– Перепросити? – тихо спитала вона. – Знаєш що, Борю… Перепрошуй сам. А я піду збирати речі.

– Та куди ти підеш проти ночі? – Боря розгубився.

– До подруги. У хостел. На вокзал. Куди завгодно, аби від вас якомога далі!

Інна Русланівна переможно посміхнулася невістці у спину.

… – Це що, страйк чи художня інсталяція? – Неля стояла посеред вузького коридору, вказуючи на три тази з мокрою білизною, які перегороджували шлях у ванну.

Інна Русланівна, поправляючи на переніссі окуляри у роговій оправі, навіть не повернула голови. Вона зосереджено перетирала рушником і так чисту тарілку.

– Це прання, Нелю. Твої джинси в машинці зачекають. А рушники – річ першої потреби, вони мають сохнути природним шляхом. Щоб запаху не було!

– Вони не висихатимуть так, як ви хочете, бо на балконі немає місця! – Неля розлютилася. – Я ж сказала пів години тому, що мені треба випрати речі до завтрашнього дня. В мене завтра важлива зустріч в університеті.

– Ну, люба, – свекруха нарешті обернулася, обдарувавши невістку нудотно-солодкою посмішкою. – У цьому житті треба вміти розставляти пріоритети. Або твої джинси або чиста кухня. Я ось вирішила, що кухня важливіша.

– Пріоритети? – Неля зробила крок уперед, ледь не наступивши в таз. – Ви спеціально це зробили. Варто мені натиснути на кнопку «Пуск», як ви тут же побігли замочувати свої нескінченні скатертини.

– Яку підступність ти мені приписуєш, – зітхнула Інна Русланівна, притискаючи рушник до грудей. – Це просто збіг.

– У цій квартирі, знаєш, усе за розкладом, який, до речі, ти ніяк не вивчиш.

Неля різко розвернулася і пішла у свою кімнату, зачинивши двері. Слідом долинуло тихе, але виразне:

– Петлі ж пошкодуй. Не за твої гроші двері куплені!

…Одразу після весілля Боря, гордо випнувши груди, заявив, що справжній чоловік має забезпечувати свою сім’ю окремим житлом. І забезпечував – орендував маленьку однокімнатну квартиру на околиці.

Боря пропадав на роботі, Неля гризла граніт науки, готуючись до диплома. Вони їли макарони з дешевим сиром, проте могли ходити по квартирі хоч на головах.

Головною метою було довести Інні Русланівні, матері Борі, що вони дорослі.

Але життя внесло свої корективи, – раптово підвищили вартість навчання на останньому курсі. Заощадження, відкладені на оренду, розтанули, як перший сніг.

– Нель, ну це ж тимчасово, – умовляв Боря, пакуючи коробки. – Мама сама запропонувала. У неї дві кімнати, вона там одна живе. Пів року, максимум рік, і ми знову з’їдемо.

– Борю, твоя мама не знає слова «тимчасово», – похмуро відповіла тоді Неля. – Вона знає слово “назавжди”.

– Не перебільшуй. Вона тебе любить. По-своєму, звісно.

І ось, через місяць життя під одним дахом, Неля зрозуміла, що «любов» Інни Русланівни виявляється у методичному її знищенні.

Ранок почався з розкотистого баритона відомого шансоньє, якого Неля органічно не переносила.

Звук йшов із кухні, де Інна Русланівна із захопленням смажила сирники.

– Доброго ранку, Нелю! – заспівала свекруха, коли невістка з’явилася на порозі, жмурячись від яскравого світла. – Чуєш, яка пісня? Душевна. Не те, що твої завивання.

– Інно Русланівно, сьома ранку, – Неля потяглася до чайника. – Чому так голосно?

– Музика має наповнювати простір, – вигукнула жінка. – Вона задає ритм дню. Тобі б повчитися у цього виконавця харизми, бо Боря зовсім якийсь тихий став.

Неля мовчки дістала телефон, під’єднала його до портативної колонки та викрутила гучність на максимум.

Кухню заповнив агресивний, ритмічний поп хіт з абсолютно безглуздим текстом.

– Це що за неподобство? – Інна Русланівна випустила лопатку. – У мене голова заболить!

– Це мій ритм дня, – незворушно відповіла Неля, намагаючись перекричати баси.

– Вимкни негайно! Ну що за бридота!

– А для мене бридота – ваш шансон про нелегку долю. Слухатимемо разом?

– Ну добре, – Інна Русланівна першою потяглася до свого радіо і клацнула тумблером. – Тиша теж добре.

– Згодна, – Неля вимкнула колонку.

У цій тиші вони провели рівно десять хвилин. А потім знову почалося… І ввечері продовжилось.

– Знову ти ці макарони вариш? – Інна Русланівна критично зазирнула в каструлю Нелі. – Борі потрібний білок. Я ось тюфтельки в сметанному соусі зробила. Його улюблені, з кропом.

– Боря просив пасту з морепродуктами, – відрізала Неля, нарізуючи часник. – Йому подобається італійська кухня.

– Італійська кухня – це пустощі. Чоловік повинен їсти домашнє. Те, на чому він виріс.

Коли Боря повернувся з роботи, на столі на нього чекали дві тарілки. Одна – з пастою, що пахне базиліком і пармезаном, інша – з гіркою тюфтелів і пишним пюре.

– Ого, – Боря нерішуче завмер біля столу. – Свято якесь?

– Просто вечеря, синку, – Інна Русланівна дбайливо підсунула свою тарілку ближче до нього. – Їж поки гаряче. Весь день, мабуть, на сухом’ятці.

– Боря, спробуй спочатку пасту, я соус сама робила, – м’яко сказала Неля.

Боря перевів погляд із матері на дружину.

– А можна мені… е-е… всього потроху? – пробурмотів він, обережно сідаючи на стілець.

– Ні, вибери щось одне, – в один голос промовили жінки.

– Слухайте, – Боря поклав виделку. – Я на роботі втомився, як пес. Я просто хочу поїсти. Чому вечеря вічно перетворюється на якийсь іспит?

– Та що ти, любий, – Інна Русланівна поклала руки на груди. – Просто хочу знати, чи цінується моя праця у цьому будинку.

– Твоя праця завжди цінується, мамо. Але Неля теж намагалася.

У результаті Боря з’їв одну тефтелю і дві виделки макаронів, після чого послався на раптову тяжкість у шлунку і втік до кімнати під приводом термінових звітів.

– Бачиш, – зітхнула свекруха, забираючи тюфтелі у холодильник. – Перегодувала ти його своїми делікатесами. Шлунок зірвеш хлопцю.

Неля мовчки вивалила свою пасту у відро для сміття. Апетит зник остаточно.

Історія з білизною на балконі стала останньою краплею.

Коли Неля побачила, що Інна Русланівна знову зайняла єдиний мотузок своїми гігантськими рушниками, вона просто мовчки зняла їх.

Мокрі, важкі полотнища вона склала в таз і винесла надвір, розвісивши на спільній перекладині для килимів.

– Що ти зробила? – злетіла свекруха.

– Винесла сушитися на свіже повітря, – Неля спокійно розвішувала свої футболки на місці, що звільнилося. – Там вітерець, швидше висохне.

– Ти з глузду з’їхала! Там же пилюка! Машини їздять! Собаки бігають! Мої білі рушники стануть сірими!

– Зате мої речі висохнуть на ранок. У нас одна мотузка, Інна Русланівна. Ми повинні ділити її якось…

– Ділити моє в моєму будинку?! – злетіла Інна Русланівна. – Ти тут гостя, люба, не забувай!

– Я живу тут, – Неля повернулася до неї. – Ми платимо вам половину комуналки та купуємо продукти. Ми сім’я.

– Чи хочете, щоб ми ставилися до вас як до орендодавця? Тоді я завтра ж укладу угоду і вимагатиму ключа від моєї кімнати.

– Як ти смієш так зі мною розмовляти? Борю! Борю, йди сюди!

Боря одразу вискочив на балкон.

– Що знову?

– Подивися, що твоя дружина творить! – мати тицьнула пальцем у бік двору. – Вона викинула мою білизну на вулицю! На поталу перехожим!

– Я не викинула, а винесла, – уточнила Неля. – Бо на балконі скінчилося місце.

– Дівчата, ну ви чого? – Боря страшенно скривився. – Через ганчірки сваритися? Нель, ну могла б почекати кілька годин.

– Я не хочу чекати кілька годин, – відрізала Неля. – Я не хочу чекати, доки звільниться плита, доки мені дозволять поставити каструлю туди, де їй місце. Я хочу спокійно жити!

– Борю, вона мене зовсім не шанує, – мати театрально притиснула руку до серця. – Я їй дах над головою, а вона…

– Мамо, заспокойся, – Боря пригорнув її за плечі. – Ніхто тебе не кривдить. Нель, ну перепроси, людина ж намагається.

Неля подивилася на чоловіка.

– Перепросити? – тихо спитала вона. – Знаєш що, Борю… Перепрошуй сам. А я піду збирати речі.

– Та куди ти підеш проти ночі? – Боря розгубився.

– До подруги. У хостел. На вокзал. Куди завгодно, аби від вас якомога далі!

Інна Русланівна переможно посміхнулася невістці у спину.

Вже два дні Неля жила в однокурсниці. Боря дзвонив по десять разів на день, але вона не брала слухавку. На третій день все ж таки відповіла.

– Нель, ну повертайся. Мама так більше не робитиме. Вона навіть ту музику більше не вмикає…

– Боря, річ не в музиці. І не у твоїй мамі.

– А в чому?

– У тому, що ти стоїш посередині між нами. А мені потрібна людина, яка стоятиме поряд зі мною.

– Я поряд! Я просто не хочу сваритися з матір’ю.

– А я твоя дружина! Відчуваєш різницю?

Увечері Боря приїхав до неї.

– Я поговорив з нею, – сказав він, сідаючи на край дивана в кімнаті подруги. – Серйозно поговорив.

– І?

– Вона образилася. Сказала, що я невдячний син.

– Але я сказав, що так більше не може тривати. Або ми живемо за чіткими правилами, або ми їдемо. Прямо зараз. Навіть якщо доведеться брати кредит на житло.

Неля уважно подивилась на нього.

– І що вона відповіла?

– Сказала, що правила для казарми. Але… вона погодилася на графік. І на те, що кухня у твоє розпорядження переходить вечорами повністю.

– Борю, це не спрацює! Вона за тиждень забуде про всі графіки.

– Не забуде. Тому що я вже знайшов підробіток. Ми з’їдемо за два місяці, Нель.

– Я вже оглянув маленьку студію. Вона зовсім крихітна, проте балкон тільки наш. І жодного радіоприймача.

Неля зітхнула та уткнулася чолом у його плече.

– Знаєш, – прошепотіла вона. – Твоя мама вчора надіслала мені повідомлення у месенджері.

– Та ти що? І що там? Прокляття?

– Ні. Рецепт тих самих тюфтелів. Написала: «Запиши, знадобиться».

Боря засміявся.

Через три місяці Боря та Неля таки переїхали до своєї студії.

Інна Русланівна довго плакала на порозі, пхаючи їм у руки банки з соліннями та запасні підковдри.

Любити невістка та свекруха один одного не стали, але сваритися припинили.

Неля чудово розуміла, що на сварках далеко не поїдеш. І Борю перед вибором вона також більше не ставила.

Як можна відмовитися від матері? Та ніяк, якою б вона не була!

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!