— Я чекаю дитину… Андрію… Ти що, зовсім мене не чуєш? — голос Олі тремтів, вона стояла за крок від нього, але здавалося, що між ними — прірва в тисячу кілометрів. — Слухаю дуже уважно, — відповів він, навіть не повернувши голови, поки пальці вистукували черговий код на клавіатурі. — Що ти там сказала про штори? Якісь жалюзі? — Я сказала, що йду від тебе… — прошепотіла вона, але в кімнаті знову запанувала тиша, яку розривало лише клацання мишки.

А починалося все як у красивому кіно. Вони зустрілися в парку: він — похмурий програміст із ноутбуком на колінах, вона — сонячний вихор із дзвінким сміхом. Андрій тоді вперше відірвав погляд від монітора і відчув, як серце пропустило удар.

Потім було весілля, спільні плани й нарешті — своя квартира. Оля сяяла, малюючи в повітрі розстановку меблів: «Тут буде стіл для тебе, тут — диван для нас…». Андрій кивав, погоджувався на все, аби тільки швидше повернутися в безпечний світ цифр. Його завданням було заробляти, її — створювати затишок. Він продав машину, здав величезний проєкт, і вони купили омріяні стіни. Тільки от стіни ці почали відгороджувати їх одне від одного.

— Андрію, я більше так не можу. Навіщо я тобі, якщо ти розмовляєш лише з моєю тінню? — Оля намагалася достукатися до нього тижнями.

— Га? Почекай, зараз код здам і поговоримо… — була його стандартна відповідь.

Того вечора, коли він нарешті вимкнув комп’ютер і вигукнув: «Все, кохана, у мене вихідний!», квартира відповіла йому мертвою тишою. Олі не було. У коридорі не висіла її куртка, з антресолей зникла валіза. Телефон озвався знайомою мелодією… з полиці в передпокої. Вона пішла, навіть не взявши мобільний, щоб він не зміг її вирахувати.

Поліція лише розсміялася: «Нагуляється — повернеться. Краще за дружиною дивіться, молодий чоловіче». Мати Андрія, заїхавши провідати, лише гірко зітхнула: «Ти жив зі спиною, сину, а не з жінкою. У неї точно хтось з’явився, хто вміє дивитися в очі, а не в пікселі».

Пройшов рік. Андрій поїхав за контрактом до Німеччини. Там, у Франкфурті, він став кращим фахівцем, отримував величезні гроші, але вечорами здригався від тиші. Жодна інша жінка не могла заповнити ту порожнечу, яку залишила Оля. Коли контракт запропонували продовжити, він раптом відчув нестерпну тугу. «Маму треба провідати», — збрехав він шефу, а насправді летів до зачинених дверей своєї порожньої квартири.

Він вийшов із таксі за квартал, щоб пройтися пішки. Повітря рідного міста пахло вологою та надією. У своєму дворі він побачив молоду жінку біля рожевого візка. Серце зупинилося. Оля.

Вони стояли і дивилися одне на одного, як у той перший день у парку. Андрій кинувся до неї, стиснув у обіймах, вдихаючи запах її волосся.

— Де ти була? Чому пішла так жорстоко? — шепотів він.

— Я пішла, бо ти кивнув, коли я сказала «прощавай». Ти навіть не почув, що я вагітна. Я чекала, що ти прибіжиш до моїх батьків, що будеш обривати пороги… Але ти просто зник.

Андрій зазирнув у візок. Блакитні очі маленької Катрусі дивилися на нього з цікавістю.

— Я нікуди не поїду. Я залишаюся. Я все зрозумів, Олю. Пробач мені, — він цілував її руки, і здавалося, що стіна нарешті впала.

Минуло два місяці. У квартирі пахло дитячою присипкою та свіжою випічкою.

— Андрію, я в магазин по памперси. Придивись за малою, вона щойно заснула. Я швидко! — гукнула Оля, взуваючись.

— Угу, — відповів Андрій, не відриваючи погляду від монітора, де мерехтіли колонки нового коду.

— Андрію! Ти чуєш? Вона може прокинутися! Андрію…

Він не відповів. Його пальці знову злилися з клавіатурою в екстазі звичної роботи. Оля завмерла в дверях, і по її щоці скотилася холодна сльоза. Вона зрозуміла: можна повернути людину фізично, можна навіть народити їй дитину, але неможливо повернути того, хто добровільно обрав бути глухим. Вона тихо зачинила двері з того боку, а Андрій так і не помітив, що в цей момент він втратив їх обох — тепер уже назавжди. Бо справжня самотність — це не коли ти один, а коли ти кричиш у вухо тому, хто обрав тебе не чути.

А як ви вважаєте: чи є у таких стосунків другий шанс? Чи може людина змінити свою природу заради сім’ї, чи трудоголізм — це така ж невиліковна залежність, як і будь-яка інша? Поділіться своїми думками у коментарях, ваша підтримка дуже важлива!