Коли Вадим оголосив, що купив дачу, Ліда спочатку подумала, що не дочула. Вони сиділи на кухні. За вікном березневий сніг танув сірими калюжами, чайник клацав, на плиті холонула гречка.

Вадим прийшов із роботи задоволений, щоки червоні, очі блищать. Такий вигляд у нього бував, коли він купував щось дуже вигідно: телевізор з вітрини або зимову гуму в липні.

– Лідо, у мене новина, – сказав він і сів, не знімаючи куртки. – Я купив дачу!

Ліда. як тримала в руках рушник, так і застигла.

– Яку дачу?

– Нормальну. У Березівці. Шість соток, будиночок міцний, грубка, яблуні, – для матері.

Він сказав «матері» так тепло, що Ліда навіть відразу не знайшлася, що відповісти.

Вадим був чоловік видний: високий, плечистий, з акуратною бородою та звичкою говорити впевнено, ніби кожне його рішення вже схвалено життям.

У магазині він міг десять хвилин вибирати сир, але великі вчинки робив раптово і без поради.

Ліда, навпаки, все зважувала. Невисока, світловолоса, з м’якими рисами обличчя та уважними сірими очима. Працювала адміністратором у поліклініці, знала ціну і грошам, і вихідним. Особливо вихідним.

– Ти купив дачу своїй мамі, – повільно повторила вона. – А їздити туди хто буде?

Вадим зняв куртку, повісив на спинку стільця.

– Ну, ми будемо. Ти ж розумієш, мамі повітря потрібне. Вона все життя у місті, у цій своїй коробці. А там їй буде добре.

– Вадиме, твоя мама сама туди не поїде!

– Чому сама? Ми відвеземо.

– І залишимо?

Він насупився, ніби Ліда чіплялася до гарної картинки.

– Лідо, ну чого ти одразу? Це ж для здоров’я. Город та свіже повітря їй буде в радість.

Ліда подивилася на чоловіка і раптом ясно побачила, що радість буде свекрусі, гордість буде Вадиму, а решта, швидше за все, буде їй.

Ніна Павлівна жила у сусідньому районі, у двокімнатній квартирі з килимами на стінах та трьома коробками ліків на кухонному столі.

Жінкою вона була сухенькою, прямою, з сивим волоссям, завжди зібраним у тугий пучок. Носила кофти на ґудзиках і капці з хутряними вустілками, навіть влітку.

Вона любила говорити:

– Я нікому не заважаю. Я сама.

Але після цих слів зазвичай випливало:

– Тільки хліба мені купіть. І краплі скінчилися. І лампочка в коридорі перегоріла.

Ліда до свекрухи ставилася спокійно, – не близько, не вороже. Дзвонила, вітала, возила в поліклініку, коли Вадим не міг.

Ніна Павлівна приймала допомогу, як належне, але з гідністю, наче робить усім ласку, дозволяючи піклуватися про себе.

Коли Вадим привіз її дивитись дачу, Ніна Павлівна вийшла з машини обережно, ступаючи по вологій землі, як по чужому килиму.

Будиночок виявився низьким, зеленим, з облупленими дверима і кривим ґанком. На ділянці стирчали старі яблуні, під парканом лежало торішнє листя. У кутку стояла бочка, в якій ще плавала крига.

– Ось, мамо, – сказав Вадим, розправляючи плечі. – Твоє царство!

Ніна Павлівна озирнулася. Обличчя її не здригнулося.

– Вбиральня де?

– Он там, за сараєм.

– На вулиці?

– Ну, так! Дача ж, – Вадим кашлянув.

– Зрозуміло, – сказала вона і поправила хустку на шиї. – А вода?

– Колонка через дві ділянки. Влітку зручно.

Ліда мовчки стояла поруч, стискаючи руки в кишені куртки. Їй уже було зрозуміло, як виглядатиме це «зручно»: два відра, бруд на чоботях, свекруха з тиском та Вадим, який у суботу «тільки заїде на годину в сервіс».

Весною почалося.

– Лідо, завтра мамі на дачу треба, – говорив Вадим у п’ятницю ввечері. – Я вранці на роботу заскочу, аврал. Ти з нею поїдеш?

– Вадиме, я весь тиждень працювала.

– Я теж працював.

Він говорив це без агресії, навіть стомлено. Але в його голосі завжди було: «Ти ж жінка, ти впораєшся».

Ніна Павлівна збиралася на дачу, як в санаторій та евакуацію одночасно. Брала плед, термос, пігулки, пакет із бутербродами, стару сумку з розсадою та обов’язково маленьку подушку.

У машині вона сідала ззаду і починала командувати вже біля під’їзду:

– Лідо, тільки не ганяй. Тут ямка. Ой, навіщо ти через центр поїхала? Вадик зазвичай інакше їде.

– Ніно Павлівно, Вадим сьогодні не їде! – Ліда стискала кермо.

– У нього ж справи. Чоловік повинен працювати.

На дачі Ліда грубку піч, носила воду, виносила старі дошки, мила вікна, розбирала сарай. Свекруха сиділа на складному стільці біля грядки, в шерстяній хустці, і керувала:

– Копай глибше, земля повинна дихати.

– Ніно Павлівно, я не вмію копати.

– А хто вміє від народження? Я у твої роки все робила.

Ліда випростувалася, стирала з чола піт і дивилася на свекруху. Та сиділа маленька, вперта, з тонкими пальцями, в яких тремтіла склянка з водою. І Ліді ставало то шкода її, то прикро за себе.

Надвечір вона поверталася додому з ломотою в спині та брудом під нігтями. Вадим зустрічав її питанням:

– Ну, як там мама?

Якось Ліда поставила сумку на підлогу і відповіла:

– Твоя мама чудово! А я ні!

Він підвів очі від телефону.

– Що трапилося?

– Нічого! Саме це й трапилося! Ти купив подарунок мамі, а користуватись ним повинна я!

Вадим помовчав. На обличчі у нього з’явилося роздратування людини, якій псують шляхетний вчинок.

– Лідо, ну не починай! Я ж хотів, як краще!

– Для кого?

Він хотів було відповісти, але йому не вдалося.
***
Перелом стався у червні.

День був спекотний, липкий. На дачі пахло травою, димом та гарячою землею. Ліда вранці полола грядки, потім тягала воду. Ніна Павлівна цього разу була особливо колючою.

– Огірки ти рідко посадила. І доріжку треба було б позамітати. А то в хаті пилюка, я вчора бачила.

Ліда поставила відро біля ґанку так, що аж вода хлюпнула їй на ноги.

– Ніно Павлівно, я більше так не можу!

Свекруха підвела на неї очі. Маленькі, світлі, уважні.

– Як так?

– Наче це моя дача! Мій обов’язок! Ваш син її купив, але чомусь тут щосуботи я!

– Я його не просила купувати, – Ніна Павлівна підібгала губи.

– А мене ніхто не запитав, чи я хочу сюди їздити, – Ліда стомлено сіла на сходинку.

Деякий час вони мовчали. За парканом сусід увімкнув радіо, що хрипко заспівало стару пісню.

Ніна Павлівна раптом зітхнула. Не театрально, а як людина, якій теж важко триматись прямо.

– Я думала, що він з тобою радився.

– Ні.

– Він завжди був такий, – тихо сказала Ніна Павлівна. – Спершу зробить, потім пишається. У батька пішов.

Ліда подивилася на неї здивовано. Свекруха сиділа, смикала край хустки, і вперше не здавалася господаркою становища.

– Мені тут, знаєш, теж страшнувато, – зізналася Ніна Павлівна. – Ночувати не можу. Вбиральня ця чортова, вода далеко. Я тобою командую, бо інакше почуваюся зовсім марною.

Ліда мовчала. Образи не пішли, але стали якісь тихіші.

– Я не проти допомагати, – сказала вона нарешті. – Але не замість Вадима. І не щотижня.

– Правильно! Нічого йому на двох жінках виїжджати! – Ніна Павлівна кивнула.

Ліда не витримала і посміхнулася. Свекруха теж усміхнулася краєчком губ.

Того вечора вони повернулися раніше, ніж зазвичай. Вадим був удома, смажив яєчню і розмовляв із кимось телефоном. Побачивши їх, швидко закінчив розмову.

– А ви чого так рано?

Додати

– Синку, розмова є, – Ніна Павлівна зняла хустку і сіла на табуретку.

Вадим напружився. Коли мати називала його «синку» таким тоном, це не віщувало нічого приємного.

– Дача твоя? – спитала вона.

– Ну, моя. Для тебе ж.

– Ось і займайся! Ліда не ломовий кінь!

Він розгубився і глянув на дружину.

– Мамо, та я ж працюю!

– Усі працюють, – відрізала Ніна Павлівна. – Тільки чомусь в одних після роботи диван, а в інших – грядки.

Ліда стояла біля дверей і мовчала. Їй уперше не треба було доводити очевидне. Вадим провів рукою по бороді. Він хотів заперечити, але під поглядом матері слова не знаходилися. Потім сів навпроти Ліди.

– Я справді не подумав, – глухо сказав він.

– Ось із цього й треба було починати, – Ліда втомлено посміхнулася.

Вони просто домовилися, що на дачу їздять не частіше, ніж двічі на місяць. Вадим бере на себе важку роботу та дорогу.

Ніна Павлівна заздалегідь говорить, що їй потрібно, а не оголошує список біля хвіртки. Ліда допомагає тільки тоді, коли може, а не коли так треба.

Спочатку все йшло зі скрипом. Вадим бурчав, що у суботу хотів відпочити. Ніна Павлівна забувала не командувати. Ліда іноді все одно злилася, коли бачила у передпокої гумові чоботи.

Але поступово дача перестала бути чужим обов’язком. Вадим навчився топити піч і лаятись на кротів.

Ніна Павлівна посадила біля ґанку чорнобривці та почала привозити додому пучки кропу, урочисто перев’язані ниткою. Ліда іноді сиділа під яблунею з кухлем чаю і вперше за довгий час не відчувала, що її використовували.

Якось у серпні вони втрьох вечеряли, сидячи під яблунею. На столі стояли картопля, огірки, хліб та помідори, ще теплі від сонця. Ніна Павлівна подивилася на сина, потім на Ліду і сказала:

– Хороша дача.

– Я ж казав, – Вадим задоволено усміхнувся.

Мати відразу примружилася:

– Не зарозумійся! Гарною вона стала, коли ти нарешті сам сюди приїхав.

Ліда засміялася першою. Потім засміявся Вадим. Ніна Павлівна теж усміхнулася, ховаючи задоволене обличчя за кухлем.

А на старій зеленій дачі шуміли яблуні. І вперше здавалося, що це не подарунок, що повис на чиїйсь шиї, а місце, де кожен нарешті зайняв себе.

А у вас так бувало, коли чужі подарунки ставали вашим обов’язком? У вас є дача? Вона для вас – місце відпочинку, чи причина розбрату та гарування? Є такі, хто полюбляє городні роботи?

Поділіться своїми розповідями в коментарях, підтримайте автора вподобайками!

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!