– А хіба тобі щось потрібно, мамо? Адже в тебе все є! Я ось Ігорю і кажу, що найкращий подарунок – це наша присутність. Ну, хіба не так? – каже мені моя дочка Наталя.

– Звичайно, дочко, – спокійно відповідаю я. – Приїжджайте в неділю, десь о другій годині, буду рада вас бачити.

Я поклала слухавку, присіла на диван, та налила собі свого улюбленого чаю з бергамотом. Звісно, ​​мамі нічого не треба – так завжди вважали мої діти.

Навіть зараз, на мій ювілей, вони вирішили, що мамі-заробітчанці, у якої, на їхню думку, «все є» – жоден подарунок не потрібний, навіщо втрачатися.

Мені виповнюється 55 років – гарна дата. Подруги жартують, що життя поставило мені дві п’ятірки, за те, що я старанно орала, щоб родина не потребувала.

Тільки ось я з цим не зовсім згодна. Хвалитись нічим: я сама все життя себе не любила, і дозволяла близьким так до мене ставитися.

Я прожила зі своїм чоловіком Миколою тридцять п’ять років, і за весь цей час він не подарував мені жодного разу навіть квітів, не кажучи вже про подарунки.

Він вважав, що квіти – це марна трата грошей, адже вони швидко в’януть, і опиняються на смітнику.
“Купувати квіти – все одно, що викидати гроші на вітер”, – був його твердий життєвий принцип.

Я родом із села. Після весілля ми з чоловіком переїхали в місто, але власного житла у нас не було, тож довелося жити зі свекрухою.

Свекруха одразу дала зрозуміти, що господиня в хаті – вона. «Хочеш мирно жити – не потрапляй мені на очі», – заявила вона мені з першого дня.

Оскільки свекруха працювала, і приходила додому пізно, я намагалася до її повернення зробити все: приготувати, прибрати, щоб зайвий раз не стикатися з нею. Але що це за життя?

Навіть коли справа стосувалася виховання дітей, мені доводилося підкорятися її вказівкам, а не своїм уявленням про правильність. Чоловік або мовчав, або підтримував матір. Так і мешкали.

По-справжньому я почала жити лише п’ятнадцять років тому, коли зважилася поїхати на заробітки за кордон. Я обрала Німеччину, бо ще зі школи добре знала німецьку мову.

На той момент діти були студентами, і я розуміла, що настав період, коли тільки й чуєш: Дай! Освіта, весілля, житло – всім цим необхідно було їх забезпечити.

За п’ятнадцять років я впоралася із цими завданнями. Заробляла я непогано, але вдома була рідко і пропустила, як росли онуки.

На свій 55-й ювілей я вирішила повернутись додому. Покликала сина з дружиною, дочку з чоловіком, сватів з обох боків – хотіла відсвяткувати у родинному колі.

Однак результатом вечора було лише розчарування. Син із невісткою та дочка з чоловіком не подарували мені нічого, адже «мамі нічого не треба».

Чоловік навіть словесно не привітав мене. Лише свати принесли по тисячі гривень у конверті. Усі вважали, що грошей у мене достатньо, що для мене головне – їхня присутність. На їхню думку, це і є найкращий подарунок!

Але найгірше було те, що наприкінці вечора всі чекали, що я роздам їм подарунки та «обсиплю грошима». Адже я приїхала з-за кордону, отже, маю побрязкати гаманцем.

Коли ми вже пили чай із тортом, дочка, не до ладу, запропонувала мені задути свічку, та загадати бажання.

– А що мені загадувати? – відповіла я. – Моє бажання вже збулося. Я купила собі машину!

Потрібно було бачити очі сина, дочки, а особливо чоловіка. Вони не знали, що в Німеччині я навчилася водити, отримала водійське посвідчення, та майже рік відкладала гроші на гарну іномарку. Хіба я цього не заслужила? Час нарешті почати любити себе!

Син сподівається, що я віддам машину йому, чоловік упевнений, що вона має дістатись йому! Бо всі ж чомусь впевнені, що мені вона не потрібна!

А донька дуже скривджена, адже вона, бідненька розраховувала, що я, як завжди, просто віддам їм гроші.

Виходить, що цього разу я всіх кинула! І мені анітрохи не шкода – скільки можна? Як постелишся, так і виспишся!

Нарешті, цього разу, я вирішила подумати про себе! Машина мені дуже личить, і я її нікому не віддам! Я слушно міркую, чи перегинаю палицю?