любить випити, а його батьки лише й мріяли, як би позбутися свого непутящого сина.
У 21 рік я вже думала про розлучення, але дізналася, що вагітна. Довелося залишитися, втішало лише те, що була хоч якась стріха над головою. Сергій не хотів мені допомагати й працювати теж не прагнув. Як тільки йому вдавалося знайти роботу, він починав пити, і незабаром його звільняли. Спочатку свекри ще якось допомагали, але з часом їм це набридло.
Коли моїй доньці виповнилося чотирнадцять років, я прийняла важливе рішення, поїхати до Італії на заробітки. Наташу довелося відправити до моїх батьків. Це було нелегко, але іншого виходу я не бачила. З чоловіком я одразу розлучилася, бо точно знала, що він ніколи не зміниться. Свекри ж звинуватили мене в усіх бідах, твердячи, що це я винна в його пияцтві.
— У нормальних дружин чоловіки не п’ють. Ти могла щось придумати.
Я вирушила на заробітки з твердим наміром відкладати кожну копійку, щоб забезпечити нам із донькою майбутнє і купити житло.
В Італії мені спочатку було непросто. Я змінювала різні роботи, бачила різні родини, але завжди намагалася не витрачати гроші на себе. Носила одяг, який мені віддавали, купувала продукти лише зі знижками, а на зустрічі з подругами не ходила. Саме так я змогла за три роки назбирати на квартиру для нас із донькою. Незабаром я зробила там ремонт і продовжувала допомагати Наташі з навчанням, оплачуючи репетиторів. У результаті вона вступила до престижного університету.
Згодом я купила ще одну квартиру для доньки. Спочатку її здавали, а потім Наташа вийшла заміж і переїхала туди. Я оплатила її весілля й допомагала грошима на хрестини дітей. Не розуміла тільки, навіщо вона так поспішає з сімейним життям, адже вона навіть не попрацювала жодного дня.
— Донечко, може, ти знайдеш роботу? Навіщо ти здобувала диплом?
— Мамо, а на кого я залишу дітей? Послуги няні зараз дуже дорогі.
Наташа постійно скаржилася на брак грошей, і я завжди допомагала. З часом вона народила другу дитину. Зять працював, але його зарплати ледь вистачало. Одного разу Наташа подзвонила мені з проханням:
— Нам не вижити без твоєї допомоги. Дай десять тисяч євро на бізнес, ми з часом усе повернемо.
— Який бізнес?
— Хочемо відкрити магазин.
Я дала гроші. Наташа закупила товар, орендувала приміщення, але ні вона, ні зять не займалися бізнесом по-справжньому. Коли почався карантин, вони все втратили.
Останнім часом їхні справи йдуть ще гірше. Наташа й далі не працює, а тепер і зять удома сидить, його звільнили. Я продовжую працювати, щоб допомагати їм, але навіть на старість відкласти не можу. І ось нещодавно донька знову подзвонила з проханням, від якого я просто остовпіла:
— Мамо, дай дві тисячі євро.
— На що?
— Є путівка до Туреччини, хочу поїхати з дітьми.
— А це зараз справді необхідно?
— Ти що, не хочеш, щоб онуки поправили здоров’я?
— Поїдь із ними в Карпати, це вийде дешевше.
— Тобі що, шкода?
— Авжеж шкода! Мені ці гроші з неба не падають!
Я розповіла про це подругам, а вони тільки посміялися.
— Ти зовсім нерозумна! Живеш на макаронах, щоб вони там шикуювали? Досить уже утримувати дорослих дітей. Нехай донька йде працювати, а зять сидить із дітьми, раз він удома.
Я подумала й запропонувала Наташі альтернативу:
— Донечко, я хочу поїхати додому на два місяці. Приїжджай на моє місце, якраз заробиш собі на відпочинок. Робота нормальна, сеньйора хоч і лежача, але при здоровому глузді, усе розуміє.
— Мамо, ти що, хочеш, щоб я мила стару? Я такого робити не буду!
— Значить, до Туреччини ти не так уже й хочеш.
Ми посварилися, і я зрозуміла, що всі ці роки лише псувала їй життя. Наташа не дякує мені, вона сприймає мою допомогу як належне. Що мені тепер робити? Перестати висилати гроші? Але що, як онуки голодуватимуть? Як бути далі?
