– Та де ж він…
Тетяна зачинила чергову шафку і тут же смикнула на себе сусідню. Полиця з контейнерами для круп, нижня шафка з каструлями, кутовий модуль, куди вона завжди запихала все, що не влазило в інші місця. Порожньо. Того, що потрібне, ніде не було.
Вона розпрямилася, задумливо нахмурилася й окинула поглядом кухню. Чисто, акуратно, все на своїх місцях. Окрім однієї дуже конкретної речі.
– Дмитре! – крикнула вона у бік вітальні, звідки долинав приглушений звук телевізора. – Ти нікуди не перекладав мій планетарний міксер?
Декілька секунд тиші, потім кроки. Дмитро з’явився у дверях, притулився плечем до одвірка і якось дивно посміхнувся.
– А, міксер… Мама попросила позичити. Вона якийсь новий рецепт десерту хоче спробувати, там потрібен саме планетарний.
Тетяна завмерла. Рука, якою вона щойно зачинила дверцята шафи, так і зависла в повітрі.
– Ти віддав його своїй матері?
– Ну так.
– А мене спитати?
Дмитро знизав плечима, і цей жест – такий легкий, такий звичайний – дряпнув десь усередині.
– Тань, це ж мама. Попросила – віддав. Справ-то.
– Справ, – повторила вона. – А коли вона його поверне?
Чоловік зам’явся. Переступив з ноги на ногу, відвів очі кудись у бік холодильника.
– Поверне. Не хвилюйся.
– Я збиралася торт зробити у вихідні. Тепер усі плани коту під хвіст!
– Та гаразд тобі, – Дмитро ступив до неї, обійняв за плечі, притяг до себе. – Купимо у кондитерській. Або я сам з’їжджу до мами, заберу на день, якщо так треба.
Тетяна хотіла відповісти щось різке, але він уже цілував її у скроню, щось бурмотів про «не злись» і «все вирішимо», і вона махнула рукою. Зрештою, це ж справді дрібниця. Подумаєш, міксер.
…Два тижні пролетіли непомітно – робота, побут, вечірні серіали під пледом. Про міксер Тетяна майже забула, доки у суботу вранці не вирішила спекти домашній хліб. Той самий за рецептом, який вона зберегла ще місяць тому і все ніяк не могла спробувати.
Вона відчинила шафу. Потім ще одну. І ще.
– Дімо…
Він з’явився на кухні сонний, у розтягнутій домашній футболці.
– Що?
– Мати що, так і не віддала міксер?
– Ну… Їй він дуже сподобався. Говорить, зручний, потужний. Попросила залишити їй.
Тетяна моргнула. Потім ще раз.
– У сенсі – залишити?
– Ну, зовсім.
– Дімо, він п’ять тисяч коштує. Я його купувала собі. На власний кошт.
– Тань, ну що ти завелася. Мамі він потрібніший, вона постійно пече. А тобі я новий куплю, якщо хочеш.
– Не в цьому річ!
– А в чому тоді?
Тетяна дивилася на чоловіка і не розуміла його.
– У тому, що це моя річ! І ти її віддав без дозволу.
– Мамі, Тань! Рідній мамі віддав! Не чужій тітці з вулиці.
Вона розвернулась і вийшла із кухні. Не тому, що було нічого відповісти. Просто, якби лишилася – наговорила б зайвого.
…Зарплата прийшла за тиждень. Тетяна відкрила додаток банку, подивилася на цифри, потім на порожнє місце у шафі, де раніше стояв її міксер, і мовчки зібралася в магазин.
Новий планетарний міксер обійшовся навіть дорожче – п’ять із половиною тисяч. Модель новіша, чаша більша, насадок у комплекті цілих п’ять штук.
Тетяна притягла коробку додому, розпакувала, виставила техніку на робочу поверхню і довго дивилася на блискучий хромований корпус.
…Торт вона спекла того ж вечора. Бісквіт піднявся ідеально, крем збився до шовковистої консистенції, ягоди лягли рівним візерунком поверх глазурі.
Дмитро з’їв два шматки й нахвалював так, ніби нічого не сталося. Тетяна кивала, посміхалася, прибирала посуд.
А десь у глибині душі крутилося щось важке і неприємне, але вона старанно запихала це якомога далі. Не час і не місце. Не варто сваритися через нісенітницю.
Минув місяць. Потім ще один. Життя увійшло у звичну колію: зміни в лікарні, вечері удвох, вихідні у його батьків, або її мами. Все, як завжди. Майже.
У суботу вранці Тетяна прокинулася раніше за будильник. День народження мами, шістдесят п’ять років, і запізнюватися категорично не можна.
Вона прийняла душ, нафарбувалася, дістала з шафи сукню, яку берегла для особливих випадків, і сіла за туалетний столик.
Скринька з прикрасами стояла на своєму місці, темно-вишнева, з потертими оксамитовими боками. Тетяна відкинула кришку і почала перебирати вміст. Сережки з фіанітами, підвіска від чоловіка на річницю, браслет з Туреччини, тонкий ланцюжок з хрестиком.
– Тань, ти скоро? – Дмитро заглянув у кімнату, уже одягнений у сорочку та штани. – Запізнимося ж.
– Зараз, – вона відсунула в бік каблучки, потім знову перебрала їх по одній. – Не можу знайти каблучку зі смарагдом. Мама подарувала мені на тридцятиріччя. Воно має бути тут.
Тиша. Тетяна підвела голову і побачила, як чоловік завмер у дверях. Він дивився кудись повз неї, на стіну за її спиною.
– Дімо? Щось не так?
Він проковтнув, потер перенісся.
– Тань, тільки не психуй, гаразд?
Вона поволі розвернулась до чоловіка всім корпусом.
– Що ти накоїв?
– Мама… Їй дуже сподобалася ця каблучка. Вона попросила і я… Ну, я й віддав.
Кілька секунд Тетяна просто дивилася на нього.
– Ти віддав каблучку, яку мені подарувала моя мати, своїй матері?
– Тань, це було два місяці тому. Ти навіть не помітила! Значить, вона тобі особливо не потрібна була.
– Я хірург, Дімо! Я не можу носити каблучки на роботі! Це фізично неможливе, ти в курсі? Я вдягаю прикраси на свята, на виходи, на дні народження! На день народження моєї мами, наприклад!
Вона вже кричала, і їй було начхати. Нехай сусіди чують, нехай увесь будинок чує.
– Я не дракон якийсь, щоб сидіти та чахнути над своїми коштовностями! Звідки мені було знати, що ти риєшся в моїх речах і роздаєш їх праворуч і ліворуч?
– Я не роздаю праворуч і ліворуч, – Дмитро підвищив голос у відповідь. – Це моя мати, Тетяно! І якби ти була нормальною дружиною, ти б сама їй цю каблучку запропонувала!
Тетяна підвелася.
– Я поїду до мами сама. А ти поки з’їзд до своєї, й поверни мою каблучку. І міксер заразом не забудь!
Вона взяла сумку, підхопила пакет із подарунком і вийшла, не озираючись.
У мами пахло пирогами та флоксами. Букет стояв на підвіконні, пишний, біло-рожевий, і сонячне світло пробивалося крізь пелюстки, малюючи на скатертині химерні тіні.
Гості галасували у вітальні, дзвеніли келихи, хтось увімкнув старі пісні, і мамині подруги вже почали підспівувати.
Тетяна обіймала родичів, приймала компліменти, накладала салати на тарілки та усміхалася так старанно, що надвечір заболіли вилиці.
Ніхто не повинен був помітити. Сьогодні мамин день, і псувати його своїми сімейними чварами вона не збиралася.
Але маму не проведеш. Коли гості розійшлися по кімнатах обговорювати політику та рецепти, вона спіймала Тетяну на кухні та мовчки взяла за руку.
– А де Діма?
– Справи, – Тетяна відвела очі. – Термінові.
Мама нічого не сказала. Просто притягла доньку до себе й обняла міцно-міцно, як у дитинстві, коли Таня прибігала додому з розбитими колінами та образами на весь білий світ.
І Тетяна уткнулася їй у плече, вдихнула знайомий запах парфумів і відчула, як горло стискується від непролитих сліз.
– Потім розповіси, – мама погладила її по волоссю. – Коли будеш готова.
Додому Тетяна повернулася близько дев’ятої вечора. У під’їзді зазвичай пахло чиєюсь вечерею, ліфт гудів і деренчав на кожному поверсі, ключ звично провернувся в замку.
Вона штовхнула двері й завмерла на порозі.
У передпокої, посеред коридору, стояла свекруха. Галина Петрівна, особистою персоною. З червоним обличчям, стиснутими губами й таким виразом в очах, ніби готова була спопелити невістку на місці.
– А ось і вона! – свекруха зробила крок уперед, і Тетяна машинально відступила до дверей. – З’явилася, королева! Совість є в тебе?
З кімнати вийшов Дмитро.
– Мамо, почекай…
– Ні! – Галина Петрівна навіть не обернулася до сина. – Як ти можеш бути такою егоїсткою, Тетяно? Як у тебе язик повернувся вимагати повернути подарунки? Ти ж не збіднієш без них! Я тобі що, чужа? Я мати твого чоловіка!
Тетяна акуратно зачинила за собою двері. Сумка відтягувала плече, ноги гули після цілого дня на підборах, і найменше у світі їй зараз хотілося скандалити.
– Галино Петрівно, це не подарунки! Подарунки роблять добровільно. А ваш син узяв мої речі без дозволу і віддав вам! Мене ніхто не питав. Це називається інакше.
– І як це називається?
– Крадіжка!
Свекруха задихнулася. Обличчя її пішло плямами, рот роззявила, і кілька секунд вона просто хапала повітря, не в змозі видавити жодного слова.
– Та як ти… Та я тебе… – вона нарешті прийшла до тями й рушила на Тетяну з такою люттю, ніби збиралася вчепитися їй у волосся. – Та ти не гідна мого сина! Ти жадібна, дріб’язкова, ти…
Тетяна не слухала. Вона дивилася на руку свекрухи, якою та розмахувала перед її обличчям. На пальці правої руки виблискував смарагд у тонкій золотій оправі. Мамин подарунок на тридцятиріччя.
Тетяна перехопила руку свекрухи, стиснула її пальці й одним різким рухом стягнула каблучку. Галина Петрівна верещала, спробувала вирватися, але Тетяна вже одягла прикрасу на свій палець і відступила.
– Ти з глузду з’їхала! – Закричав Дмитро, кидаючись до матері. – Ти що твориш? Ти образила маму! Та тобі просто треба було вибачитись і забути! Подумаєш, каблучка!
– Ні, – Тетяна похитала головою. – Перепрошувати я не збираюся. І забувати теж.
Вона обвела поглядом їх обох – свекруху, що розчервонілася, та притискала до грудей руку, і чоловіка, який дивився на неї так, ніби бачив вперше.
– Міксер можете залишити собі, Галино Петрівно. Я купила новий, кращий. А зараз забирайте свого синочка, який так любить робити подарунки чужим коштом, і йдіть з моєї квартири!
– Тань, ти що несеш? – Дмитро ступив до неї, але вона виставила вперед долоню.
– Те, що давно треба було сказати! Завтра я подаю на розлучення.
Галина Петрівна знову почала кричати щось про невдячність та зіпсоване життя сина. Дмитро намагався її перекричати, вимагав від Тетяни «припинити істерику» та «подумати головою». Але Тетяна вже відчинила вхідні двері й стояла поруч, схрестивши руки на грудях.
– Вихід там.
Вони пішли. Галина Петрівна – голосно, з криками та прокльонами. Дмитро – мовчки, із втраченим виглядом людини, яка досі не зрозуміла, що сталося.
Тетяна зачинила за ними двері, повернула замок і притулилася спиною до стіни. У квартирі стало тихо.
Вона підняла руку і подивилася на каблучку. Смарагд мерехтів у світлі передпокою, зелений, глибокий, як очі мами.
Треба було все-таки вимагати повернути й міксер також. Продала б. Хоч якась компенсація за витрачені нерви. Втім, це вже дрібниці. Каблучка повернулася додому, а решту можна пережити, але не забути…
Як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
