— Поживеш без мене, може, схаменешся!

Антон театрально кинув у спортивну сумку стопку шкарпеток. Одна шкарпетка, скручена в равлика, сумно викотилася на паркет.

— Я для цієї родини все, а ти… Ти навіть кредит для Лерки оформити не хочеш! Це, між іншим, на розвиток бізнесу.

Я дивилася на чоловіка, як лікар дивиться на цікавий, але безнадійний знімок МРТ. Спокійно, з легким професійним інтересом.

— Антон, розвиток бізнесу — це коли є бізнес-план, а не коли твоя сестра хоче купити айфон останньої моделі, щоб фотографувати на нього нігті.

Які вона, між іншим, підпилює на кухні, — я випила кави. — І так, підбери шкарпетку. Йти треба красиво, а не втрачаючи деталі гардеробу.

Чоловік почервонів. Його улюблена тактика «виховання мовчанням» дала збій, і він перейшов до плану «Б» — істеричного виходу.

— Ось і живи тут одна! З цією своєю… — він кивнув у бік кімнати моєї дочки. — Подивимося, як ви без мужика завиєте через тиждень.

Повернуся тільки тоді, коли вибачишся. І мамі зателефонуй, поясни їй, чому її син змушений ночувати в батьківському домі!

Двері грюкнули так, що з полиці впала книжка з новелами. Символічно.

Три тижні минули в дивному, лякаючому… блаженстві. З’ясувалося, що без «чоловіка» в домі продукти не зникають з холодильника за ніч, кришка унітазу завжди опущена.

Рівень кортизолу (гормону стресу, який, до речі, при хронічному підвищенні руйнує білки в м’язах і підвищує цукор у крові) у мене знизився до норми.

Ми з Аліною, моєю тринадцятирічною дочкою, вперше за два роки спокійно вечеряли, обговорюючи не проблеми свекрухи і не геніальність Антона, а будову інфузорії-туфельки.

— Мамо, а дядько Антон назавжди пішов? — тихо запитала Аліна, намотуючи спагетті на виделку.

— Не знаю, люба. Але дихати стало легше, правда?

— Ага. І йогурти ніхто сам не випиває.

Але ідилія не могла тривати вічно. Термін «покарання» сплив у суботу вранці.

У двері подзвонили. Наполегливо, вимогливо, немов за порогом стояв не чоловік, а загін спецпризначенців.

Я подивилася у вічко. О, повний склад. Антон (з обличчям мученика), Галина Сергіївна (з обличчям прокурора) і Лера (з обличчям людини, якій усі винні).

Я відчинила.

— Ну що, нагулялася? — з порога заявила свекруха, впливаючи в передпокій, як криголам у арктичні льоди. — Антоша схуд через тугу за родиною. У нього й гастрит розігрався! А ти тут, мабуть, шикуєш?

— Здрастуйте, Галино Сергіївно. Гастрит у Антона від любові до гострого та смаженого, а не від туги, — я притулилася до одвірка, не даючи їм пройти далі коридору. — А ви, власне, як тут опинилися? Чаю пити не запрошую, у мене ліміт на токсичність цього місяця вичерпано.

Антон, не знімаючи взуття, спробував протиснутися до кухні:

— Марино, годі ламатися. Я ж тобі вже пробачив. Давай, накривай на стіл, мама пиріжки привезла. З капустою.

І, до речі, Лері все-таки потрібні гроші. Ми вирішили, що ти візьмеш кредит, а платити будемо ми. П’ятдесят на п’ятдесят. А вона поверне. Потім. Напевно.

Лера, жуючи жуйку, підтакнула:

— Так, Маринко, ти ж у приватній клініці працюєш, зарплата в тебе офіційна, велика. Тобі шкода, чи що? Я з перших клієнтів віддавати вже почну. У мене там черга буде, як до Монатіка на концерт.

Ось тут мені стало по-справжньому весело.

— Так, стоп, — я підняла руку. — Давайте розберемо цей потік свідомості по пунктах.

Галина Сергіївна набрала в груди повітря, щоб виголосити тираду про складну жіночу долю:

— Ти, мила, не розумничай! Дружина повинна бути шиєю, куди голова хоче, туди і повертається…

Сім’я — це коли все спільне! А ти копійки рахуєш! У тебе чоловік — золото, а ти його не цінуєш. У наш час жінки все самі робили і ще й чоловікам ноги мили!

— Галино Сергіївно, — перебила я її ніжним, але твердим тоном. — Згідно з історичними даними, миття ніг було зумовлене відсутністю водопроводу, а не сакральним змістом.

Ми живемо у двадцять першому столітті, де рабство скасували, а іпотеку — ні. До речі, про іпотеку. Квартира моя, куплена до шлюбу. Антон тут лише тимчасовий мешканець.

Свекруха напружилася, її обличчя вкрилося плямами, рот відкривався й закривався без звуку.

Вона нагадувала викинутого на берег коропа, який намагається осягнути концепцію суші.

— Ти… ти на нас фактами не тисни! — верещала Лера. — Ти просто жадібна паразитка! Ми до тебе по-людськи, а ти… У Антона, між іншим, стрес! Він через тебе роботу майже втратив!

— Лера, — я перевела погляд на зовицю. — Робота менеджера з продажу вимагає комунікативних навичок.

Якщо Антон продає будматеріали так само, як ви зараз намагаєтеся «продати» мені ідею взяти кредит на ваше ім’я, то я здивована, що його ще до цього не звільнили.

І, до речі, паразит — це біологічний термін, що означає організм, який живе за рахунок господаря.

У фінансовому світі це називається «утриманка», але для цього потрібно мати хоча б шарм, а не тільки нахабство.

Лера здригнулася, зачепила ліктем вішалку, і на неї впало пальто Антона. Вона заплуталася в рукавах і ледь не впала сама.

Виглядала вона при цьому як захміліла моль, що заплуталася у вовняній шкарпетці.

Антон, нарешті, зрозумів, що тріумфального повернення не вийде. Він вирішив увімкнути «господаря»:

— Так, досить! Я чоловік чи хто? Я повернувся, значить, все буде як раніше. Алінка! — крикнув він у бік кімнати. — Принеси води, у батька в горлі пересохло!

З кімнати вийшла Аліна. У руках у неї була товста книга «Цікава фізика». Вона поправила окуляри й подивилася на Антона поверх оправи.

— Аліна, неси воду! — гримнув Антон. — І взагалі, чому в коридорі брудно? Це входить до твоїх домашніх обов’язків. Мати тебе зовсім розпустила!

Я вже відкрила рота, щоб вигнати їх геть, але Аліна випередила мене.

— Дядьку Антоне, — сказала вона своїм тихим, спокійним голосом відмінниці. — Згідно з третім законом Ньютона, сила дії дорівнює силі протидії.

Ви три тижні були відсутні, не вкладали ресурси в екосистему квартири, отже, ваш статус тут обнулився.

Воду ви можете набрати з крана. А брудом ви називаєте мої кросівки, бо я щойно прийшла з олімпіади з математики.

Антон завмер.

— Ти… ти як з батьком розмовляєш?

— Ви мені не батько, — так само спокійно відповіла дочка. — Ви — фактор, що підвищує ентропію в нашому домі.

— Що вона меле? — просичала Галина Сергіївна. — Яку ентропію? Вона хворіє, чи що?

— Ентропія — це міра хаосу, бабусю, — посміхнулася Аліна. — І зараз ви її підвищуєте до критичних значень. Мамо, я піду завдання вирішувати, там цікавіше, ніж тут.

Аліна пішла, акуратно прикривши двері. Зависла тиша. Та сама, що не дзвенить, а щільно покриває все, як ватяна ковдра.

— Загалом так, — я відчинила вхідні двері навстіж. — Гастролі закінчилися. Антон, твої речі я зібрала ще два тижні тому. Вони стоять в тамбурі за шторкою, у пакетах для сміття. Вибач, та валіза теж моя.

— Ти не маєш права! — вискнув Антон. — Це спільне майно!

— Чому це спільне? — вимовила я. — Майно, що належало кожному з подружжя до вступу в шлюб, є його власністю.

А спільно ми нажили тільки твій гастрит і мою нервову екзему. Екзему я залишаю собі, гастрит забирай ти.

Я виштовхнула здивованого Антона на майданчик. Галина Сергіївна і Лера вилетіли слідом за інерцією.

— Ти пошкодуєш! — кричала свекруха, поки я зачиняла двері. — Кому ти потрібна з дитиною у 35 років?! Будеш самотньою до кінця днів.

— Самотність — це не тоді, коли нікого немає поруч, Галино Сергіївно, — сказала я у щілину. — Це коли поруч є хтось, хто змушує тебе почуватися самотньою. А в мене тепер усе чудово.

Я зачинила двері й повернула замок. Два оберти. Найприємніший звук у світі.

З того боку ще щось бурмотіли, штовхали двері, але це вже нагадувало звуки телевізора у глухих сусідів — дратує, але жити не заважає.

Я пройшла на кухню. Аліна сиділа за столом і їла яблуко.

— Пішли? — запитала вона.

— Пішли.

— Назавжди?

— Гадаю, так. Тепер нам доведеться купувати продукти самостійно, а не чекати, поки дядько Антон зволить виділити три тисячі зі своєї зарплати, — я підморгнула.

Аліна відкусила яблуко, прожувала і задумливо вимовила фразу, яка остаточно розставила все на свої місця:

— Знаєш, мамо, без них повітря в квартирі стало більше. Ніби сміттєве відро нарешті винесли, яке три роки смерділо, а ми думали, що це такий ароматизатор.

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!