Ми з Олегом разом вже більше 6 років. Мені 29, а йому вже 34 роки. Здавалось би, обидвоє уже усвідомлені, можна створювати сім’ю. З мого боку бажання сильне, а з його немає жодного. Він мене любить, але брати за дружину не хоче. Казав, що потрібно ще подивитись, яка з мене господиня і так далі.

Варто додати, що Олег вже був одружений і після року подружнього життя розвівся, тому “ставати вдруге на ті ж граблі” не хоче.

Я не хотіла жити з ним у “тестовому режимі”, але розуміла, що інакше наші стосунки на інший етап не перейдуть. І переїхала до Олега.

Олегу двокімнатна квартира дісталась від дядька. Вона була невеликою, але нам для життя достатньо. Відразу, як я приїхала, то сказала:

– Так жити постійно я не збираюсь. Я готова спробувати спільний побут, аби зрозуміти, чи ми хороша пара, але я хочу почути і від тебе думку. Якщо за пів року нічого не зміниться, то я буду змушена піти від тебе!

Він щось покрутив носом трохи, але погодився. Через декілька місяців у нас був важкий етап у стосунках. Олег звільнився з роботи (за власним бажанням), всі оплати впали на мої плечі. Тоді я його підтримала і сказала, що дам час перепочити і зібратись думками. Я ж не думала, що у нього це так надовго затягнеться!

Нашу домовленість про “тестове подружнє життя” я відклала до кращих часів і так тягнула усе на собі.

Минали тижні, місяці, Олег не дуже спішив з пошуком нової роботи. Багато фірм у нашому місті закрились і її було важко знайти. Підпрацьовувати таксистом чи кур’єром він не міг — гордість не дозволяла!

Здається, я показала себе хорошою господинею і жінкою, яка вміє заробляти гроші, але ніяких змін не відчула. Не знаю, чи варто продовжувати боротись за цю ілюзію сім’ї і далі? Я дуже сильно кохаю Олега, тому ще і не пішла від нього. Але і розумію, що так продовжуватись не може. Я втрачаю себе. Відчуваю, як життя проноситься повз мене..

Можливо, у когось були схожі ситуації і ви щось можете підказати?

Яку пораду можете дати жінці?