У селі про Ольгу та Ярослава казали з повагою, змішаною з легким острахом. Їхня хата височіла на пагорбі, мов фортеця: добротна цегла, високий кований паркан, а подвір’я — хоч босоніж ходи, ні пилинки. Ольга була жінкою статною, з тих, хто навіть на город виходить у чистій хустці, зав’язаній «у гонор».

Ярослав, чоловік мовчазний і жилавий, тримав усе господарство: два трактори, комбайн, породисту худобу. Гроші в них водилися, але не в грошах була сила Ольги, а в її переконанні, що все в житті має бути «як у людей», а то й краще.

Їхній єдиний син, Мирослав, був їхнім вінцем. Високий, чорнявий, з розумними очима — він закінчив інститут у місті, але серцем лишався вдома. Ольга вже бачила його майбутнє: він одружиться з донькою голови агрохолдингу або, принаймні, з дівчиною з такого ж заможного роду, як їхній.

— Ти мені, сину, дивися, — казала вона, розкладаючи на столі свіжоспечені пироги. — Ми з батьком це все для тебе збирали. Кожна цеглина кров’ю і потом полита. Тобі треба таку жінку, щоб до ладу була. Щоб і в хаті, і в коморі, і щоб перед людьми не соромно.

Мирослав зазвичай відмовчувався, лише м’яв у руках окраєць хліба. До того вечора.

Того вечора пахло липовим цвітом і грозою. Сім’я зібралася на веранді. Мирослав довго дивився у свою чашку, а потім тихо, але чітко сказав: — Мамо, тату. Я зустрів дівчину. Я хочу з нею життя пов’язати.

Ольга миттєво відклала шиття. Серце її тьохнуло, але вона стрималася: — І чия ж вона? З нашого району чи міська?

— Вона наша. Марія. Онука баби Ганни, що на краю села живе.

У повітрі наче вимкнули звук. Ольга повільно підвелася, її очі стали холодними, як кринична вода взимку. — Марія? Ота сирота, що в старій хаті з перекошеним дахом доживає? Марія, у якої за душею ні гроша, ні клаптика поля?

— Вона вчителька, мамо. Вона добра, вона книжки любить, вона…

— Книжки вона любить! — перебила Ольга, і її голос забринів від гніву. — А чи знає вона, як корову доїти? Чи знає вона, скільки коштує оцей дах над твоєю головою? Ти що, Мирославе, вирішив нас із батьком на все село знеславити? Ми на весілля тобі машину купили, будинок почали закладати на новому масиві… А ти хочеш притягти в дім злидні?

Ярослав важко зітхнув, заскрипів стільцем: — Олю, ну, може, дівчина й справді хороша. Сирота — то не гріх.

— Мовчи, Ярославе! — відрізала дружина. — Ти добрий, от на тобі всі й їздять. А я не дозволю. Не для того я все життя спину гнула, щоб мій син приймаком став при бідній дівці або її в нашу хату привів хазяйкою.

Мирослав підвівся. Він був копією своєї матері у впертості: — Я не питаю дозволу, мамо. Я вас запрошую на наше весілля. Через місяць.

— Якщо ти вийдеш за цей поріг до неї, — Ольга вказала пальцем на двері, — назад дороги не буде. Ні спадку, ні допомоги, ні матері. Вибирай: або ми, або вона.

— Я вибираю кохання, — тихо відповів син.

Тієї ночі Мирослав пішов з однією сумкою. Ольга не зронила жодної сльози. Вона лише зачинила двері на всі засуви, ніби намагалася відгородитися від власного болю.

Життя в селі тече повільно, але невблаганно. Весілля Мирослава і Марії справді було скромним — у садку баби Ганни. Ольга заборонила чоловікові навіть наближатися до тієї частини села.

— У нас немає сина, — повторювала вона щоразу, коли хтось із сусідок намагався завести розмову про те, що бачили Мирослава в місті, що в нього вже народився син, а потім і донька.

Ярослав почав сохнути. Він дедалі частіше сидів у гаражі, порпаючись у моторі, лише щоб не бачити очі дружини, у яких застигла крига. Іноді він потайки передавав через знайомих гроші синові, але Ольга про це дізналася. Скандал був такий, що птахи розлетілися з саду.

Минуло п’ятнадцять років. Дім Ольги та Ярослава став ще розкішнішим, але пустішим. Другий поверх, який будували «для онуків», так і стояв незаселеним, з накритими простирадлами меблями.

А потім прийшла біда. Ярослав помер за кермом свого трактора прямо в полі. Серце не витримало мовчання.

На похорон приїхало пів села. Приїхав і Мирослав. Він став осторонь — високий, трохи сивий біля скронь, у добре пошитому костюмі. Поруч стояла Марія — вона виглядала втомленою, але в її очах було стільки тепла, що Ольга мимоволі відвела погляд. За ними тулилися двоє підлітків: хлопець, як дві краплі води схожий на Ярослава, і дівчинка з очима Ольги.

Ольга стояла біля труни, мов кам’яна статуя. Мирослав підійшов до неї після того, як останню жменю землі кинули в могилу. — Мамо… Мені шкода. Батько був хорошою людиною.

Ольга подивилася крізь нього. — Твій батько помер у самотності через твою впертість. Не треба мені твоїх слів.

Мирослав зітхнув, обійняв дружину, і вони поїхали. Ольга залишилася в величезному домі сама.

Осінь того року була затяжною і мокрою. Ольга вперше в житті відчула, що хата завелика. Кімнати відлунювали кожним її кроком. Тиша тиснула на вуха.

На початку грудня вона занедужала. Тиск стрибав, серце калатало так, ніби хотіло вирватися з грудей і втекти з цього дорогого будинку. Викликали лікаря, молоду жінку, яка нещодавно переїхала до Вишневого.

— У вас, Ольго Михайлівно, серце міцне, — сказала лікарка після огляду. — А от душа… Ви живете в вакуумі. Знаєте, самотність — це теж хвороба, і лікується вона не таблетками, а голосами близьких.

Ольга випроводила лікарку, роздратована її повчаннями. Але слова засіли в голові.

Настав Святвечір. У селі зажевріли вогні, у кожній хаті готували кутю, узвар, чекали гостей. Ольга за звичкою наготувала дванадцять страв — вона не могла інакше, порядок був понад усе. Вона накрила стіл білосніжною скатертиною, виставила кришталь.

Сіла на краєчок стільця. За вікном почулися голоси дітей — колядники. Вони стукали в її високу хвіртку, але побачивши грізний паркан, часто проходили повз. Ті ж, хто заходив, отримували жменю цукерок і швидке «дякую».

Ольга подивилася на порожнє місце навпроти, де завжди сидів Ярослав. Потім подивилася на ще два порожніх місця, які вона завжди залишала «для душ померлих», але насправді — для тих, кого вона сама викреслила з життя.

Вона скуштувала кутю. Вона була солодкою, але на смак — як попіл. Раптом стара жінка зрозуміла: у неї є все — гроші, земля, повага села — і немає нічого. Її онуки зараз десь сміються, куштують кутю іншої бабусі, а її син… її син став чужою людиною через її власну гординю.

Вперше за п’ятнадцять років Ольга розплакалася. Це були не ті сльози гніву, якими вона плакала колись, а сльози страшного, пронизливого усвідомлення: вона програла власне життя.

Наступного дня Ольга довго ходила з кутка в куток. Кілька разів вона брала телефон, але пальці не слухалися. «А якщо він не відповість? А якщо він скаже, що вже пізно?»

Вона згадала Марію. Згадала її спокійне обличчя на похороні. Вона зрозуміла, що Мирослав не просто вибрав жінку — він вибрав тепло замість цегли.

Тремтячими руками вона набрала номер. — Алло? — почувся глибокий чоловічий голос.

Ольга задихнулася. В горлі стояв клубок. — Мирославе… Сину… Це мама.

На тому кінці була довга пауза. Ольга чула дихання сина і звуки телевізора десь на фоні. — Мамо? Щось сталося? Тобі зле?

— Мені дуже зле, сину. Мені так зле, як ніколи не було. Прости мене, якщо зможеш. Я… я була неправа. Весь цей час. Будинок пустий, Мирославе. І серце пусте.

Вона заридала в трубку, вже не ховаючись. — Якщо зможете… приїдьте на Різдво. Я нічого не вимагаю, просто… хочу побачити онуків. Хочу побачити вас.

— Мамо… — голос сина здригнувся. — Ми приїдемо. Завтра. Чекай нас.

Ранок Різдва був ясним і морозяним. Ольга літала по хаті. Вона дістала найкращу постіль, випекла величезний калач, дістала іграшки, які колись купила «про запас» і ховала в коморі.

Коли під хвірткою загавкав пес і почувся звук машини, Ольга вибігла на ґанок без хустки, в одній сукні.

З машини вийшов Мирослав. Він був такий схожий на батька в цю хвилину. За ним вийшли діти — високий хлопець і сором’язлива дівчинка. Останньою вийшла Марія, тримаючи в руках кошик з пирогами.

Мирослав підійшов до матері. Вони мовчки обійнялися. У цьому обіймах розтанули всі п’ятнадцять років криги. — Прости, сину, — прошепотіла вона в його плече. — Все добре, мамо. Головне, що ми тут.

Ольга повернулася до Марії. Вона взяла її за руки — руки вчительки були м’якими й теплими. — Прости мене, доню. Я була засліплена багатством, а воно нічого не варте без любові. Заходь у хату. Тепер це і твій дім.

Вечір був гамірним. Онук Ярослав розпитував про дідуся і трактори, маленька Оля розглядала старовинні вишивки на рушниках. Марія допомагала Ользі на кухні, і вони розмовляли так, ніби не було цих років тиші.

Коли за вікном зійшла перша зірка, вони сіли за стіл. Ольга подивилася на своїх дітей, на онуків, і відчула, як у хаті нарешті стало тепло. Це було не тепло від грубки чи каміна — це було те саме душевне тепло, про яке казала лікарка.

Гордість робить нас правими, але самотніми. А любов робить нас щасливими, навіть якщо доводиться визнати свої помилки. Того Різдва Ольга зрозуміла головну істину: найбагатша хата — це та, де звучить дитячий сміх, а не та, де найвищий паркан.