Ще ніколи Марія не відчувала себе такою самотньою. І наче велика рідня є у неї, та й, зрештою, сім’я. Щоправда, єдина донечка із зятем та внучкою мешкають у сусідньому місті. Та хоч щодня зідзвонюються і годинами говорять по телефону, із настанням сутінків до неї приходить ота самотність. Марія з острахом і небажанням очікувала ночі, знала, що вона, як і попередні, буде безсонною.

Мучило її оте безсоння вже кілька місяців, відтоді, як не стало її коханого чоловіка, людини, з якою понад тридцять років жили душа в душу, без якої не мислила свого життя.

Зарано пішов із життя Петро, ой, зарано. Вони ще стільки мрій нереалізованих мали. «От докінчимо із будівництвом хати і повезу я тебе, Марієчко, на відпочинок. Хіба ж ми не заслужили на нього – ціле життя гнемо спини у тому селі, де робота, здається, ніколи не закінчується – з досвітку і до смеркання».

Так не раз повторював її Петро. Щоразу згадуючи ці слова, немов живий, виринав у пам’яті світлий образ її чоловіка. Завжди усміхнений, з ледь посивілими скронями, але статечний і красивий Петро був взірцем у селі для багатьох. Він ніколи не злився, не кричав, нікого не ображав. Усі його любили і поважали, а підступна хвороба не перебирала – за якихось кілька місяців перетворила його на свого раба, забравши рум’янець із тепер уже спохмурнілого лиця.

Він згас, як та свічка, залишивши по собі теплі спогади, а разом з ними – пекучі pани від болю, які не в змозі загоїти навіть час.

Отак день за днем за інерцією жила Марія. Сенс свого життя тепер вбачала у донечці, зятеві, якого сином називала, і онучці. Але чому ж їх так довго нема, чи не трапилось, бува, чого? Сьогодні ж п’ятниця, а в той день вони щотижня після роботи приїжджають на вихідні…

Роздуми про найгірше, яке завжди першим спадає на думку, непокоїли і без того неспокійне серце Марії. Не встигла взяти до рук мобільний телефон, як у ньому роздався дзвінок.

– Мамусечко, ми сьогодні не зможемо приїхати, але завтра зранечку будемо в тебе, – захекавшись, швидко проговорила доня.

Ну от, подумала про себе Марія, ще одна безсонна ніч попереду. Ще одну ніч прожити без онучки, яка, мов те маленьке сонечко, освітлює собою всю хату.

Довга ніч закінчилася. Марія розсунула штори, щоб промінчики сонця зігріли і звеселили її похмуру кімнату.

– Ба-бу-ся, – почувся знадвору протяжний, ніжний і такий знайомий голосочок. – Я будю в тебе зити. А сце в мене буде маленький блатик…

– Ну що ти всі секрети отак з порога видаєш, – лагідно накивала пальцем на донечку мама. І вже до Марії: – Мамо, якщо ти не проти, ми будемо жити з тобою. А у нашу квартиру квартирантів поселимо. Тобі веселіше буде, а нам свіже повітря потрібне, а ще… твоя допомога. Бо з двома дітками, боюсь, одні не впораємось.

Марія усміхнулася і пригорнула своїх найдорожчих. Чи не вперше за той час, відколи не стало Петра, відчуття самотності покинуло її. Вона має для кого жити і це, мабуть, тепер її найбільше щастя…