— Мамо, можна Ганнуся в тебе тиждень поживе? Нам із Танею треба з’їздити до її рідного містечка, там зі спадщиною справи затягнулися. Може, одразу виставимо ту квартиру на продаж, щоб не висіла тягарем.
Надія Іванівна, поправляючи хустку на голові, насупилася так, що зморшки на чолі стали схожі на глибокі ріллі.
— А чому ви її не можете взяти з собою? — голос жінки пролунав сухо, наче осіннє листя під ногами.
— Мам, ну ти ж розумієш… Тягати дитину по кабінетах, чекати під дверима нотаріусів, спілкуватися з тими ріелторами, які тільки й дивляться, як би обдурити. А ти зараз все одно на дачі, тут повітря, свіжа городина, простір…
— А ти чого їдеш? — Надія Іванівна примружилась. — Таня й сама могла б поїхати, це ж її родинні справи.
— Мам, Таня в таких паперах геть нічого не тямить. Їй треба допомогти, підказати, щоб усе оформити за законом. Та й удвох воно якось спокійніше, сама знаєш, які зараз часи.
Син Надії Іванівни, Віталій, одружився з Тетяною лише два роки тому. Для нього це був перший шлюб, а от Таня вже мала за плечима досвід і донечку Аню. Надія Іванівна, як і більшість матерів, що мріють про «своє», не надто зраділа невістці з «причепом». Вона марила онуками, які б мали очі сина, його посмішку, його рідну кров. А тут — чужа дитина, до якої треба звикати.
Втім, жінка була людиною вихованою. У життя молодих не лізла, поради давала тільки тоді, коли питали, до Тані ставилася рівно, з повагою. Аню теж не ображала: купувала на свята солодощі, іноді якусь кофтинку, але серце залишалося зачиненим на важкий замок.
Ганнуся була дівчинкою тихою, навіть занадто тихою для свого віку. Вона не бігала з криками, не розкидала іграшки. Здавалося, вона весь час намагається стати невидимою, щоб нікому не заважати. З Віталієм у неї склалися добрі стосунки, і Надія Іванівна бачила, що син щиро прив’язався до дитини.
Але зараз, коли постало питання залишити дівчинку на цілий тиждень на її голову, у душі жінки здійнялася хвиля справжнього протесту. Одне діло — посидіти годину-другу під час родинної вечері, а інше — нести повну відповідальність за чуже дитя сім днів поспіль.
— Мам, я знаю, що це велике прохання, але нам справді немає до кого більше звернутися. Аня вихована, вона тебе не обтяжить, — Віталій дивився на матір благально.
Надія Іванівна зітхнула. Вона знала, що дитина — це завжди клопіт. Треба вчасно нагодувати, простежити, щоб не залізла куди не треба, щоб не засумувала. А в неї город: помідори треба підв’язати, огірки поливати щовечора, бур’яни не чекають.
— Добре, — нарешті вимовила вона, хоча голос звучав зовсім не радо. — Але нехай Ганна готується, що тут не розважальний центр. Буде мені допомагати. Я за нею бігати з ложкою не стану, у мене своїх справ по горло.
— Звісно, мам, вона все розуміє, — Віталій помітно розслабився.
У суботу зранку старенька іномарка зупинилася біля хвіртки. Надія Іванівна спостерігала за ними через вікно, відчуваючи дивну суміш роздратування та тривоги. На старості років — і в няньки. Хіба про такий відпочинок вона мріяла?
З машини вийшов Віталій, потім Таня, а останньою — Аня. Дівчинка міцно стискала лямки свого рожевого рюкзака, ніби в ньому було все її життя.
— Яка ж вона худенька, одні очі на обличчі, — пробурмотіла Надія Іванівна собі під ніс. — Чи вони її не годують у тому місті, чи що?
— Доброго дня, Надіє Іванівно, — Таня підійшла першою, голос її трохи тремтів. — Дякуємо, що погодилися. Ви нас неймовірно виручаєте.
— Та куди вже мені діватися, — сухо відказала господиня.
Аня дивилася на «бабусю» злякано. Вона не підходила близько, стояла трохи осторонь, ховаючись за маму.
— Анют, сонечко, ми скоро повернемося, — Таня присіла біля доньки.
Дівчинка підняла великі, наповнені сльозами очі.
— Мам, не залишайте мене тут… Будь ласка, я буду тихо сидіти в машині, я нічого не попрошу… — пошепки благала вона.
— Не можна, дитино. Там будуть тільки дорослі справи, тобі буде нудно. Тут краще — дихатимеш повітрям, допоможеш бабусі.
Надії Іванівні раптом стало ніяково. Вона ж не якась лиха мачуха з казки, чого дитина так тремтить?
— Годі вже сцен, — перервала вона. — Все буде добре. Повернеться твоя мати, нікуди не дінеться. Йди в хату, речі став.
Коли машина зникла за поворотом, Таня відчула, як на серце ліг важкий камінь. Може, дарма вони так? Може, треба було все ж таки взяти малу?
Вона навіть хотіла попросити Віталія розвернутися, але він тільки похитав головою.
— Не вигадуй. Тиждень на природі їй тільки на користь піде. Мама в мене сувора, але справедлива. Не образить.
— Та я знаю, що вона не образить, — зітхнула Таня. — Просто вона її не любить. Для неї Аня — це просто випадковий пасажир у вашому житті.
— Все налагодиться, побачиш, — Віталій поклав руку їй на плече, але впевненості в його голосі було не так вже й багато.
Тим часом на дачі запала тиша. Надія Іванівна заходилася накривати на стіл. Вона заздалегідь зварила легкий суп, знаючи, що дітям треба щось гаряче.
— Сідай, їж, — вона підсунула тарілку до дівчинки.
Аня мовчки взяла ложку. Вона їла акуратно, майже не видаючи звуків, не піднімаючи голови. Надія Іванівна звикла, що діти — це шум, це питання «чому?», це постійний рух. А тут сиділа маленька подоба дорослої людини, яка ніби боялася зайвий раз дихнути.
— Зараз поїмо, — почала господиня, намагаючись бодай якось розбити цю крижану мовчанку, — і підемо малину збирати. Ти ж любиш малину?
— Люблю, — ледь чутно відповіла Аня.
— Ну от і добре. Зберемо кошик, а ввечері млинців напечемо. Будемо з ягідним сиропом смакувати.
Дівчинка лише кивнула.
На городі Аня працювала на совість. Вона не відволікалася на метеликів, не намагалася втекти до гойдалок. Вона методично зривала ягоди, намагаючись не пошкодити кущі. Надія Іванівна спостерігала за нею крізь гілки смородини. Їй стало якось не по собі. Було відчуття, що дитина не живе, а виконує якусь складну програму виживання.
— Допоможеш мені тісто на млинці замісити? — запитала жінка пізніше. Вона завжди любила готувати сама, щоб ніхто не заважав, але зараз їй хотілося витягнути дівчинку з її внутрішньої мушлі.
— Я не вмію… — Аня опустила очі. — Мама каже, що я ще маленька для плити.
— Нічого, я навчу. Це проста справа, зате потім сама зможеш Віталіка з мамою привітати смачним сніданком.
Почувши про маму, Аня здригнулася. На її обличчі на мить промайнув такий вираз, що Надії Іванівні стало лячно.
— А що ви вдома зазвичай готуєте? — вела далі жінка.
— Мама сама… — Аня завагалася. — Вона мене тільки яєчню навчила робити. На випадок, якщо її довго не буде.
— Ну, за цей тиждень ми з тебе справжню господиню зробимо! — Надія Іванівна спробувала посміхнутися.
Раптом Ганнуся підняла на неї очі, і з них покотилися великі, наче горошини, сльози.
— Ти чого це? — злякалася жінка. — Я ж нічого такого не сказала. Хіба я тебе образила?
Дівчинка заперечно похитала головою, а потім раптово притулилася до Надії Іванівни, ховаючи обличчя в її фартуху, і гірко розридалася.
Господиня дачі розгубилася. Вона не знала, що робити — гладити по голові чи заспокоювати суворим словом. Але руки самі обійняли худенькі плечі.
— Ну, ну, заспокойся. Що сталося? Кажи, не бійся.
— Я боюся… — крізь істерику вимовила Аня. — Я боюся, що мама мене покинула. Назовсім.
Надія Іванівна аж руками сплеснула.
— Та що ти таке вигадуєш, дитино! Яка мати покине таку дівчинку? Вони поїхали у справах, папери підписувати. Тебе не хотіли мучити тими дорогами та чергами. Ось і залишили тут, на сонечку. За тиждень приїдуть, ще й подарунків привезуть!
— Тато теж так казав… — Аня витерла ніс кулачком. — Казав, що піде за іграшкою і скоро повернеться. І більше я його не бачила. Він просто зник. А тепер у мами новий чоловік, у них нова родина. Може, я їм заважаю?
Серце Надії Іванівни, яке вона так довго тримала в холоді, раптом боляче стиснулося. Вона зрозуміла, чому дитина така тиха. Вона не була «вихованою», вона була наляканою до смерті. Вона жила в постійному очікуванні, що її знову викреслять з чийогось життя.
— Послухай мене уважно, — Надія Іванівна взяла дівчинку за підборіддя. — Віталій — мій син. Я його знаю краще за всіх. Він ніколи б не дозволив мамі тебе залишити. І він сам тебе любить, я ж бачу. Ти для них — найважливіша людина. Зрозуміла?
— Правда? — в очах Ані зблиснув промінчик надії.
— Правда. От побачиш, завтра мама зателефонує, і ти сама почуєш.
Увечері, коли сонце вже сідало за ліс, вони дійсно напекли млинців. Величезну гору. Аня старанно перевертала їх лопаткою під наглядом «бабусі», і коли перший млинець вдався рівним і золотавим, вона вперше за весь день щиро посміхнулася.
Дзвінок від Тані був вчасним. Аня так емоційно розповідала про малину, про тісто, про те, як вона сама (!) смажила на сковорідці, що Надія Іванівна лише дивувалася. Де поділася та замкнена дитина? Тепер дівчинка відчувала, що про неї пам’ятають, що її чекають.
Наступні дні пролетіли дивовижно швидко. Надія Іванівна ловила себе на думці, що їй подобається ця компанія. Аня виявилася надзвичайно цікавою: вона знала купу віршів, розпитувала про квіти на клумбах, допомагала вибирати стиглі помідори.
Вони разом ходили до місцевого ставка. Вода була теплою, як парне молоко. Надія Іванівна вчила дівчинку не боятися глибини, тримала її на воді, і Аня сміялася так дзвінко, що птахи злітали з дерев.
— Бабусю, а дивись, яку я мушлю знайшла! — кричала вона, виринаючи.
Слово «бабуся» спочатку різало слух Надії Іванівні, але з кожним днем воно ставало все солодшим. Виявляється, не обов’язково мати спільну кров, щоб відчути спорідненість душ.
Вечорами вони сиділи на веранді. Надія Іванівна розповідала про дитинство Віталіка, про те, яким він був розбишакою, а Аня слухала, затамувавши подих.
— А він правда мене не покине? — запитала вона якось перед сном.
— Не покине. Ти тепер — частина нашої родини. А сім’я — це те, що тримає нас на світі.
Коли настав вечір п’ятниці, зателефонувала Таня.
— Надіє Іванівно, ми все закінчили! Завтра вранці будемо у вас. Як Ганнуся? Не сильно вас виснажила?
— Та яке там виснажила, — буркнула жінка, відчуваючи дивний сум. — Гарна дитина. Розумна.
Аня почула, що батьки приїдуть, і почала стрибати від радості. Але потім раптом зупинилася і подивилася на Надію Іванівну.
— Значить, завтра я поїду?
— Поїдеш, сонечко. Додому треба.
— А як же город? Хто буде малину збирати?
— Та вже якось сама впораюся, — зітхнула жінка.
Суботній ранок видався сонячним. Надія Іванівна з самого ранку була «не в дусі». Вона бурчала на кота, переставляла відра, хоча насправді просто ховала очі. Їй зовсім не хотілося знову залишатися одній на цій великій дачі.
Коли машина Віталія під’їхала до воріт, Аня першою вибігла назустріч.
— Мамо! Віталік! Дивіться, що я навчилася! — вона крутилася навколо них, розповідаючи про все одночасно.
Таня і Віталій вийшли з машини, виглядаючи втомленими, але щасливими.
— Ну що, мамо, як ви тут? Живі? — Віталій підійшов до Надії Іванівни, щоб обійняти її.
— Живі, чого б ми не були живі, — буркнула вона, відстороняючись. — Все зробили зі спадщиною?
— Все, мамо. Тепер можна і про відпочинок подумати.
Таня підійшла до невістки з вдячністю:
— Дякую вам велике. Ми так хвилювалися…
— Не було чого хвилюватися, — відрізала Надія Іванівна. — Збирайте речі, мені ще треба огірки закрити, не затримуйте.
Аня швидко зібрала свій рюкзак. Тепер він уже не здавався їй єдиним захистом. Вона поклала туди пакет з малиною, який «бабуся» дбайливо зібрала їй у дорогу.
Дівчинка вже сіла в машину, але раптом вискочила назад. Вона підбігла до Надії Іванівни, яка стояла біля хвіртки, і міцно-міцно обхопила її руками.
— Бабусю, а можна я на наступні вихідні теж приїду? Ми ж ще не навчилися пекти пироги з яблуками! — прошепотіла вона.
Надія Іванівна відчула, як до горла підкотився важкий клубок. Вона погладила дівчинку по голові.
— Звісно, приїжджай. Яблука якраз дозріють. Я чекатиму.
Таня і Віталій здивовано переглянулися. Вони ніколи не бачили Надію Іванівну такою… м’якою.
Коли машина рушила і зникла в хмарі куряви, жінка ще довго стояла біля дороги. Вона дивилася вдалину, поки пил не осів. Потім повільно повернулася до порожньої хати.
Але тепер хата не здавалася їй такою вже й самотньою. На столі залишилася незакінчена картина Ані — розмальоване сонце і три фігурки біля хати. Надія Іванівна взяла малюнок і обережно поставила його на полицю поруч із фотографією сина.
Вона витерла сльозу, що ненароком збігла по щоці, і пішла ставити чайник. Бути бабусею, виявляється, це не про кров. Це про те, як ти вмієш розтопити кригу в маленькому серці, яке колись хтось інший намагався заморозити.
І тепер вона точно знала: наступні вихідні будуть найкращими в її житті. Бо в її домі знову залунає дитячий сміх, який наповнює сенсом кожен посаджений корінь і кожну хвилину прожитого дня.
Фото ілюстративне.
