Ганна накривала на стіл, зібралися вечеряти із чоловіком. Раптом пролунав дзвінок у двері. Нікого не чекали.

— Максиме, відчини двері, кого там принесло? – гукнула вона чоловікові.

Максим неохоче підвівся з дивана і пішов відчиняти.

– Тітка Тамара? Ви звідки? — Максим був щиро здивований, коли побачив сестру матері. Постаріла, звичайно, але виглядала добре для свого віку.

— Доброго вечора, Максиме. А я до вас. Можна?

— Звісно, ​​можна. Заходьте. Чому не попередили про приїзд? Я зустрів би…

— Та так вийшло. Я гостювала у Миколи, брата твого, а тепер до вас вирішила приїхати.

Вона несміливо зайшла до коридору, поставила велику сумку на підлогу. З кухні вийшла Ганна, витираючи руки об фартух.

— Доброго дня, Ганно! Вибачте, що пізно, але поїзд так прибув. Давно не бачилися, вирішила ось провідати.

— Здрастуйте, Тамара Семенівно! Несподівано… Вечеряти будете?

– Не відмовлюся. Дякую.

Жінка пішла мити руки у ванну кімнату. Ганна, піднявши брови, запитливо подивилася на чоловіка.

— Я нічого не знав про її приїзд.

— Ось ще не вистачало нам тіток різних… На скільки вона приїхала? І взагалі, навіщо?

— Та я звідки знаю… Зараз розповість, сподіваюсь…

— А я вам привезла гостинці. Ось мед, сусід продає, часник, і так по дрібниці. Все натуральне. У вас у місті таке великих грошей коштує, мабуть. Ну, розказуйте, як живете? Як син?

— Та нормально живемо, квартиру ось в іпотеку взяли, доводиться працювати. Леонід в школі навчається, у дев’ятому класі, захоплюється інформатикою. Зараз уже прийде від друга. А як у вас справи?

— Розумний син, це добре. А я ось родичів вирішила об’їхати, адже в мене крім вас нікого немає. Мами твоєї, як не стало, і втратили зв’язок. Ви не приїжджаєте далеко, та й свої справи, розумію. А мені самотньо зовсім. Старість не в радість, як кажуть…

Дуже смачні котлети, Ганно, гарна господиня. І квартира у вас приємна. Молодці ви.

– А ви надовго до нас? А то ми збираємося виїхати за кілька днів, — спитала Ганна. Максим несхвально глянув на неї.

— Дні на три. Хочу місто подивитись. А потім поїду. Захотілося от поспілкуватися з племінником, з вашим синочком, і з тобою, Ганно. Така ти мила, і красуня неймовірна.

Ганна посміхнулася. Давно їй ніхто не говорив таких слів.

— Спати вам доведеться на кухні, на розкладачці. Більше нема де. У нас дві кімнати, в одній ми спимо на дивані, а в другій син.

— Та де покладете, я невибаглива. Дуже дякую, що погодували. Все було дуже смачно.

Прийшов Леонід.

— Синку, це бабуся Тамара, сестра баби Світлани. Ти маленький був, коли ми приїжджали до неї, не пам’ятаєш, мабуть.

— Здрастуйте. Не пам’ятаю. Приємно познайомитись. Ви схожі на бабусю Світлану дуже…

– Взаємно, Леоніде. Дорослий хлопець вже такий… Кажуть, інформатикою захоплюєшся?

– Ага, компʼютер тільки старенький, батьки не можуть купити новий, я програми пишу сам …

– Розумник. Продовжуй обов’язково. Нині це затребувана професія.

– А ким ви працювали раніше?

— Я лікарем була колись… Потім викладала в медінституті. А потім вийшла заміж і поїхала в маленьке селище. Так мені там сподобалося.

— О, прикольно, мабуть, коли можеш людям допомагати.

— Так, це неймовірне почуття, коли приносиш користь людям…

— Ну що, давайте вам постелимо, відпочивайте. Завтра можу показати місто, у мене вихідний.

— Дякую, Максиме… Буду рада.

Коли лягли спати, Ганна пошепки почала вимовляти чоловікові.

– Ось хто так робить. На ніч дивлячись приїхала! Мед, часник привезла і думає ми скакати від радості повинні! Годуй її тепер та вигулюй! Що це за люди!

– Ганно, вона моя єдина тітка. Взагалі — вона маму мою виростила, батьків їх рано не стало. І доля у неї не дуже не щаслива. Був чоловік, син, і не стало їх.

Через багато років тільки вийшла знову заміж і поїхали з чоловіком у село, свій будинок купили, господарство завели, город. Ну, ми були тоді в них. Мама її дуже любила. А потім дядько Юрка зненацька не стало. Уявляєш, як їй жилося? Але нічого, вона виглядає добре, і не сумує. До родичів ось тягнеться і нічого поганого в цьому немає. Тож потерпи небагато.

— Та я знаю її історію, мама твоя розповідала. Все одно так не можна робити. Ось сам її розважай, я до мами поїду завтра до вечора.

– Добре, Ганно, моя тітка, сам і займуся нею.

Наступного дня Максим із тіткою Тамарою та Леонідом поїхали гуляти містом. Ганна поїхала до мами.

Увечері, зайшовши до квартири, вона почула радісний сміх сина. На кухонному столі не було порожнього місця, все завалено покупками, продуктами.

– Ой, а що тут відбувається? – Здивувалася вона.

— Ганно, це я вам подарунки купила. Тобі посуд красивий, постільна білизна.

— Мамо, баба Тамара мені новий компʼютер купила, уявляєш? Я про таке навіть не мріяв, він дуже крутий! — вискочив із кімнати син.

Ганна з подивом дивилася на нього і на тітку Тамару.

— Ну, навіщо ви так витратилися? Це все дуже дорого …

– Нічого страшного. Гроші у мене є. Мені їх витратити навіть нікуди, розумієте… А Леоніду радість така… Ми сьогодні провели чудовий день разом! Я вам така вдячна! Хоч ми й мало спілкувалися раніше, але все одно рідні.

Ганна прибрала подарунки та приготувала вечерю із продуктів, які купили. Вона була здивовано щедрістю пенсіонерки. Один комп’ютер чого вартий…

За вечерею відкрили ігристе. Тамара Семенівна промовила тост:

— Хочу підняти келих за вашу дружну та міцну родину. І подякувати за ті миті щастя, що ви подарували мені. Це дуже цінно. Коли я приїхала до Миколи, твого старшого брата, то там мене зустріли м’яко сказати дуже погано.

Ночувати я вирушила до готелю. Вони прямо сказали, що нікого не чекали і щоб я пішла. Ось тобі і Микола… Я його найбільше няньчила в дитинстві. І дружина його по-хамськи поводилася. Було неприємно.

Адже я таким чином перевірити хотіла, якою він людиною став, як до рідні ставиться. Не пройшов перевірку. У таких несподіваних ситуаціях людина виявляє свою суть.

І що я хочу сказати. Максиме, ти гарною людиною виріс. Батьки пишалися б тобою. Не виставили тітку, дали прихисток, нагодували, розважали весь день. І це ні за які гроші не купиш, людське ставлення. Піднімемо келихи за це!

— Тітка Тамара, дякую вам за добрі слова! Ми з Ганною раді вашому приїзду! Адже рідня… А з Миколою ми не спілкуємося. Він так захотів. Йому весь час здається, що ми хочемо отримати якусь вигоду, адже він великий начальник став. Тому і до вас так поставився. Подумав, що проситимете щось чи ще що… Той випадок, коли гроші зіпсували людину.

— Та Бог із ним. Я ось що хочу сказати… Багато років тому я вберегла життя одній людині. Зробила складну процедуру на свій ризик. Пройшло багато років, і я дізнаюся, що він залишив мені гарну трикімнатну квартиру у Києві. На знак подяки. Він багата людина, може собі дозволити.

Квартира перейшла до мене. Жити я там не хочу, продавати теж не хочу, гроші мені не потрібні. Вистачає того, що є. І я хочу зробити дарчу на тебе, Максиме. Хочете, переїжджайте туди, хочете – продайте, сплатіть іпотеку. Вирішувати вам. Завтра підемо оформимо документи, і я поїду.

Максим з Ганною ошелешено подивилися один на одного. Настільки несподівано прозвучала ця заява… Квартира у Києві…

— Та як це… Мені? Квартиру?

– Так, Максиме. У мене крім тебе та Миколи нікого немає з близьких родичів. Брат твій не заслужив на такий подарунок… І я не прошу нічого натомість. Буду рада, якщо приїдете до мене в гості, просто так, хоч раз на рік.

Ганну кинуло в холодний піт. Ось це тітка…

Цілий вечір вони проговорили на кухні. Тамара Семенівна згадувала молодість, сестру, душевний вечір вийшов.

Ганні було соромно, що вона так поставилася до цієї жінки, і не лише через щедрий подарунок. Вона виявилася цікавою людиною з багатим життєвим досвідом, почуттям гумору.

Оформивши всі документи, Тамара Семенівна поїхала додому потягом. Максим із сином проводили її, Ганна не змогла, працювала.

Їм ще не вірилося, що вони стали власниками квартири у хорошому районі Києва. Вирішили поїхати, подивитися і, можливо, перебратися до столиці. Якщо вже випала така можливість. А цю квартиру продати та виплатити борг за іпотекою.

Ось так несподівана гостя змінила життя їхньої родини. Фантастика, скажете ви? Може й так, але в житті всяке трапляється.