Вранці зателефонувала знайома з притулку:
— Виручай. Треба відвезти одного пса до ветеринара. Машина зламалася. Пів години — туди й назад.
Я погодився.
Біля виходу чекав він — великий, пухнастий, трохи кумедний. Одне вухо стирчить, друге звисає. Наче м’яку іграшку зібрали не за інструкцією.
Він спокійно сів на заднє сидіння. Всю дорогу дивився у вікно. Без метушні. Без страху.
У ветеринара поводився ідеально. Терпляче стояв, дозволяв себе оглядати. Наче розумів, що це допомога.
На зворотному шляху він раптом поклав голову мені на плече. Просто тихо притулився.
— Скільки він у притулку? — спитав я.
— Вісім місяців. Ніхто не бере. Занадто великий. Некрасивий.
Я подивився у дзеркало. Його погляд був дивний, нерівний — як і вуха.
— Як його звати?
— За документами Арес. Але ми називаємо його Помилка.
Я заглушив двигун біля притулку. Він не зрушив з місця.
— Знаєш… він не повертається, — сказав я. — Ми їдемо до мене.
Тепер він лежить поруч на дивані. Голова в мене на колінах. Одне вухо догори, друге донизу.
Учора в мене не було собаки.
Сьогодні в мене є Помилка.
І, здається, це найправильніша «помилка» у моєму житті.