– Я зараз встану! – гукнула Марина, побачивши чоловіка. – Тату, я макарони з тушонкою приготувала! – гордо сказала батьку Ліза… До ночі Марині стало гірше, і її забрала швидка. У лікарню до Марини Ліза поїхала разом із татом. Андрій тихо говорив у коридорі з лікарем, але Ліза все одно дещо почула.

Ліза прокинулася – темно. І заголосила:

– Мамо, мамо, ти де?

Марина одразу скочила, вона чуйно спала:

– Лізонько, дитинко, я тут!

– Іди, я не тебе кликала, ти не мама! – і мала ще дужче заголосила.

Марина хотіла було поправити їй ковдру і покласти ведмедика, але вийшло тільки гірше. Ліза почала галасувати:

– Іди, ти не мама! Тато тебе не любить, мама все одно до мене приїде і виставить тебе! І не чіпай мого ведмедика, мені його моя матуся подарувала!

Засмучена Марина вийшла і галас одразу припинився.

Так було вже не вперше. Дочка чоловіка не хоче її визнавати, як не старайся!

– Що там? – прокинувся чоловік

– Андрію, не хотіла тебе будити, Ліза плакала. Лобик не гарячий, мене виставила, як завжди.

– Не хвилюйся, Маринко, вона дуже маму любить. Просто обожнює. Та на неї майже не звертала уваги, а Ліза сяде на підлогу і дивиться, як вона вбирається і фарбується.

Коли Елла зі своїм Аркадієм від нас поїхала, Ліза на неї довго чекала, все вірила, що мати її забере.

Елла речі збирала перед від’їздом і Лізі сказала, що вони влаштуються і заберуть її в інше місто до себе. Вже другий рік чекає, отак ось! Чекає й вірить.

– Андрію, мені так хочеться, щоб Ліза не переживала і була щаслива. Що робити?

Андрій обійняв дружину:

– Маринко, я бачу, як ти до неї ставишся. І вірю, що все буде гаразд. Не одразу, але буде.

Вранці Марина приготувала омлет, бутерброди й какао, собі й чоловікові каву. Покликала:

– Лізо, до школи пора збиратися, йди снідати, тато тебе відведе

– Ура, тато відведе!

Вона подлубала виделкою омлет, скривилася:

– Мама смачніший омлет готувала!

– Лізо, я не пам’ятаю, щоб мама нам готувала омлет, – Андрій почув це й обурився.

– А ти взагалі нічого не пам’ятаєш, все забув, навіть маму! – Ліза відсунула омлет і пішла вдягатися.

– Лізо, ти не поїла! – гукнула їй услід Марина.

– Тату, я тебе на вулиці почекаю, – Ліза недобре подивилася на Марину і вийшла.

– Їй всього вісім, ти не ображайся! Я з нею поговорю! – Андрій побачив як блиснули сльози в очах дружини.

– Не треба, так буде тільки гірше, вона не зрозуміє. Вирішить, що ти на моїй стороні, а вона одна.

– Може ти й права, гаразд, я побіг…

– Давай, я зараз теж виходжу, – Марина прибрала посуд, омлет у смітник.

Невже Ліза так і її відкидатиме?

Так прикро, вона навіть не народжує поки що, щоб Ліза не ревнувала. Може правильно їй мама казала – даремно стараєшся, не полюбить вона тебе, тільки життя собі зіпсуєш?

Зібралася, вирішила що все одно нема чого розкисати. Перемелеться, от і все. Вони з Андрієм кохають один одного.

Ну а якщо… Зрештою, нехай Ліза до матері їде, раз так хоче з нею бути!

Увечері в Лізи піднялася температура. Щоки гарячі, лежала така бідна й покірна. Навіть не опиралася, коли Марина її обтирала вологим рушником і гладила по голові.

Пила молоко з медом і не кривилася.

Коли прийшов Андрій і побачив, як Марина клопочеться біля доньки, обійняв їх обох:

– Ох ви мої милі дівчатка, як я вас люблю!

І Ліза навіть не сказала ніякої поганої фрази.

Марині так було її шкода, коли вона заснула, підібгавши тонкі ніжки і обійнявши подушку.

Зовсім ще маленька, волосся прилипло до спітнілого лобика. Щічки наче за один день схудли.

Марина не втрималася й поцілувала її в ніжну щічку. І тихо погладила по волоссю. Ліза уві сні солодко потяглася і тихо прошепотіла:

– Матусю, мамо…

Марина прибрала руку і вийшла навшпиньки – нехай одужує.

Вона вперше побачила таку Лізу, і їй дуже хотілося її обійняти. Марина завжди мріяла про доньку.

Але на ранок Лізі стало краще. І вона як і раніше зустріла Марину зухвалою посмішкою:

– Я твоє гидке молоко з медом не питиму більше! І не чіпай мене мокрим рушником. Ти не вмієш допомагати, у тебе не було дітей!

Марина хотіла розповісти їй, що в неї сестра молодша на одинадцять років. І вона її лікувала й опікувалася маленькою. Але вийде ніби вона виправдовується.

– От і добре, що тобі краще, я рада. Їсти захочеш скажи, я курячий бульйон із грінками зварила, – і Марина вийшла.

– Не хочу грінки твої, – гукнула їй услід Ліза, але Марина вдала, що не чула. Добре, що у неї робота за графіком два-два-три. Ще два дні з Лізою посидить, а потім, якщо що, свекруха приїде.

Ліза пролежала слаба два тижні. Скаржилася бабусі, яка Марина зла.

Що вона не любить Лізу за те, що вона на матусю схожа. І Лізі вдома з нею погано.

Просилася:

– Бабусю, можна я в тебе поживу?

– Звісно можна, коли в тебе канікули будуть. Від мене до школи їздити далеко, – свекруха Марина мудра.

Добре до неї ставиться, хоч і не мати вона Лізі.

– Це ваша донька? Вже одужала, можна до школи, – лікарка стала писати довідку

– Це не мама, просто її попросили зі мною сходити! – голосно сказала Ліза.

І урочистість подивилась на Марину.

Вони вийшли на вулицю.

– Лізо, погода така гарна, може прогуляємось? Зайдемо купимо щось? Ти говорила штани хотіла і ще щось?

– Ні, я з тобою не хочу, ти мені гарне, як мама не купиш, – насупилась Ліза. – Краще я з татом поїду.

Вони стояли на автобусній зупинці, погода була чудова. Марина вирішила ще раз спробувати вмовити Лізу,

– Давай просто поміряємо, раптом тобі щось сподобається?

Ліза відступила назад, обличчя вперте:

– Не хочу!

І раптом мотоцикліст, мабуть, вирішив по тротуару затор об’їхати, їде майже на них! Марина ахнула, прикрила собою Лізу, але не втрималася і втратила рівновагу.

Мотоцикл проїхав близько, але їх не зачепив. А Марина опинилася на землі! Як соромно, люди навколо.

Та й перед Лізою вона безглуздо виглядала, прикро!

Ну звісно, Марина не така, як її мама. Не така хороша, і взагалі не така.

Колготки порвалися, на колінах сліди. Марина обтрусилася:

– Ідемо додому, Лізо, як ти й хотіла. Бачиш яка я незграбна?

І відвернулася, від образи сльози навернулись. Нічого в неї не виходить!

– З тобою все добре?

Марина спочатку навіть не зрозуміла, хто її спитав.

Обернулася – Ліза дивиться співчутливо:

– Тобі боляче?

І раптом за руку Марину взяла, долонька маленька, тепла:

–Тримайся за мене.

– Дякую, – Марина тихенько взяла її ручку і вони пішли.

Надвечір у Марини стало тягнути низ живота. Дивно. Але потім все сильніше й сильніше.

– Що у вас трапилось? – Андрій з роботи прийшов, здивувався, що Марина лежить.

А Ліза варить макарони, Марина їй із кімнати підказує.

– Я зараз встану! – гукнула Марина, побачивши чоловіка.

– Тату, я макарони з тушонкою приготувала! – Ліза гордо сказала батьку. – Тату, Марина мене від мотоцикла закрила, а сама на землі опинилася! Вона коліно зачепила!

…Але до ночі стало ще гірше, і Марину забрали на швидкій.

У лікарню до Марини Ліза разом із татом поїхала.

Тато в коридорі з лікарем тихо говорив, але Ліза все одно почула.

Вона прислухалася й вухам своїм не повірила.

– Не хвилюйтесь, тепер все добре. Вагітність вдалося зберегти…

– Вагітність?!

– Ваша дружина теж здивувалася, адже термін зовсім невеликий. Але їй доведеться у нас полежати, щоб з малечею потім було все добре!

З малюком!

Ліза уявила, як у Марини в животі сидить маленький хлопчик. Він напевно дуже злякався, коли Марина її рятувала…

Яка ж вона смілива і добра!

Ліза тихенько відчинила двері палати і побачила Марину. Вона лежала сумна, волосся в неї таке гарне!

– Лізо, це ти? – побачила її Марина і посміхнулася. – Як же ж добре, що ти прийшла. Я сумувала за тобою!

– Які у неї милі ямочки на щоках, як у принцеси з мультика, – раптом подумала Ліза. – Недарма тато в неї закохався, вона гарна!

Ліза заскочила до палати і обійняла Марину. Марина мало не заплакала, її переповнювали емоції. Вона вагітна, та ще й Ліза її визнала.

Вона й не думала, що стільки щастя раптом одразу на неї зійде!

– Він маленький? – Ліза сіла на ліжко і з цікавістю дивилася на Марину. – А коли ми йому одяг купуватимемо? І ліжечко, і візочок, так?

Ліза тримала Марину за руку.

– Давай спочатку тобі купимо, малюкові поки рано, гаразд?

– Гаразд!

І Ліза знову обійняла Марину й заплакала.

Коли Андрій сказав, що до них днями заїде Елла з Аркадієм, Ліза байдуже запитала:

– А навіщо? Вона щось забула?

– Та ні, вони просто хочуть тобі щось сказати, – здивовано відповів Андрій.

– А-а-а, зрозуміло! – Ліза обернулася до Марини. – Ну що, ходімо гуляти? Ти ж казала, що нам із братиком потрібне свіже повітря? Бо він у тебе в животику сидить і йому душно!

Всі розсміялися, а Ліза вдавано насупилася:

– Гаразд, гаразд, я все Іванкові скажу, як ви сміялися!

– Іванку? – здивувався Андрій. – А що, чудове ім’я. Іван Андрійович. Хто придумав ім’я?

– Тату, ну я звісно! – зітхнула Ліза. – Я все-таки старша сестра!

…Елла в розкішному пальто вийшла з машини. Аркадій за кермом, у Елли в руках подарунковий пакет із магазину.

– Лізо! Дивись, що я тобі привезла? А в чому ти одягнена? Це вже не модно! І взагалі, звідки в тебе такі щоки, що тебе, відгодували?

Ну гаразд, ми з тобою скоро розберемося! Лізонько, люба моя, ми з дядьком Аркадієм їдемо. Дядьку Аркадію запропонували роботу в іншій країні.

Ми там з ним як влаштуємося, то одразу ж тебе заберемо. Ти рада?

Ліза дивилася на Еллу так, ніби не впізнавала.

Пакет із магазину вона поставила на асфальт, а сама позадкувала до тата й Марини.

І раптом серйозно, якось без злості, але по дорослому:

– Ти гарна, мамо. І машина у вас гарна. Ти їдь, не хвилюйся, а я тут буду з татом, з Мариною і з братиком.

А потім не стрималася, адже їй лише дев’ять нещодавно було:

– Їдь, їдь, ти тепер чужа стала! Ти нам усім чужа! Я до тебе не приїду! – Ліза гукнула з відчаєм у голосі, і пригорнулася до Марининого пальто.

– Пригодувала значить дівчинку? – зневажливо промовила Елла.

– Вона ще маленька, ти їдь, Елло, а вона може колись до тебе й приїде. Їдь, якщо вирішила, Елло! – Андрій обійняв своїх улюблених дівчат Лізу й Марину.

І вони разом пішли додому, не озираючись…

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!  Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!