Дні проходили, надія танула. Ольга плакала, Анатолій хмурився і одного разу не витримав:

— Давай заведемо іншого кота. Не муч себе так! Будеш піклуватися про котика, дивись, стане легше…

…Барсик зник у п’ятницю. Ольга навіть не відразу це помітила, працювала допізна, потім готувала вечерю, міркувала, чим завтра порадує дітей…

Дочка й син не так часто приїжджали зі столиці, стали дорослими, тепер мають свої справи, а цього разу зібралися одразу обоє, треба порадувати.

І тільки близько десятої вона зрозуміла, що під ногами ніхто не крутиться, не нявкає, привертаючи до себе увагу.

— Толю, а де Барсик? — запитала вона чоловіка. — Ти його в сараї випадково не закрив?

— Я його з ранку не бачив.

Толя навіть не образився на підозру, що в очах дружини виглядає нехлюєм. Вираз його обличчя став стурбованим.

— Він обійшов ділянку на варті, як зазвичай, потім вийшов на вулицю… Так він постійно туди ходить, вздовж дороги пройде — і назад! І справді, де ж кіт?

Оля подивилася на миски. Обидві були повні. Значить, виходить, зранку поїв і пішов гуляти. В обід вона насипала корму і налила води, машинально, як завжди.

Обід же короткий зовсім, якби не Барсик, вона перекусила б щось на роботі.

Чоловік самостійний, він і сам розігріє, а кіт – це її відповідальність. Толя іноді жартує, що у нього є причини ревнувати до Барсика.

Кота в родині любили всі. Ось ніби кіт як кіт, сіренький, у темну смужку, гладкошерстий. Звичайний, таких на вулиці хоч греблю гати.

Але це був їхній кіт, і Ольга була переконана, що Барсик надзвичайно розумний і гарний.

До того ж він так мило муркотів, влаштовуючись разом з ними на дивані, так затишно спав, згорнувшись у клубок…

Він був присутній у їхньому житті на правах члена сім’ї, і зараз його відсутність турбувала.

— Оль, та не нагнітай, нагуляється й повернеться, — невпевнено промовив чоловік. — Адже на дворі березень!

— Толя, він у нас не по гулькам уже як два роки, — нагадала Ольга. — Йому що березень, що червень! Де ж він може бути?

Весь вечір, що залишився, вони обоє шукали Барсика. З настанням темряви з ліхтарем ходили вулицею, обійшли сусідні будинки, але на їхні заклики ніхто не відгукувався…

У суботу пошуки продовжилися. Опитали всіх сусідів, але кота ніхто не бачив.

Коли приїхали діти, пошукова команда розширилася, але теж безрезультатно. Дочка заспокоювала Ольгу, але в тієї очі постійно були на мокрому місці.

Разом вони прочесали весь мікрорайон, розмістили оголошення у всіх соцмережах і навіть з’їздили до сусіднього міста, коли звідти написали, що бачили схожого кота.

Кіт і справді був схожий, тільки це виявився не їхній Барсик, до того ж у нього вже знайшлися господарі.

Діти поїхали, Ольга продовжила пошуки. Дні минали, надія танула.

Ольга плакала, Анатолій хмурився і одного разу не витримав:

— Давай іншого кота заведемо. Не муч себе так! Будеш піклуватися про котика, дивись, легше стане, — завів він розмову якось увечері.

Спочатку Ольга сприйняла пропозицію в багнети. Як же це: взяти іншого кота?!

Це ж означає погодитися з думкою, що Барсика вона більше не побачить?!

Вона розлютилася, але чоловік дивився з таким занепокоєнням, що вона зрозуміла: він і справді не знає, як ще її втішити.

Вона пообіцяла подумати, а вночі, лежачи без сну в ліжку, прошепотіла:

— Будь ласка, небесні сили, допоможіть Барсику, якщо він ще тут! А якщо він на веселці, нехай йому там буде легко і радісно!

Вранці наступного дня їй потрапило на очі оголошення зі словами «Їм потрібен дім». І адреса притулку для тварин.

Раніше вона не замислювалася над тим, хто ж піклується про безпритульних котів і кішок. А тепер оголошення здалося їй знаком згори.

— А раптом Барсика підібрали, і він тепер у притулку?! — подумала вона вголос.

Через годину Ольга вже розмовляла з господинею великого котячо-собачого притулку Танею.

Під її опікою було майже дві сотні тварин. І кожній потрібна увага, ласка, дуже часто — ще й лікування.

— Як же ви справляєтеся? — не втрималася від запитання Ольга.

— У світі є добрі люди, — відповіла Таня. — Волонтери допомагають, навіть спонсорів знаходять! Наших вихованців поступово забирають, а потім…

Потім з’являються нові, — зітхнула вона. — Ми дуже їх усіх любимо, але, ви ж розумієте, що жоден притулок не замінить власного дому.

Це ж як інтернат виходить… Є й такі, що з дня заснування тут мешкають.

Марсик, наприклад. Один із перших тутешніх мешканців. Мій головний помічник! Так і називаємо — «заступник директора».

Таня говорила й посміхалася, а Ольга дивувалася: звідки в цій невисокій худенькій дівчині стільки енергії, стільки внутрішнього світла?!

У неї був один кіт, і те відчуття, що в родині росте дитина. А тут — он їх скільки! Ще й щодня доводиться стикатися з людською байдужістю, злістю.

Адже у когось же піднімається рука викинути живі душі на вулицю! Ті, хто підкидають тварин до притулку, не набагато кращі.

Ще й пишаються своєю «добротою», напевно. Дали шанс на життя, як же!

— Ось, наприклад, нам днями котика підкинули, — перервавши хід її думок, сказала Таня. — Тільки ви його навряд чи оберете… Давайте, я інших покажу. Вони вже проліковані, оброблені. Підемо?

— А чому я не оберу того, що недавно підкинули? — здивувалася Ольга.

Таня знизала плечима:

— Його ще треба вилікувати, довго на вулиці жив, мабуть. Оченята запалені, зовсім слабенький, шкіра та кістки.

Його дітлахи в коробці принесли, залишили, подзвонили і втекли. Я вийшла, тільки спини побачила. Думаю, підібрали його, а батьки не дозволили залишити.

Ось вони й вирішили хоч так його врятувати. Ми навіть сумнівалися, що він оговтається, дивом залишився живим.

— Можна поглянути? — несподівано для себе сама попросила Ольга.

Чомусь розповідь Тані змусила серце битися сильніше. Раптом це її Барсика сюди принесли?!

Однак з першого погляду стало зрозуміло, що це не її кіт. Хоча загальна схожість була: сіренький, у смужку, гладенька шерсть.

Кота відмили, вилікували, але крізь шерсть подекуди проглядали загоєні болячки. Очі сльозилися, але найсумніше було не в цьому…

Кіт ніби вже раз і назавжди вирішив, що на всьому білому світі для нього не залишилося нічого хорошого, крім цього притулку.

Він просто лежав на підстилці й дивився на Ольгу. Прямо в душу дивився!

— Я його заберу, — сказала Ольга й сама здивувалася. Ніби не вона це вимовила, а хтось інший.

— Ви добре подумали? — перепитала Таня. — Можете іншого вибрати, я покажу.

— Як його звати? — не слухаючи її, запитала Ольга.

— Наші дівчата-волонтери його Тімкою назвали, — сказала Таня. — Ви, справді, подумайте… Дуже не хотілося б, щоб спочатку взяли, а потім зрозуміли, що не справляєтеся…

Кілька разів нам повертали тварин… Це дуже важко, повірте. І для них стрес, і для нас. Тож якщо є сумніви, не потрібно Тімку забирати. Йому й так дісталося. А ми його любимо.

— Я впораюся! — Ольга дивилася на понурого котика, а бачила в ньому свого загубленого улюбленця. І жодні аргументи не могли змусити її передумати!

— Ви казали, що у вас кіт зник. А що, якщо він все-таки знайдеться? — навела останній аргумент Таня.

В Ольги в очах заблищали сльози:

— Аби тільки знайшовся… Не сумнівайтеся, у нас великий будинок, місця вистачить усім! І їжі, і турботи!

Отримавши купу настанов і рекомендацій щодо утримання кота, вона нарешті переклала Тімку в переноску, запевнила Таню, що дзвонитиме щодня і доповідатиме про стан кота, і вирушила в зворотний шлях.

Тімка лежав спокійно, і лише коли машина рушила, Ользі здалося, ніби з переноски долинуло слабке нявкання.

— Так, ми їдемо додому, — сказала вона коту. — Там тобі буде добре, я постараюся. А твої болячки ми вилікуємо!

Тімка знову тихо нявкнув. Ольга просунула руку в переноску, щоб погладити кота, і відчула, як він обережно лизнув її пальці…

— Тімка, ти тепер наш кіт, — прошепотіла вона, намагаючись проковтнути клубок, що підступив до горла. — Нічого не бійся!

Чоловік сприйняв нового вихованця не так емоційно. Він зазирнув у переноску, здивовано покрутив головою й подивився на Ольгу.

— Ми його вилікуємо, — твердо сказала вона. — Кота звати Тімка, і він тепер — частина нашої родини!

— Зрозумів, — відгукнувся Толя. — Не хвилюйся, Оля, я ж не проти. Кажи, чим допомогти…

Любов і турбота здатні творити дива. За тиждень Тімці стало набагато краще, оброблені болячки загоювалися, він почав обережно досліджувати територію.

А коли одного разу він стрибнув на коліна до Ольги й влаштувався там, тихо муркочучи, додому повернулася радість.

Ольга щодня дзвонила Тані, розповідала про Тімку. Вона вирішила, що зможе допомагати притулку, розповідаючи у своїх соцмережах про тамтешніх мешканців.

Коли Таня радісно повідомила, що після чергової публікації забрали триколірну кішку Нюту, Ольга зрозуміла, що все робить правильно.

Оголошення з фотографією Барсика, як і раніше, було закріплено на її сторінці. Вона не переставала сподіватися…

Дзвінок пролунав увечері в п’ятницю. Ольга знову чекала на приїзд гостей, готувала вечерю.

Зазвичай вона не відповідала на дзвінки з незнайомих номерів, побоюючись шахраїв, але тепер, коли вона стала волонтеркою, цей страх зник.

— Доброго дня, — почула вона жіночий голос. — Це у вас кіт зник?

Серце стиснулося і забилося сильніше. Невже ця тоненька ниточка надії знову обірветься?!

— Мене звати Рита, я працюю в притулку для тварин, — пояснила жінка. — Побачила ваше оголошення.

У нас півтора місяця тому з’явився новий кіт. Дуже схожий на того, що на фотографії. Чоловік приніс, водій, сказав, що кіт до нього у вантажівку заліз.

Виявив не відразу, на маршруті в кількох місцях зупинявся, продукти розвантажував, так що незрозуміло, де саме той до нього заскочив. Я вам зараз фото надішлю…

Вона відключилася, і тут же прийшло нове повідомлення. Ольга не вірила своїм очам: це точно був їхній Барсик!

Вона негайно передзвонила і домовилася про зустріч. Та що там, прямо зараз би зірвалася, тільки вже закрито…

А завтра Рита обіцяла повернути загублену тварину з рук в руки!

Вночі Ольга майже не заплющила очей. Ледве дочекалася ранку, підхопилася, почала трусити чоловіка.

Діти теж зібралися з ними, і тільки Тімка сидів у своєму кутку й насторожено спостерігав за незрозумілими зборами.

Ольга подумала, що він вирішив: його зараз повернуть назад до притулку!

— Та що ти, Тімочко, навіть не думай! Нікуди ми тебе не віддамо, ти тепер наш! — вона нахилилася, погладила кота і додала: — Я впевнена, ви подружитеся.

Дочка і син у результаті залишилися вдома, а Ольга з Анатолієм вирушили до сусіднього міста. Здається, вони не їхали, а летіли на крилах!

І сталося диво! Це й справді був Барсик.

Зовсім звичайний, сіренький у смужку, але вони не сплутали б його ні з яким іншим.

Побачивши їх, кіт кинувся прямо в руки й навіть не нявкнув, а закричав своєю мовою.

— Барсику, все, все, малий, ми тебе знайшли! — Ольга голосно ридала, і навіть суворий Анатолій, відвернувшись, змахнув сльозу.

А Рита то плакала, то сміялася, дивлячись на них.

Повернувшись додому, Барсик одразу відчув іншого кота і нявкнув, ніби запитуючи: «А це хто?!»

— Знайомся, Барсику, це Тімка. Вважай, що у тебе з’явився молодший братик, — сказала Ольга. — Навчи його всім котячим секретам! Особливо тому, що не треба тікати з дому!

Барсик збентежено нявкнув. Цей день родина провела у повному складі. Усі були щасливі.

А Ольга була цілком впевнена, шо якби вони не взяли Тімку, ця історія могла б і не закінчитися так добре.

А знаєте, вона ж закінчилася навіть ще краще! Пам’ятаєте водія вантажівки, який привіз Барсика до притулку?

Йому дуже сподобалася Рита, і він повернувся. Запропонував допомогу, адже хто знає, що ще потрібно привезти, а вантажівка – під рукою. А потім у мережі з’явилися їхні весільні фотографії…

Якщо в історії неодмінно потрібна мораль, то ось вона: кохайте, вірте, творіть добро і ніколи не впадайте у відчай!