— Мою квартиру? — здивовано запитала я чоловіка. — При розлученні хочеш її забрати? Ну ти й знахабнів! Не вийде…

…Важке дихання кількасоткілограмової тварини наповнювало простір гучним відлунням. Пісок під копитами чорного жеребця злітав фонтанами, осідаючи на моїх чоботях.

Я, Катерина, працювала берейтором — виправляла психіку коням, яких зіпсували дурні багатії. Робота, що вимагає сталевих нервів, миттєвої реакції та абсолютної відсутності страху.

Ілля з’явився у дверях критого манежу зовсім невчасно.

У своєму бежевому пальто з кашеміру та замшевих лоферах він був тут, серед запаху поту, шкіри та перепрілого сіна, як чужорідне тіло. Як пластикова виделка на королівському обіді.

— Катя, нам треба поговорити, — його голос, зазвичай впевнений і оксамитовий, зараз затремтів, коли вороний кінь на прізвисько Тайфун нашорошив вуха і хрипнув.

Я зупинила коня, зіскочила на пісок і, погладивши тварину по мокрій шиї, передала поводи конюху.

— Говори, — я стягнула рукавичку, витираючи лоб. М’язи гуділи приємною втомою.

Ілля скривився, оглядаючи мої бриджі в тирсі.

— Я подаю на розлучення, — випалив він, намагаючись дивитися мені на перенісся, а не в очі. — У мене є інша. Вона… вона розуміє мою тонку душевну організацію. А ти… ти вічно пахнеш гноєм.

Я хмикнула. Новина не стала ударом. Наше сімейне життя давно нагадувало їзду на кульгавій кобилі — ніби їдеш, а задоволення ніякого, одна жалість.

— Гаразд, — спокійно відповіла я. — Розлучення так розлучення. Речі збереш сьогодні?

— Не поспішай, — Ілля випрямився, поправив модний шарф. — Я нікуди з’їжджати не збираюся. Житло залишається мені.

— Моя квартира? — здивовано запитала я чоловіка. — При розлученні хочеш її забрати? Ну ти й знахабнів! Не вийде. Квартиру купила я за три роки до весілля.

— А ремонт? — вигукнув він, втрачаючи витонченість. — Я вклав туди свою душу! Я підбирав відтінки стін! Я створював ауру!

Це коштує дорожче за твої бетонні стіни. Мій адвокат сказав, що я маю право на частку.

Або навіть на всю квартиру, як компенсацію за моральну шкоду від життя з такою грубіянкою.

Він був серйозний. Цей чоловік, який за три роки шлюбу не забив жодного цвяха, вважав, що його «дизайнерське бачення» дає йому право на мою власність.

— Забирайся звідси, Ілля, — тихо сказала я. — Поки я тебе батогом не відігнала.

— Не погрожуй мені! — він поп’ятився до виходу. — Завтра ми з Глібом і Жанною приїдемо оцінити масштаб моїх вкладень.

І не смій міняти замки, житло поки що спільне за фактом мого проживання!

Він вискочив за ворота, ледь не потрапивши в калюжу.

Гліб — це його брат, слизький тип, що продає підроблені біодобавки. Жанна — мабуть, та сама «тонка натура».

Ну що ж, хочете війни — буде вам війна.

Наступного дня я вирішила зазирнути до Іллі на роботу. Він володів пафосним салоном екзотичних акваріумів.

Бізнес був гарним, але збитковим, і тримався на плаву лише завдяки грошам його старшого брата та моїм рідкісним вливанням, про що Ілля волів не згадувати.

У напівтемряві салону, підсвіченого неоном, плавали мурени й крилатки.

Ілля сидів за скляним столом, а поруч, закинувши ногу на ногу, сиділа дівчина з губами такими величезними, що вони, здавалося, жили окремим життям. Жанна.

Поруч крутився Гліб, брат Іллі, і їхній приятель Стас — вічно спітнілий, з бігаючими очима, який працював якимось “рішалою”.

— О, з’явилася господиня мідної гори, — посміхнувся Гліб, погравши ключами від машини. — Прийшла ключики віддати?

— Я прийшла подивитися в очі людині, яка вирішила, що вона безсмертна, — я підійшла до столу.

Жанна окинула мене презирливим поглядом, відпиваючи каву з крихітної чашки.

— Ілюша, це вона? — простягнула вона примхливо. — Фу, яка груба. Ілля казав, ти схожа на мужика в спідниці.

— А ти схожа на рибу-краплю, але я ж мовчу, — відрізала я.

Стас зареготав, але тут же замовк під поглядом Гліба.

— Послухай, Катя, — Гліб нахилився вперед, спираючись грудьми на стіл. — Ми серйозні люди. Ілля — творець, йому потрібна база. Ти сильна жінка, заробиш ще.

А квартиру перепишеш. Або ми зробимо так, що у тебе з’являться борги. Великі. І квартиру заберуть за них.

У кутку залу, біля акваріума з піраньями, стояла Олеся — адміністратор салону і давня подруга Іллі, яку він терпів лише через її старанність.

Вона зустрілася зі мною поглядом і ледь помітно кивнула на папку з документами, що лежала перед Глібом.

— Підробка підписів — кримінальна стаття, Гліб.

— Хто доведе? — посміхнувся Ілля. — У мене є свідки. Стас підтвердить, що ти брала у нього в борг п’ять мільйонів на розвиток своєї стайні.

— І я підтверджу, — озвалася Жанна. — Я бачила розписку.

Вся ця зграя сиділа переді мною, впевнена у своїй безкарності. Вони вважали мене простою робочою конячкою, яку можна загнати і пустити на м’ясо.

— Цікава схема, — я зробила крок ближче. — Тільки ви забули одне. Я працюю з тваринами, які важать півтонни і можуть відправити на той світ одним ударом. Я не боюся хижаків. А ви навіть не хижаки. Ви — паразити.

— Забирайся геть! — заверещав Ілля. — Завтра ми приїдемо з речами Жанни! Вона буде жити там, де я створював затишок!

Я розвернулася й пішла до виходу. Спину палили їхні липкі погляди й смішки.

— Олеся, — прошепотіла я, проходячи повз дівчину. — Дякую.

Вона непомітно сунула мені в кишеню флешку.

— Записи з камер, Кать. Як вони репетирували цю виставу.

***

Увечері того ж дня я поїхала до Ніни Петрівни. Це була мачуха Іллі, жінка сувора, але справедлива.

Вона все життя викладала ботаніку і тепер вирощувала у своїй величезній прибудові до будинку рідкісні, часто отруйні рослини.

Ілля її ненавидів, називав «відьмою», але боявся до тремтіння, бо будинок формально належав їй, а він лише чекав на спадщину.

Вологе повітря оранжереї було напоєне ароматами дурману й олеандру. Ніна Петрівна пересаджувала якусь хижу квітку.

— Приїхала, — вона не обернулася. — Вже все знаю. Ілля дзвонив. Вимагав, щоб я на тебе вплинула.

Погрожував, що віддасть мене в будинок для літніх людей, якщо не допоможу віджати квартиру.

— І що ви відповіли?

— Послала його в компостну яму, — Ніна Петрівна обтрусила руки від землі. — Катя, вони ж не відстануть.

Гліб має зв’язки з нехорошими людьми. Вони звикли тиснути на слабких. Ілля — боягуз, але за спиною брата він почувається левом.

— Я не слабка, Ніно Петрівно.

— Сила буває різна, дівчинко. Ти звикла до чесної сили. Тварина не зрадить, не підставить. А ці… вони гниль. З гниллю не можна домовлятися. Її треба випалювати.

У цей момент скляні двері оранжереї з гуркотом розчинилися. На порозі стояв Ілля, вже добряче захмілілий, а за ним, немов тінь, маячив Стас.

— Ага! Змова! — закричав Ілля, розмахуючи руками. — Стара відьма і кінська дівка! Обговорюєте, як позбавити мене майбутнього?

Ілля зробив крок уперед і штовхнув горщик із рідкісною папороттю. Кераміка розлетілася з жалюгідним дзвоном. Земля розсипалася по плитці.

— Геть, — тихо сказала Ніна Петрівна.

— Сама геть! — Ілля схопив секатор зі столу. — Це мій дім! Моя спадщина! Ви обидві тут ніхто! Я приведу сюди Жанну, вона зробить тут спа-салон! Викину твої віники на смітник!

Стас стояв біля дверей, посміхаючись і блокуючи вихід.

У мені щось клацнуло. Не було страху, не було «жіночої мудрості», що закликає до терпіння. Була тільки злість.

Я бачила не чоловіка, а нахабне створіння, зарозумілу тваринку, яка псує чуже і кусає руку, що годує.

— Поклади секатор, — мій голос пролунав низько, майже як рик.

— А то що? — Ілля зробив крок до мене, замахуючись. — Вдариш?

Я не стала бити. Я зробила крок назустріч, різко, як випад кобри, і вирвала у нього інструмент, викручуючи кисть. Ілля завив і впав на коліна.

— Ай! Ти що робиш, дурепо?!

— Стас, — я повернулася до «друга», не відпускаючи руку чоловіка. — Хочеш перевірити, як швидко я можу перетворити твоє обличчя на відбивну?

Той перестав посміхатися. У моїх очах він побачив те, чого не очікував від інтелігентної на вигляд жінки — готовність йти до кінця. Він поступився назад і вискочив за двері.

Я нахилилася до вуха Іллі:

— Ще раз з’явишся тут, ще раз підвищиш голос на Ніну Петрівну — я забуду, що ми були одружені. Ти, свиня, зрозумів?

Він часто кивав головою, розмазуючи соплі по обличчю. Я відштовхнула його руку. Він підхопився й втік, викрикуючи прокльони.

— Ну ось, — зітхнула Ніна Петрівна. — А я ж казала їм, що ти не слабка. Тепер вони остаточно озвіріють. Чекай на гостей, Катя.

***

Це було місце сили Гліба. Величезний бокс, перероблений під щось середнє між офісом і складом контрафакту.

Мене викликали туди «на переговори». Я поїхала. Сама. Я знала, що це нерозумно, але бігати й ховатися я не вміла.

Усередині пахло машинним мастилом і тютюном.

Гліб сидів на шкіряному дивані, Жанна полірувала нігті, Ілля, з перебинтованою рукою (мабуть, для драматизму), нервово ходив з кутка в куток. Стас підпирав двері.

— Ти перейшла межу, Катя, — почав Гліб без прелюдій. — Напад на чоловіка. У нас є довідка. Ми тебе посадимо, або ти підписуєш дарчу на пів квартири.

— Ви хворі? — щиро здивувалася я. — Через однокімнатну в спальному районі ви влаштовуєте увесь цей цирк?

— Справа не в квартирі, — процідила Жанна. — Справа в принципі. Ілюша не повинен йти переможеним. Він чоловік!

— Він ганчірка, — констатувала я.

Ілля знову заверещав і кинувся на мене. Я чекала цього. Рефлекси спрацювали швидше за думку.

Я схопила його за груди, сорочка з тріском лопнула, ґудзики посипалися на бетонну підлогу. Я струснула його так, що в нього клацнули зуби.

— Відпусти його! — закричав Гліб, підхоплюючись.

— Сидіти! — гримнула я своїм командним голосом, яким зупиняла коней.

Від несподіванки й децибелів Гліб плюхнувся назад на диван. Я штовхнула Іллю на купу старих шин.

— Ви думаєте, я буду плакати? Благати? — я оглянула їх поглядом. — Я щодня заходжу в клітку до звірів, які можуть мене знищити. Ви для мене — ніщо.

— Хапайте її! — верещала Жанна, ховаючись за спиною Гліба.

Стас рушив на мене. Я схопила важкий гайковий ключ, що лежав на верстаті. Вага металу в руці заспокоювала.

— Тільки спробуй, — я посміхнулася, і ця посмішка, мабуть, була страшною. — Я тобі коліно розтрощу. Ненароком. З метою самооборони. На все життя залишишся інвалідом.

Стас завмер. Гліб, бачачи, що ситуація виходить з-під контролю, змінив тактику.

— Гаразд, гаразд, психована. Заспокойся. Ми подамо до суду. По-цивілізованому.

— Ось і подавайте, — я кинула ключ на підлогу. Гуркіт змусив їх здригнутися. — І тільки спробуйте наблизитися до мого будинку.

Я вийшла, грюкнувши металевими дверима. Я знала, що вони не підуть до суду. У них немає підстав. Вони підуть ва-банк.

***

Субота. День, коли я планувала відпочити. Але в замок вставили ключ. Рідний ключ, який Ілля так і не віддав.

Двері відчинилися, і в мій передпокій увірвалася вся компанія. Ілля, Гліб, Стас і Жанна.

У Жанни в руках були коробки, у хлопців — якісь інструменти.

— Сюрприз! — вигукнув Ілля. — Ми вирішили, що Жанні тут буде зручніше. А ти поки що поживеш на кухні, поки ми не розберемося.

Вони почали заносити речі. Гліб штовхнув мене плечем, проходячи до вітальні. Жанна почала зривати мої штори.

— Фу, який колір, — морщилася вона. — Ілля, викинь цей мотлох.

Це був мій дім. Моя фортеця. І вони оскверняли її своєю присутністю, своїм брудним взуттям, своєю нахабністю.

Чаша терпіння не просто переповнилася, вона вибухнула.

Я зачинила вхідні двері й повернула засувку. Ключ поклала в кишеню джинсів.

— Що, зачинилася з нами? — посміхнувся Стас. — Дурна баба.

Я повільно закатала рукави фланелевої сорочки. Більше ніяких розмов. Ніякої дипломатії.

— Ілля, — тихо покликала я.

Він обернувся, тримаючи в руках мою улюблену вазу.

— Що?

Я підійшла до нього впритул. У їхніх очах я читала глузування, вони були впевнені, що чисельністю задушать мене.

Але вони забули, що в замкнутому просторі один розлючений звір страшніший за зграю шакалів.

Я вибила вазу з його рук, але не дала їй впасти, перехопивши в повітрі, і з розмаху опустила її на голову Іллі.

Ні, вона не розбилася (хороша кераміка), але звук був глухий і страшний. Ілля звалився.

— Ти що, здуріла?! — Гліб кинувся до мене.

Я зустріла його своєю ногою в живіт. Гліб зігнувся навпіл, хапаючи ротом повітря.

Я схопила його за волосся і з силою притиснула обличчям до комода.

— А-а-а! — верещала Жанна.

Стас спробував схопити мене ззаду. Це була помилка. Я виросла в селі, я тягала мішки з вівсом.

Я перехопила його руку, рвонула на себе і, використовуючи інерцію, жбурнула його через стегно на журнальний столик. Столик розлетівся на друзки.

У кімнаті запанував хаос. Жанна намагалася відчинити двері, ламаючи свій манікюр, і верещала до ультразвуку.

Ілля, хитаючись, підвівся. У його очах був жах безпорадності.

— Катя, не треба! — заскиглив він, прикриваючись руками.

— Треба, милий, — прохрипіла я.

Я накинулася на нього. Вчепилася в його дизайнерський піджак і рвонула так, що тканина затріщала і лопнула по шву.

Я трясла його, лязгала долонями по щоках, по плечах, штовхала.

— Це мій дім! — кричала я, і від мого голосу деренчали шибки. — Мої стіни! Моє життя!

Я схопила Жанну за комір її дорогої шуби й потягла до виходу.

Вона пручалася, дряпалася, але я була зараз сильнішою за будь-кого з них. Я відчувала себе так, ніби в мені прокинувся берсерк.

Відчинивши двері, виштовхнула її на сходовий майданчик. Слідом полетів Стас, кульгаючи й тримаючись за спину.

Гліб виповз сам, намагаючись не дивитися в мій бік. Залишився Ілля. Він втиснувся в кут, прикриваючись клаптями піджака.

— Катя… — пискнув він.

Я підійшла до нього. Дихання збилося, руки горіли, суглоби пекли. Але я відчувала неймовірну легкість.

— Знімай штани, — наказала я.

— Що? — він витріщив очі.

— Штани знімай. Вони куплені на мої гроші. І геть!

Ілля, схлипуючи, тремтячими руками розстебнув ремінь. Він залишився в одних трусах у горошок. Виглядало це жалюгідно й безглуздо.

— Біжи, Ілля. Біжи швидко. А то я дістану батіг.

Я виштовхнула його у під’їзд слідом за іншими.

Сусідка баба Маша, яка виглянула на шум, перехрестилася, побачивши напівголого Іллю, що біг вниз по сходах, і його свиту, яка кульгала слідом.

— Щури, — сказала я в порожнечу і зачинила двері.

Адреналін спадав.

Через тиждень вони спробували сунутись знову, але вже з поліцією.

Однак відеозапис з флешки Олесі, де вони обговорюють підробку документів і план шантажу, швидко охолодив запал правоохоронців.

Гліб отримав умовний термін за шахрайство в іншій справі (карма наздогнала), Жанна знайшла собі нового «татуся», а Ілля…

Кажуть, він живе у батьків в однокімнатній квартирі й боїться підходити до жінок, які говорять голосніше за шепіт.

А я? Я зробила ремонт. Перефарбувала стіни в той колір, який подобається мені. І завела собаку. Величезного мастифа. Про всяк випадок.

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!