– Ну і що, – спокійно відповів Ігор, – воно мені треба?

– А як же сім’я, діти?

– Паша, я тебе благаю! Де нині порядну жінку знайдеш? А просто так, заради традиції – не хочу.

– Ти дивись! Порядну йому подавай! А сам-то ідеальний, чи що?

– Ну, не ідеальний, звісно. Тільки без кохання одружуватися не стану.

– Оце правильно. Невже не закохувався жодного разу?

– Чому? Закохувався і не раз.

– То в чому ж річ?

– Я досить багатий. У цьому проблема. Як тільки жінки дізнаються про це, вся їхня чарівність кудись зникає. Перетворюються на акул домашнього бізнесу, які прагнуть урвати у мене більше грошей.

– А ти не перебільшуєш? Невже й справді думаєш, що всі жінки настільки меркантильні?

– Не думаю, – впевнений! Тож досі один.

– А як же спадкоємець?

– Хіба це проблема?

– Ще і яка! Адже його доведеться ділити з матір’ю. Гени знову ж таки. Дитину треба встигнути на ноги поставити. Якщо прямо завтра народ.иш, то до твоїх шістдесяти, йому буде близько двадцяти.

– Не наводь тугу, Пашко!

– Навіть не думав: проста арифметика.

– І що ти пропонуєш? Чи в тебе на прикметі гідна жінка є?

– Не знаю. Треба подумати.

– Подумай і дзвони. Знайдеш – довірюся старому другові. Спробую вкотре. Тільки… щоб без дітей. Важко це.

– Домовилися.

Друзі попрощалися та розійшлися в різні боки. Ігор попрямував в ресторан: саме там він зазвичай обідав.

За сусіднім столиком сиділа дівчина. Перед нею стояв якийсь легкий салат, до якого вона навіть не доторкнулася і філіжанка кави, що давно охолола.

Дівчина дивилася в одну крапку, нічого не помічала довкола і, зрозуміло, не звернула жодної уваги на Ігоря.

– У вас щось трапилося? – максимально доброзичливо спитав він.

Дівчина стрепенулась, глянула на чоловіка, миттєво оцінила і стомлено сказала:

– Як ви здогадалися?

– Ну, це не складно. Самотня, сумна красуня в дорогому ресторані, в розпал робочого дня, сльози, що ледве стримуються… Що тут незрозумілого? Можливо, я можу допомогти вам?

– Навряд, – дівчина явно не поспішала з одкровеннями.

– Тоді дозвольте відкланятися, – Ігор підвівся, щоб піти.

– Зачекайте, – дівчина не розраховувала, що чоловік так швидко вирішить йти, – поговоріть зі мною трохи. Поруч із вами я почуваюся спокійніше.

“Почалося, – подумав Ігор, який миттєво відстежував маніпуляторів, – зараз візьме мене за руку”.

Дійсно, дівчина торкнулася Ігоря, зазирнула у вічі й попросила:

– Ви не замовите мені філіжанку кави? Моя зовсім холодна.

– Може, краще ігристого? – Ігор пішов ва-банк: дівчина була дуже симпатичною, вечір обіцяв бути важким.

Незнайомка трохи знизала плечима, опустила очі й промовчала.

“Мовчання – знак згоди”, – подумав Ігор і зробив замовлення.

За годину дівчина, яка представилася Анжелікою, весело сміялася, відверто загравала з Ігорем, а коли він запросив її до себе – погодилася, не подумавши навіть хвилини.

Вранці Ігор розбудив Анжеліку та відправив на кухню:

– Зроби каву. Приготуй щось на сніданок. Я – у душ.

– Якось не романтично, – відповіла дівчина, потягаючись, як кішка, – а як же кава в ліжко?

– Кинь, ігри закінчилися вчора. Мені час на роботу.

– Увечері побачимося, любий? – Анжеліка так про це запитала, що Ігор знову опинився під ковдрою…

Прощаючись, Ігор уважно подивився на дівчину:

– Сподіваюся, ти розумієш, що ввечері на тебе тут ніхто не чекає?

Анжеліка награно махнула віями:

– Тобі щось не сподобалося?

– Не сподобалося, – просто відповів Ігор, чим збентежив дівчину.

– Ти впевнений?

– Абсолютно.

– Ну що ж, прощавай, – Анжеліка “майже плакала”.

– Ах так, компенсація! – засміявся чоловік і дістав портмоне.

«Бачив би мене зараз Пашка! Не ліз би в душу з весіллям», – подумалося Ігорю. І в цей момент задзвонив телефон.

– Привіт! – голос Павла звучав майже урочисто, – я знаю жінку, яка тобі потрібна.

– Невже? – Усміхнувся Ігор, – якось швидко вона знайшлася.

– Шукати не довелося. Це моя двоюрідна сестра, – Пашка не вловив каверзи.

– Прилаштувати хочеш? Вона часом не стара діва?

Павло кинув слухавку.

– Пашка, – Ігор передзвонив другу, – вибач. Я нічого такого не мав на увазі. Просто щойно одну претендентку відправив, перебуваю під традиційним враженням.

– Гаразд, проїхали, – озвався Павло, – коротше запам’ятай: сестру звуть Катя. Закінчила університет, викладає українську мову та літературу.

– Живе з мамою – вона в неї хвора, лежача. Вже років п’ять. Тому на особисте життя у дівчини часу немає зовсім, кавалерів давно не було.

– Вичерпна інформація. Вона хоч симпатична?

– Сам вирішиш. І врахуй: сестра – дівчина не дурна, порядна, обдурити її не вдасться.

– Я й не збираюся, але перевірку на меркантильність таки влаштую, – без образ.

– Скільки завгодно. Про це я не хвилююся. Коротше, завтра їдемо до Каті у гості. Потрібно ж вас познайомити.

– Ні. Я сам із нею познайомлюся. Фотку даси?

– Лови, – погодився Павло і надіслав другу фотографію сестри…
***
Катя вийшла з магазину з повними сумками й швидким кроком попрямувала додому. Несподівано якийсь чоловік налетів на неї, майже збив з ніг, потім різко зупинився і сказав:

– Ой, дівчино, вибачте. Поспішаю.

– Буває, – відповіла Катя, підійняла сумку, що випала з рук, і пішла далі, як ні в чому не бувало.

– Зачекайте, давайте я вас підвезу, – запропонував чоловік.

– Дякую, не треба.

– Ну, дозвольте, я спокутую свою недбалість, – Ігор вклав у ці слова всю свою чарівність, яка безвідмовно діяла в подібних ситуаціях.

Дівчина навіть бровою не повела:

– Не хвилюйтеся, все гаразд.

– Ні, я вас так не відпущу, – Ігор продовжував наполягати, – давайте вип’ємо по філіжанці кави. Ось у цьому кафе.

– Вибачте, я поспішаю. Якось іншим разом, – дівчина була непохитна.

– Добре. В іншій, так в іншій. Як вас звати?

– Катя.

– А я – Ігор. Давайте зустрінемося завтра, на цьому ж місці.

Дівчина уважно подивилася на чоловіка, замислилась і твердо сказала:

– Не можу обіцяти. Давайте вип’ємо каву прямо зараз. Я бачу, що інакше ви не відстанете від мене.
Ігор забрав у Каті сумки, і вони зайшли в кафе. Розташувалися за столиком, підійшов офіціант.

– Може, ігристого? – розпочав звичну гру Ігор.

– Ні. Лише кава.

– Тістечка?

– Дякую, не треба.

– Морозиво?

– Ігорю, ми домовилися тільки випити кави! Ви не забули?

– Пам’ятаю, просто хотів пригостити вас: гріхи замалюю.

– Давайте нарешті забудемо, що сталося, – запропонувала Катя.

– Як скажете, – погодився Ігор.

Принесли каву. Розмова не клеїлася.

– Катю, а ви де працюєте? – Запитав Ігор, щоб щось спитати.

– Я вчителька, працюю у школі, а ви?

– А я…, – Ігор на секунду пригальмував із відповіддю, потім усміхнувся про себе, – в автобазі, водієм.

Катя ніяк на це не відреагувала, тільки спитала:

– Мабуть, важко цілими днями за кермом?

– Не важче, ніж із сучасними дітками у школі.

– Що ви! – очі дівчини спалахнули, – мені зовсім не важко. Я люблю свою роботу і люблю дітей. З ними сам стаєш дитиною.

Лід рушив. Розмова захопила обох. Нові знайомі не помітили, як пролетіло майже дві години.

– Ой, – вигукнула Катя, – заговорилася я з вами. На мене ж мама чекає.

– То давайте я вас таки підвезу, – знову запропонував Ігор, який відчував, що не хоче розлучатися з дівчиною.

– Ні, Ігорю, це зайве. Я зовсім поряд живу.

– А завтра? Ми зустрінемося завтра?

Катя знову уважно подивилася на чоловіка: було в ньому щось таке, що вона не змогла йому відмовити:

– Добре, давайте. Тільки спочатку зідзвонимося. Будь-яке може статися. Запишіть мій номер.

Ігор приїхав додому. Павлу дзвонити не став. Хотілося побути одному, зберегти чарівність проведеного з Катею часу.

Пронизливий, розумний погляд її сірих очей не виходив із голови. Засинаючи, чоловік був майже впевнений, що закохався.

На зустріч із Катею Ігор прийшов із шикарним букетом квітів. Заодно купив новій знайомій витончену каблучку у подарунок. Він завжди так робив. Знав, що дівчата буквально тануть від такої уваги.

Катя здивовано подивилася на протягнутий букет, потім на Ігоря. А коли Ігор, який трохи збентежився через її реакцію, дістав каблучку, дівчина остаточно змінилася в обличчі. Її погляд став неприязним.

– Це мені? З якого дива? Ви нічого не переплутали?

– Катю, я тільки хотів зробити вам приємне!

– У вас вийшло, – голос дівчини був крижаним і колючим. – Прощавайте! І не дзвоніть мені більше.

– Але чому? – здивувався Ігор.

– Тому, що ми з вами із різних пісочниць…

Дівчина розвернулась і швидко пішла геть.

Такого з Ігорем ще не було. Декілька днів він ходив сам не свій, щиро не розуміючи, чим образив цю прекрасну дівчину. Нарешті він вирішив поговорити з нею. Набрав її номер.

– Катю, вибачте, що дзвоню, попри вашу заборону. Будь ласка, поясніть, чим я вас образив?

У слухавці стояла тиша. Катя явно думала, чи варто розмовляти з Ігорем. На щастя, симпатія, яку дівчина відчувала до чоловіка, змусила її говорити:

– По-перше, ви мене обдурили. Сказали, що працюєте водієм. Запитання: навіщо? Чи хотіли подивитися, як я на це відреагую? Так ось. Будь-яка праця почесна. І не важливо, хто ти, важливо – який ти.

– По-друге, ви впевнені, що всі дівчата люблять гроші найбільше у світі. Здатні втратити голову через неймовірний букет і витончену каблучку, подаровану не до місця.

– По-третє, ви мене принизили своїм підношенням! Типу, оціни, будь зобов’язана і вдячна, дивися на мене, як песик, який чекає наступної подачки.

– Катю, звідки ви все це взяли?

– Ось-ось. А зараз, ви практично дали мені зрозуміти, що я недолуга, як гуска. Таких знайомств я не підтримую. Сподіваюся, ви все правильно зрозуміли.

Дівчина перервала розмову. Ігор почував себе хріново. Оце так Катя! Все зрозуміла, прорахувала, не побоялася сказати прямо. Диво, а не дівчина.

Але ж треба якось виправляти ситуацію. Втратити таку розумницю, та ще й красуню Ігор не хотів. Та вже й не міг. Дівчина проникла в його серце надто глибоко.

Уроки закінчились. Катя вийшла зі школи з важким портфелем: три стоси зошитів потрібно перевірити саме сьогодні. Діти писали твір і, звичайно, дуже чекають на результат.

Вийшовши за ворота, дівчина побачила Ігоря. Він стояв з великим букетом польових квітів і з такою надією дивився на Катю, що вона не могла пройти повз.

– Доброго дня, – тихо сказав чоловік, забувши, що вони з Катею не переходили на «ти», – будь ласка, не гони мене. І вибач. Я не можу без тебе.

Катя підійшла ближче, уткнулася обличчям в ароматні квіти, що пахли вселенською любов’ю, і прошепотіла:

– Рада, що ти прийшов … я вже встигла скучити …

Весілля зіграли за пів року. Пашка був свідком, а потім і кумом. Тож, не треба стверджувати, що всі жінки меркантильні, – треба знати, де шукати…

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші коментарі та вподобайки!

Працюючи ще у великій компанії, дівчина відкладала кожну копійку, відмовляючи собі у всьому.

Але тепер, стоячи біля величезного панорамного вікна і дивлячись на вогні вечірнього міста, Наталя відчувала велику гордість – вона добилася всього цього сама.

– Миколо, давай запросимо до себе друзів на вихідні, ти ж не проти? – Наталя обернулася до свого чоловіка, який похмуро розкладав на столі якісь папери. – Можемо влаштувати наше улюблене барбекю на балконі. Пам’ятаєш, як добре ми з друзями посиділи минулого разу? відпочили, так добре поспілкувалися.

– Вибач, люба, але ці вихідні не вийде мені, – Микола якось дивно зам’явся, намагався не підводити очей на дружину. – Мені просто дуже потрібно з’їздити до своїх батьків, у Романа там якісь проблеми.

– Знову? Знову одне і теж, – Наталя важко зітхнула, сідаючи у своє улюблене крісло. – Що вже цього разу таке сталося? Тільки не кажи, прошу, що він знову вліз у борги і через це має тепер неприємності.

– Ні, все серйозніше. Вони з Уляною вирішили переїхати до Києва. Кажуть, у їхньому місті зовсім немає нормальної роботи. Та й дітям потрібна хороша освіта, а там і не бачити такої. Ти ж знаєш, у них Мар’янка наступного року до першого класу йде, а Іванко – у п’ятий переходить.

Наталя дуже уважно подивилася на свого чоловіка. За три роки шлюбу вона навчилася розуміти, коли Микола їй щось недомовляє, ніби говорить правду, але не всю.

– І де вони збираються жити усі разом, коли в них завжди фінансові труднощі? – обережно поцікавилася Наталя, хоч уже здогадувалася, до чого йдеться.

– Поки що орендували невеличку квартиру на краю міста, але там проблеми з пропискою. А дітей до школи без реєстрації не дуже хочуть брати, – Микола схвильовано встав і почав ходити колами. – Район там так собі, транспорт ходить не дуже, та й сусіди галасливі попалися їм.

У цей момент задзвонив в Миколи телефон. На екрані висвітлилося “Мама”.

Чоловік аж ніби здригнувся, взяв його і відразу вийшов на балкон.

– Так, мамо. Ні, ще не говорив про це. Звичайно, розумію, що потрібно якнайшвидше, – долинали до Наталі деякі слова з розмови цієї.

Наталя пройшла на кухню і увімкнула чайник, намагаючись вгамувати наростаюче роздратування, бо вже починала розуміти в чому справа і до чого йде. Вона дуже добре знала, що за цим піде.

Свекруха її жінка хитра завжди була, тому й зараз придумала щось “геніальне”.

А вже ввечері пролунав дзвінок у двері. На порозі, як і очікувалося, стояла Тамара Олексіївна – ефектна та доглянута жінка з ідеальною зачіскою. Свекруха завжди виглядала так, ніби щойно вийшла з дорогого салону краси і йде на важливу зустріч.

– Люба моя невісточка! – мати Миколи зробила крок у квартиру і Наталя почула від неї різкий запах парфум. – Як поживаєш ти сама? Все гарнішаєш на очах!

Наталя подумки посміхнулася – свекруха ставала дуже доброю лише тоді тільки, коли їй щось було потрібне.

– Доброго вечора, Тамаро Олексіївно, – Наталя відступила убік. – Проходьте, проходьте.

– Миколо, синку, – мати повернулася до свого сина, – сходи у магазин за чимось смачненьким до чаю. Ми тут із Наталочкою поговоримо по-жіночому.

Як тільки за Миколою зачинилися вхідні двері, обличчя його матері дуже змінилося. Зникла вдавана посмішка, погляд став серйозним і вже не таким добрим.

– Ну що, невісточко моя мила та люба, довго робитимеш вигляд, що не розумієш, про що мова буде йти?

– Про що ви, Тамаро Олексіївно? – Наталя присіла на краєчок дивана, готуючись до неприємної розмови.

– Про тимчасову прописку для нашого Романа та його родини, звичайно, – свекруха пройшлася по кімнаті, прискіпливо оглядаючи усю обстановку в квартирі невістки. – Невже ти собі думаєш, що можеш просто відмовити ось так найближчим родичам чоловіка?

– Давайте вже відверто говоріть в чім справа.

– От і давай відверто! – перебила свекруха. – Ти живеш у достатку, маєш дах над головою, все добре у вас. А в Романа двоє дітей, яким треба вчитися. Ти бачила в якій квартирі вони зараз живуть? До якої школи там ходити? Невже тобі не шкода малих дітей?

Наталя дуже здивована була:

– До чого тут жалість? Тимчасова реєстрація у своєму домі чужої людини – це серйозний юридичний крок. Ви ж розумієте, що можуть бути потім наслідки якісь. Для чого мені ці проблеми?

– О, ось воно що! – Незадоволено буркнула свекруха. – Виходить, нам не довіряєш ти зовсім? Думаєш, ми на твою дорогоцінну квартиру придивилися?

Наталя на це просто промовчала. У голові просто у неї крутилася історія подруги, яка мала необережність прописати у себе власних родичів “тимчасово”, як тоді це підносилося.

Вже п’ять тепер п’ять років вона все ніяк не може їх тепер виписати, не вдається це зробити зовсім.

– Що мовчиш, не кажеш нічого? – Мати спокійно сіла поряд на диван. – Думаєш, ми вже такі непорядні люди? Я ж матір твого чоловіка, бабуся твоїх майбутніх дітей.

– Але ж це зовсім справа не в довірі. Це є юридичне питання і воно поки не зрозуміле для мене, я не хочу так ризикувати, от і все.

– Ой, та залиш всі ці розумні слова! – свекруха сердито махнула рукою. – Які юридичні питання між рідними людьми можуть бути? Роман – брат рідний твого чоловіка, це якби була твоя рідна сестра. Він має дітей, яким потрібно добре навчатися.

В той час, у передпокої клацнув замок – Микола повернувся з тортом.

– Про що розмовляєте тут без мене? – запитав він, проходячи відразу на кухню.

– Та ось, намагаюся пояснити твоїй дружині, що таке справжні сімейні цінності, – незадоволено сказала мати. – А вона все про якісь юридичні тонкощі мені пояснює.

Микола відразу вийшов із кухні, витираючи руки рушником:

– Наталю, може, все-таки подумаємо добре над цим? Це ж ненадовго.

– А ти певен? – Наталя пильно подивилася на свого чоловіка. – Чи готовий ти гарантувати, що через пів року вони з’їдуть з моєї квартири і випишуться?

– Звичайно, з’їдуть! – Втрутилася в розмову мати. – От тільки дітей у школу влаштують, роботу нормальну знайдуть і оселяться десь близько біля вас, це ж все тимчасово.

– Тобто конкретних термінів немає і я маю вірити обіцянкам простим, – підсумувала Наталя. – А як не знайдуть вони роботу нормальну? Якщо не зможуть винайняти квартиру?

– Боже, та що ти за людина така? – обурилася цим словам свекруха. – У людей неприємностей зараз купа, а ти вважаєш, що я зараз маю тобі щось обіцяти тут!

– Ви так говорите, наче це все так просто. Наразі тимчасова реєстрація дає багато прав. Зараз пропишу чужу мені людину, ще й дітей малих тут, а потім і проблем не оберуся з ними усіма.

– Миколо! – мати повернулася до сина. – Скажи вже сам їй! Це ж твій рідний брат, рідна людина!

Микола перевів розгублений погляд із матері на дружину:

– Наталю, можливо, все-таки знайдемо якийсь компроміс? Мама права, не можна залишати рідних у біді.

– Я нікого не залишаю. Але й ризикувати квартирою зовсім не збираюся.

– Якою квартирою ти ризикуєш? – не могла заспокоїтися мати. – Подумаєш, хороми якісь! Дві кімнати у спальному районі! А туди ж ризикувати вона боїться?

– Мамо, не починай, прошу тебе, – спробував вже заспокоїти її Микола.

– Ні, я вже почну, бо не доходить! – свекруха вже рішуче взялася за невістку. – Я мовчала, коли ти одружився невідомо з ким. Мовчала, коли ви відмовились жити з нами. Але зараз мова про твого рідного брата, який зараз в ситуації скрутній!

– До чого зараз тут “невідомо хто”? – тихо спитала Наталя. – Я щось не так зробила чи образила когось?

– Ти? – мати недобре посміхнулася. – Ти завжди все не так робиш! Замість того, щоб сім’ю створювати, мати дітей – ти зараз тільки про свою вигоду думаєш. Квартира її, бачите, ризикує вона! А хто тобі ремонт робив? Хто меблі купував сюди?

– Ми разом із Миколою все робили на спільні гроші.

– Спільні? – мати знову посміхнулася. – А, можливо, нагадати, скільки заробляє мій син? І скільки ти? То ж небо і земля.

– Мамо! – Микола вже підвищив голос. – Досить вже!

– Ні, не досить! Нехай знає своє місце, адже це ніколи не скінчиться! – Свекруха вже не стримувалася. – Я не для того ростила сина, щоб якась особа командувала в сім’ї!

– Тамаро Олексіївно, – Наталя підвелася. – Думаю, нам усім зараз вже просто потрібно заспокоїтись. Давайте продовжимо розмову іншим разом і іншим тоном, бо це вже мені зовсім не подобається.

– Не буде іншого разу! – відмовилася свекруха. – Або ти зараз же погоджуєшся допомогти сім’ї чоловіка, або, – вона багатозначно замовкла.

– Або що буде? – Запитала Наталя.

– Або нехай Микола вже сам обирає – ти чи його сім’я.

– Мамо! – Микола вже серйозніше почав. – Ну що ти таке кажеш?

– А що? Нехай вирішуй, сину, бо далі так тривати не може! – Тамара Олексіївна схопила свою сумку. – Даю вам час до завтра. Чи реєструєте Романа з сім’єю, чи буде.

Закінчувати речення вона не стала, просто грюкнула дверима.

У квартирі запанувала важка тиша. Микола нервово ходив кімнатою, Наталя стояла біля вікна.

– Ну і що ми тепер робитимемо? – нарешті запитав чоловік.

– А що тут робити? – Наталя обернулася до свого чоловіка. – Вирішуй.

– Що вирішувати мені?

– Вибирай – я чи сім’я. Як твоя мама нам сказала.

– Наталю, ну навіщо ти кажеш так? – Микола стомлено взявся за голову. – Давай все це спокійно обговоримо.

– А що обговорювати? Твоя мати нещодавно прямо текстом поставила умову саме тобі.

У цей момент у Миколи задзвенів телефон – дзвонив Роман

– Ну, що, поговорили? – голос Романа чути було дуже гучно. – Ця твоя погодилася?

– Романе, не починай, – тихо сказав Микола. – Давай завтра з тобою все обговоримо.

– Що завтра? Мені вже дітей у школу влаштовувати треба! – закричав Роман. – Квартира орендована, господиня вже натякає, що підвищуватиме ціну нам наступного місяця. А твоя дружина через якийсь папірець вирішити не може важливе питання!

Наталя мовчки дивилася у вікно. За три роки шлюбу вона вперше бачила сім’ю чоловіка у такому світлі. Раніше всі їхні дивацтва та претензії свекрухи можна було списати на надмірну турботу, але ж не тепер.

Наступного дня почалося справжнє пекло. Телефон Наталі не замовкав від дзвінків родичів. Кожен вважав за свій обов’язок висловитися.

– Миколо, це вже геть обурливо! – сердито говории родичі Миколи. – Як можна бути такою черствою? У Романа ж діти!

– От в наш час часу такого не було, – підтакувала двоюрідна тітка Марія. – Сім’я це святе!

Надвечір Наталі вже подзвонила Люба, дружина Романа:

– Слухай, Наталко. Я все розумію – твоя квартира, твої правила. Але ж ми не чужі вам зовсім люди! Невже ти думаєш, що ми можемо так недобре з тобою вчинити і ти вже так не довіряєш нам?

– Любо, справа зовсім не в довірі, – втомлено відповіла Наталя. – Просто є закони, а вони тоді будуть вже не на моїй стороні, в разі чого.

– Та байдуже до цього, що ти кажеш! – Не стримувала вже себе Люба. – Ти просто черства дуже до людей.

За тиждень Наталя випадково зустріла Романа з Любою у супермаркеті. Вони демонстративно відвернулися, вдаючи, що не помітили її. Люба щось прошепотіла сердито дітям, і ті теж відвернулися від тітки Наталки, з якою раніше так любили грати і до якої щебетали постійно.

– Ось до чого ти все довела, – сказав увечері Микола дружині. – Навіть діти від нас відвертаються тепер.

– Я довела до всього цього? – Наталя гірко посміхнулася. – Можливо, це твоя мати налаштовує проти нас усіх рідних твоїх?

– Проти тебе усі налаштовані самі, – поправив Микола. – До мене родина ставиться добре. Мама просто не розуміє, чому я вибрав таку дружину.

– А ти сам розумієш чому ти мене обрав?

Микола у відповідь просто промовчав.

За місяць вони зустрілися з свекрухою у невеличкому кафе – вирішили поговорити на нейтральній території.

– Значить так, що я хочу сказати, – почала свекруха, навіть не привітавшись. – Я все вирішила сама. Якщо ти така принципова, ми більше не турбуватимемо тебе своїми проханнями про допомогу рідній людині. Роман знайшов інший вихід – вони продають квартиру у своєму місті та переїжджають до мене. А ти тепер радуйся, що відстояла свої дорогоцінні квадратні метри і залишила людей в біді. Тепер ти для мене не існуєш. І на сімейні свята можеш не приходити до нас ніколи.

– А Микола? – тихо запитала Наталя.

– А Микола нехай вибирає – чи він залишається із сім’єю, чи з тією, яка цю його сім’ю зруйнувала.

Увечері того ж дня Микола вже зібрав свої речі:

– Вибач, Наталю. Але я не можу просто бути між вами. Мама права – сім’я є сім’я, це рідні люди.

– А я що, виходить? Я твоя не сім’я?

– Ти – це інше, ти не зрозумієш, – Микола відвів очі. – Ти сама все зруйнувала своєю впертістю. невже так складно було допомогти?

Коли за ним зачинилися двері, Наталя не плакала. Вона дивилася на нічне місто і думала, що іноді втрата може бути важливим придбанням. Тепер вона твердо знала: своя власна квартира – це не лише дах над головою, це ще й свобода. Свобода від чужих бажань, вимог, нав’язаних зобов’язань.

А за пів року Наталя випадково дізналася, що Роман із сім’єю так і не переїхав до своєї матері. Вони купили квартиру у сусідньому будинку біля них. Мабуть, гроші таки були.

Тоді для чого це все було?

Наталя іноді дуже сумує за чоловіком і, якби він повернувся, вона б вибачила його, адже вони добре жили і вона його щиро кохає й досі. Але чи варто жити з такою людиною? Чи варто пробачати йому?

Чи таки Микола був правий і рідним людям потрібно допомагати?

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!

Аліна завжди любила запах дощу. Особливо літнього, теплого. У дитинстві, почувши перші удари грому, вона бігла до вікна і, притулившись носом до шибки, спостерігала. Краплі, мов срібні намистини, скочувалися по склу. Зараз вона стояла під козирком під’їзду й перечікувала дощ. Зовсім він її не тішив.

Вони з Дімою познайомилися на дні народження спільного друга. Проговорили весь вечір, а потім Діма проводжав її додому під літнім дощем. Парасольку тримав над її головою, а вона притулялася до його плеча. Стосунки швидко розвивалися, і сумнівів у Аліни не було.

От і з батьками він її вирішив познайомити. Аліна весь вечір готувалася до зустрічі. Перемила всю квартиру, приготувала Дімин улюблений пиріг із яблуками і навіть дістала з шафи новий сервіз.

Аліна дуже хвилювалася. Їй хотілося сподобатися батькам Діми. Хотілося, щоб її прийняли в родину. Діма Аліну заспокоював. Мовляв, не переживай, ти їм сподобаєшся.

Коли пролунав дзвінок у двері, в Аліни затремтіли руки. Вона глибоко зітхнула й відчинила двері. На порозі стояли невисока жінка з різкими рисами обличчя та чоловік із добродушною усмішкою та залисинами.

— Здрастуйте, проходьте, будь ласка, — запросила майбутніх родичів до квартири Аліна.

— Ну, здрастуй, невістко, — сказала свекруха. Вона критично оглядала Аліну з голови до п’ят. — Діма казав, ти працюєш бухгалтеркою?

— Так, — тихо відповіла Аліна, відчуваючи, як по спині пробіг холодок. Погляд свекрухи був пронизливим, наче рентгеном сканував.

— А на квартиру сама заробила? — провадила допит жінка, знімаючи пальто.

— Ні, це квартира моїх батьків, — ще тихше відповіла Аліна. Діма м’яко взяв її за руку.

— Мам, давай спочатку роздягнетеся, а потім уже все обговоримо, — запропонував він.

— Що тут обговорювати? І так усе ясно, — обурилася свекруха, стягуючи чоботи.

Батько Діми поклав руку на плече дружини.

— Людо, перестань, — тихо сказав він. — Он який запах! Пиріг спекла Алінонька.

Аліна з полегшенням видихнула й запросила всіх до столу. Людмила Петрівна раз у раз кидала колкі зауваження. Критикувала сервірування столу, демонстративно копирсалася виделкою в салаті.

Вечір пройшов напружено. Свекруха не втрачала нагоди підколоти Аліну. Батько Діми, навпаки, намагався згладити гострі кути. Перед виходом подякував дівчині за гостинність і сказав, що йому дуже сподобалося. Коли гості пішли, Аліна без сил опустилася на стілець.

— Ну як тобі мої батьки? — запитав Діма.

— Твій тато дуже милий, — відповіла Аліна, — а от мама…

— Ти не зважай на матір, — шепнув він Аліні на прощання. — У неї характер складний. Вона до всіх спочатку придивляється. Потім звикне.

Через рік Аліна й Діма одружилися. Аліна сподівалася, що з часом стосунки зі свекрухою налагодяться. Але дива не сталося.

З появою онучки стосунки не покращилися. Людмила Петрівна, звісно, зраділа появі малечі. Але одразу почала вчити Аліну, як правильно годувати, сповивати, купати дитину. Її поради, часто суперечливі й застарілі, доводили Аліну до розпачу. «За нашого часу, — починала кожну свою тираду свекруха, — ми робили так».

Аліна намагалася пояснити, що часи змінилися, але Людмила Петрівна була непохитна. Вона вважала себе експерткою в усіх питаннях. Загалом, така собі була сімейна жизнь у подружжя.

Дощ лив як із відра. Парасолька, як на зло, лишилася вдома. А Аліна якраз була неподалік від квартири батьків чоловіка.

«Перечекаю трохи», — вирішила вона. Піднялася на потрібний поверх, постукала. Ніхто не відчинив, але Аліна помітила, що двері прочинені. Аліна зайшла, зняла промоклу кофту й повісила на вішак у передпокої.

З кухні долинали приглушені голоси. Аліна вже хотіла пройти привітатися, як раптом почула своє ім’я. Мимоволі зупинилася й прислухалася.

— …і цей її вічний писклявий голос, — долинув до Аліни голос Людмили Петрівни. — Ну не пара вона моєму Дімці, не пара! Я ж казала йому, знайди собі дівчину з характером, з вогником! А ця… миша сіра.

Аліна завмерла, відчуваючи, як до горла підкочує образа.

— …квартира батьківська, сама нічого не досягла, — провадила свекруха. — І господиня ніяка! Виховувати Лєночку нормально не вміє! Я ж їй казала, як треба, а вона… Слухає, усміхається, а робить все по-своєму. Уперта, як ослиця! Діма, звісно, мене не слухає, — провадила Людмила Петрівна. — Засліплений коханням! Але я бачу, що це не його жінка. Не пара вона йому, ой, не пара…

Аліна не хотіла більше цього слухати. Схопила кофту й безшумно вислизнула з квартири. Усі ці роки вона намагалася догодити свекрусі, терпляче вислуховувала нескінченні повчання. І нічого не змінилося. Вдома поскаржилася Дімі, хоч ніколи цього не робила.

— Це її думка, але я обрав тебе і щасливий з тобою. А що думає моя мати — то її особисті проблеми.

Аліна задумалася. Можливо, їй просто треба перестати шукати схвалення свекрухи й жити своїм життям. Адже в неї є люблячий чоловік і донька, і це найголовніше. А зі свекрухою… зі свекрухою вони якось розберуться. Або не розберуться. Але це вже не матиме такого значення.

— Я більше не поїду до твоїх батьків, — твердо сказала Аліна.

— Як хочеш, — відповів Діма.

Минуло кілька років. Лєна підросла, вже в останньому класі. Аліна стала фінансовою директоркою великої компанії. Вона вже не зважала на колкі зауваження свекрухи.

Якось вони з донькою гуляли в парку й випадково зустріли Людмилу Петрівну. Аліна хотіла просто пройти повз, але свекруха їх помітила. Побачивши Аліну з онучкою, вона легко всміхнулася.

— Здрастуйте, — сказала Аліна.

— І вам привіт, — відповіла Людмила Петрівна. — Як справи, Аліночко?

Аліна здивувалася незвично м’якому тону свекрухи.

— Дякую, все добре, — відповіла вона. — Ось, з Лєною гуляємо.

— Ой, ну я з вами тоді теж пройдуся.

Аліна дуже здивувалася. З чого це раптом свекруха так змінилася?

Вони йшли алеєю. Лєна весело цокотіла про подружок. Людмила Петрівна слухала її з усмішкою, іноді ставлячи запитання. Аліна мовчки йшла поруч, не вірячи очам. Свекруха не бурчала. Навіть не зітхнула через Лєнине захоплення. Коли дійшли до кіоску, дівчинка попросила купити їй морозива. Людмила Петрівна одразу ж дістала з гаманця гроші.

— Я сама, — зупинила її Аліна.

— Та годі тобі, — відмахнулася свекруха. — Що я, онучці морозива не куплю?

Поки Лєна зі смаком уплітала морозиво, Аліна й Людмила Петрівна сиділи на лавці. Ніякове мовчання порушила свекруха.

— Ти знаєш, Аліночко, — почала свекруха. — Мені тут твоя допомога потрібна. У мене там із пенсійними накопиченнями якась плутанина. Я в цих паперах нічого не тямлю. А Діма завжди зайнятий…

Аліна мимоволі всміхнулася. Ось воно що!

— Звичайно, допоможу, — відповіла Аліна. — Приходьте до мене завтра, розберемося.

— Спасибі, донечко, — з полегшенням видихнула Людмила Петрівна.

Після цієї зустрічі стосунки між Аліною та свекрухою стали поступово теплішати. Людмила Петрівна дедалі частіше телефонувала Аліні, радилася з різних питань. Аліна намагалася бути терпимішою до дивацтв свекрухи.

На Новий рік Аліна з Лєною приїхали до Діминих батьків. Людмила Петрівна зустріла їх з обіймами. І ось у якийсь момент невістка зі свекрухою залишилися наодинці.

— Я, знаєш, Аліночко, — сказала Людмила Петрівна, — негарно чинила. Все боялася, що Діма не ту жінку обере. А ти он яка розумниця, красуня, господиня. І Лєночку добре виховуєш. Вибач мені.

— Та що ви, Людмило Петрівно, — відповіла Аліна з усмішкою. — Усе добре.

— Ні, не добре, — похитала головою свекруха. — Я стільки років тобі життя псувала своїми докорами. А Діма тебе любить. А ти для нього все робиш. Я це тепер бачу.

У цю мить Аліна зрозуміла, що нарешті її прийняли в родину. Тепер уже не треба було їй перейматися через свекруху. І всі родинні свята вони зустрічали разом.

– Колишню дружину! – швидко поправила його Галя, легенько штовхнувши в бік.

– Ще не колишню. Ми досі офіційно одружені! – огризнувся Василь, кинувши на неї знервований погляд.

– Я не зрозуміла, що це тут за партизанщина? – раптом увімкнулося світло, і перед несподіваними гостями з’явилася Людмила, дружина Василя.

Василь випростався, намагаючись виглядати впевнено. Він став перед Галею, ніби захищаючи її, хоча вагітний живіт приховати було неможливо.

– Людмило, знайомся. Це Галя, моя дівчина. Ми чекаємо дитину, і вона житиме тут, доки ти не з’їдеш, – заявив Василь, зібравшись із духом.

– Ти що, зовсім розуму позбувся? Хто тебе так виховав, що ти вирішив виставити мене з моєї ж квартири? – ошелешено сплеснула руками Люда. – Завів коханку, привів її додому й тепер ще й мене хочеш вигнати?

– Людмило, будь цивілізованою, – сказав Василь, демонстративно сперши руки в боки. – Ми ж прогресивні люди.

– Це що за новий репертуар? – скептично підняла брови Люда. – Хто тебе таким словам навчив?

Людмила добре знала, що Василь ніколи не вирізнявся красномовством. Його словниковий запас обмежувався висловами типу «от блін», «йолки» та «типу».

– А ви, пані, чого мовчите? Це ви його на такі витівки підбурюєте? – звернулася Люда до Галі, зазирнувши за спину чоловіка.

– Мені б прилягти, – тихо промовила Галя, вдаючи байдужість.

Її вигляд свідчив про те, що вона воліє не втручатися. У неї є чоловік, нехай він і розбирається. А їй нервувати не можна, та й сил для суперечок у неї не залишилося.

Люда зрозуміла, що просто не буде. Квартиру їй і Василю подарували батьки на весілля, але Василь сподівався отримати свою частку. Щоправда, він не знав, що квартира формально належала матері Люди.

– Спальня залишається за мною, – твердо заявила Людмила.

Вона не збиралася влаштовувати нічний скандал. Сам факт коханки давно був для неї не новиною. Василь не приховував телефонних розмов, думаючи, що Люда його не чує. А вагітність Галі вона розкрила, побачивши відкриті вкладки в комп’ютері, яким вони користувалися разом.

Спершу Людмила хотіла поплакати. Але передумала. Вона давно хотіла розлучитися, але приводу не було. Її захоплення Василевою простодушністю зникло з часом. Наївність, що спочатку видавалася привабливою, почала її дратувати. Василь не міг прийняти простих рішень. Він настільки довго обирав, чим приїхати за нею – трамваєм чи автобусом, що Люда сама добиралася додому.

Після одного випадку Люда взагалі перестала доручати Василю покупки. Якось вона знайшла його у відділі молочних продуктів. Він стояв із двома пачками сиру, знервовано вибираючи між різними жирностями. У його кошику була тільки пачка солі. Він виглядав, як робот, що «завис».

Василь працював слюсарем і мав золоті руки. Заробляв добре, але з розумом справи йшли гірше. Люда зрозуміла, що «застрягла» в цьому шлюбі, як кіготь у пастці.

Подруги жартували:

– Людмило, тобі народжувати не треба. У тебе вже готова дитина. Без підгузків і пляшечок.

– Не смійтеся, – зітхала Люда. – Василь добрий. Та й руки в нього золоті.

Люда працювала редакторкою газети. Вона починала журналісткою, але швидко піднялася кар’єрними сходами.

І тепер у її квартирі спала вагітна коханка Василя. Спальню Люда не збиралася віддавати нікому. Вона облаштовувала її з любов’ю, і навіть думки про те, що там може спати суперниця, були для неї неприйнятними.

Пізно вночі Люду розбудив звук скрипучої підлоги.

Розплющивши одне око, вона побачила, як Василь, крадькома йдучи, наближається до її ліжка.

— Стій! — тихо, але владно промовила вона. Василь здригнувся, мов застуканий на гарячому.

— Людмило, навіщо ти так? Ледве не вмер від страху, — прошепотів він. — Слухай, будь добрішою до Галі. Якщо з нею щось станеться, це буде катастрофа. І взагалі, ти вже мала б звільнити місце…

— Васю, чи ти чуєш себе? Ти мене постійно кудись виганяєш! Якщо так ділити квартиру, то живіть на своїй половині! А тепер іди звідси! У мене завтра рано робота! — різко відповіла Люда.

Василь, опустивши голову, поплентався до дверей. Але невдовзі з коридору пролунали звуки сварки й його стурбований голос:

— Галю, припини! Я просто поговорити пішов! Нічого такого не було, чесно! Ай, це боляче! Люда ж сказала: «живіть на своїй половині»!

Люда лише зітхнула, повернувшись у постіль, і пробурмотіла:

— Напевно, в минулому житті я заслужила таке покарання.

Ранковий переполох

Люда прокинулася першою. Надягнувши домашній халат, вона пішла до ванної кімнати. Ввімкнула фен, який ревів, як турбіна літака, і почала сушити волосся. Тим часом на кухні чайник закипав, про що свідчив гучний свист.

— Хтось може вимкнути цей чайник?! — із кімнати долинув роздратований голос Галі. — Неможливо спати в такому шумі!

Люда, не кваплячись, підійшла до дверей і відповіла:

— Щось не подобається? Двері он там. Ви тут не заручники.

— А чому ти тут ходиш у такому вигляді? — визирнув Василь, прикрившись ковдрою. — Це ж наша частина квартири!

— А ось і ні. Тут моя шафа, і речі теж мої, — відповіла Люда, відкривши дверцята. — Бачиш, нічого зайвого.

Вона увімкнула світло, і Галя простогнала, затуляючи очі:

— Ти совість маєш? Чи тобі байдуже?!

Люда лише знизала плечима, завершила свої справи й вийшла, вимкнувши чайник.

Повернення додому

Вечір застав Люду з надією: вона сподівалася, що Василь із Галею зрозуміли натяк і пішли. Але світло у вікнах видавало, що вони залишилися. Галя, як господиня, поралася на кухні, а Василь, здавалося, злився з телевізором.

— Що тут коїться? — Люда схрестила руки, дивлячись на Галю. — Чому ти цілий день нічого не робила, а тепер вирішила зайняти кухню? Я хочу спокійно повечеряти після роботи.

— Як ти розмовляєш зі мною? Я вагітна! Це свято! — різко відповіла Галя.

— Галя, ти дурна, а це не лікується. Іди краще до свого Василя, а я тут повечеряю, — спокійно відповіла Люда, делікатно випровадивши суперницю з кухні.

План дій

Люда вирішила вдатися до хитрощів. Вона дістала скумбрію та почала її смажити. Їдкий запах швидко заповнив квартиру.

— Ну, нічого, я витримаю, — прошепотіла вона собі під ніс, вдихаючи аромат риби.

Через кілька хвилин із кімнати почулися поспішні кроки, і Галя, затискаючи рот, побігла до туалету. За нею на кухню влетів роздратований Василь.

— Люсю, ти це навмисне?! — закричав він, затискаючи ніс.

— Що навмисне? Що прийшла додому поїсти? — невинно запитала Люда, посміхнувшись.

— Як ти можеш їсти це? Невже ти не відчуваєш цей запах?! — обурено вигукнув Василь.

— Васильку, двері он там. Якщо щось не подобається, ніхто вас тут не тримає, — відповіла вона, продовжуючи їсти.

Після вечері Люда залишила брудну сковорідку в раковині. Повернувшись до кімнати, вона кинула:

— Галя, ти ж увесь день вдома. Помий за мною посуд, будь добра.

Галя зціпила зуби, але не промовила жодного слова.

– І підлогу варто було б помити, – сказала Люда, – тут скоро можна буде картоплю садити. Особливо в коридорі. Без вас тут було значно чистіше.

– Я ж вагітна… – почала виправдовуватися Галя, але Люда перебила її.

– Вагітна, це я зрозуміла. Але руки в тебе є, і ними можна працювати. Чи вони лише для того, щоб рухатися в певному напрямку? – кинула вона з іронією.

– Вася, скажи їй щось! – Галя ледь не плакала, намагаючись втриматися, щоб не втекти до туалету.

– Людмило, вистачить, – сказав Василь невпевнено. – Залиш Галю у спокої.

– А чого це я повинна? – різко відповіла Люда. – Я тут два роки все мила й прибирала. Тепер її черга. І взагалі, це не моя провина, що вона вагітна. До речі, завтра на вечерю у мене будуть запечені курячі гузки з часником. Хтось хоче приєднатися?

Галя, почувши це, раптово зірвалася з місця й кинулася до ванної кімнати.

– Ти спеціально це робиш? – обурено запитав Василь.

– А тобі тільки здається, – холодно відповіла Люда й пішла до іншої кімнати. Але, перш ніж вийти, додала: – До речі, я подала на розлучення. Скоро будеш вільним… але надовго.

Суботній ранок

Ранок розпочався з шуму: фен гудів, чайник свистів, а Люда ходила квартирою в легкому спідньому, весело насвистуючи якусь мелодію. З кімнати долинали невдоволені вигуки Галі.

Не витримавши, Галя вийшла на кухню. За нею увійшла Люда.

– Ти вже зовсім знахабніла! – обурилася Галя, дивлячись на Люду. – Чому ти ходиш напівгола?

– А кого мені соромитися? Це мій дім. Я завжди тут так ходила. Василь бачив мене і без цього одягу, – байдуже відповіла Люда, насипаючи каву в чашку. – До речі, свої звички я змінювати не збираюся. Я поки що його законна дружина. І навіть маю право вимагати виконання подружнього обов’язку.

На цих словах у дверях кухні з’явився Василь. Побачивши Люду, він на секунду застиг, мимоволі ковтнувши слину. Контраст між стрункою Людою та повною Галею був очевидний. Галя, помітивши це, дала Василю ляпаса й вибігла з кухні.

– Галя, за що?! – розгублено вигукнув Василь і побіг за нею.

З кімнати долинали крики й плач. Через деякий час Галя вийшла з мокрими очима, тримаючи в руках сумку. За нею йшов Василь із винуватим виглядом.

– На обмін я сам подам, – промовив він до Люди.

– Вася, дорогенький, не витрачай сил. Квартира не підлягає обміну. Вона мамина, – відповіла Люда, розводячи руками. – Вибач, що не сказала раніше.

– Вася! Ти мерзотник! Де ми тепер будемо жити?! – кинулася Галя на Василя, продовжуючи лаяти його. – Половина моя! Половина моя!

Грюкнувши дверима, вона вибігла з квартири. Василь, намагаючись заспокоїти її, поспішив за нею. Люда повернулася на кухню, зробила собі каву й, усміхаючись, почала гортати новини у телефоні.

Через місяць…

Люда, повертаючись додому, побачила Василя, який сидів на сходах біля дверей. Поруч із ним стояв потертий пакет із речами.

– Що ти тут робиш? – здивувалася вона.

– Можна я трохи у тебе поживу? Галя мене дістала, – сказав він, опустивши голову.

– У якому сенсі «поживу»?

– Поки вона не народить.

– А потім? До неї повернешся? Знаєш, маленькі діти плачуть і турбують більше, ніж вагітні.

– А через скільки вони стають нормальними? – спантеличено запитав Василь.

Люда подивилася на нього й усміхнулася:

– Років через вісімнадцять.

– Ну… – пробурмотів Василь, зрозумівши, що його ідея була провальною.

– Іди, Вася. Я тебе назад не прийму.

– Чому?

– Бо моє місце зайняте.

У цей момент задзвонив її телефон.

– Алло, Славко? Уже йду. Тут у під’їзді сидів хтось непроханий, довелося вигнати. Так, усе добре. Уже виходжу, – відповіла Люда, усміхнулася й упевнено попрямувала до виходу.

Не подобається йому місцевий клімат, люди, робота, у відпустку приїхати одне, а жити постійно – це інше.

Не минуло й двох років, як чоловік заявив Тетяні:

– Продаємо тут будинок і їдемо назад в Україну.

– Як це їдемо? У мене хороша робота, пристойна зарплата, ти теж працюєш, будинок хороший. Син закінчить інститут і теж сюди перебереться. Мене тут все влаштовує.

– А що тут хорошого? Люди чужі, мені моя робота не подобається, ну ти як хочеш, а я поїду назад. У мене там є квартира, залишилася від діда.

Тетяна, звичайно, підозрювала, що чоловік може поїхати назад. Адже вони поїхали сюди, щоби забути сімейні неприємності, зраду чоловіка.

Вона вибачила його, вистачило їй терпіння та мудрості зберегти сім’ю, вирішила, якщо вони поїдуть подалі, чоловік забуде свою пасію.

Тетяна продала трикімнатну квартиру, яка була у її власності, батько їй на вісімнадцятиліття оформив дарчу. Він працював великим чиновником у місті, мав таку можливість, шкода пішов із життя рано. Взяла кредит у банку, і купила будиночок в Іспанії, завбачливо оформивши на сина.

Але чоловікові все тут не подобається, Оксана, його пасія постійно пише повідомлення, вона народила доньку, і тепер просить допомоги на виховання дочки. Зрештою, чоловік поїхав назад в Україну.

Таня розуміла, що клімат та робота, це відмовки чоловіка, перетягнула молода його на свій бік. Коли чоловік їхав, Тетяна йому сказала:

– Приїдеш додому, подавай одразу на розлучення, там його легше оформити, я надішлю свою згоду. Син дорослий, швидко розведуть. До мене сюди більше не приїжджай, бачити тебе не хочу. Я лишаюся тут, мені все подобається.

Ось так Тетяна залишилася сама в Іспанії, зараз їй сорок шість, шість років живе одна. Син Олег після закінчення інституту влаштувався в айтішну компанію.

Познайомився з дівчиною, теж з України, працюють разом і живе тепер із нею, рік тому вони одружилися, народилася маленька донька Марійка. Тетяна на сьомому небі від щастя, така гарненька онука в неї, правда ще крихітка, але це нічого, виросте швидко.

Особисте життя своє Тетяна поки що не влаштувала, є багато шанувальників, особливо місцеві чоловіки, але вона не хоче пов’язувати своє життя з місцевим. Відчутна різниця менталітетів. Ну а якщо зустрінеться співвітчизник, то Таня і не проти, але їх вільних тут мало.

Ще одна проблема хвилює Тетяну, це її мама. Мама вже три роки наполягає, щоби дочка забрала її до себе. Матері шістдесят сім років, щороку приїжджає відпочити, донька спонсорує, назад їде важко.

Хочеться їй жити із дочкою. А Тетяна не хоче жити з нею, вони постійно сваряться, у матері дуже складний характер, вона за вдачею лідер, і все має бути за нею. Але Таня чинить опір.

Тетяна дуже пристойно заробляє, а в найближчі пару місяців збирається відкрити свою перукарню. У неї тут багато знайомих, дві близькі подруги, і одна з подруг Галина радісно повідомила:

– Таня, до нас приїжджає мій двоюрідний брат Віктор, він давно розлучився зі своєю дружиною, і вирішив теж переїхати сюди, а поки що зупиниться у нас з чоловіком. Познайомлю вас, він хороший чоловік, головне заповзятливий, діловий. Якраз тобі підійде, йому сорок дев’ять, тож уперед.

– Галю, може ми не сподобаємось один одному, хіба можна бути такою впевненою.

– Якщо я кажу, то знаю. Віктора я знаю, ти йому сподобаєшся, головне, щоб він тобі сподобався. Тож за два тижні він приїжджає.

Мама Тані знову дзвонить:

– Дочко, що ти там вирішила з моїм переїздом? Я чекаю, чи потрібно оформляти документи. Мені набридло тут жити, давай вирішуй питання. Живеш одна в домі, я хочу до тебе, разом веселіше і надійніше, адже я старію.

– Мамо, не ображайся, але я не хочу жити з тобою в одному будинку. Ти знаєш, що ми не уживемося.

– Дочка, як тобі не соромно, мати проситься до тебе, а ти не хочеш. Я ж твоя мати, і хочу жити з тобою. Чоловіка в тебе немає, та й навіщо він тобі зараз, скоро вже постарієш.

– Мамо, я сподіваюся, що я скоро зустріну свого чоловіка.

– Ще чого надумала. Потрібно мені якнайшвидше приїхати до тебе, уберегти тебе від цього необдуманого кроку. Я приїду і буду тебе оберігати від цих негідників.

– Мамо, а ти запитала мене, чи я хочу, щоб ти мене оберігала? – Злісно запитала дочка. – Ти ще не встигла приїхати, а в нас уже розбіжності. Тож мамо збирай гроші, продаси свою квартиру, а потім уже купимо тобі тут невелику квартиру-студію. Я не хочу з тобою жити під одним дахом.

– Таня, але це довго, а я вже зараз хочу до тебе перебратися.

Тетяна знає, якщо приїде мама, то це щоденні сварки, невдоволення. Звичайно вона розуміє, матері одній сумно, дочка з онуком далеко, але здоров’я у неї ще міцне, майже не скаржиться, енергійна, тому дочка і пропонує такий варіант, одразу купити їй окрему квартиру.

Тим більше, у Тані з відкриттям перукарні буде додатковий дохід, і допоможе матері придбати житло. Але треба трохи почекати, а матері не терпиться. Їй треба контролювати кожен крок доньки, як вона там без її нагляду?

Тетяна познайомилася з Віктором, статним чоловіком, впевненим у собі. У нього серйозний і уважний погляд сірих очей крізь окуляри, не те щоб красень, але приємний, особливо приємний голос.

Коли він побачив Таню, у нього відлягло, він уявляв її по-іншому. А перед ним молода жінка, струнка, як дівчинка, задерикувата блондинка, смішна.

Як тільки вона увійшла до квартири, навколо стало світліше і веселіше. Галя краєм ока спостерігала за братом і зрозуміла, що подруга йому сподобалася, та вона й не сумнівалася.

Віктор одразу почав вивчати впритул іспанську, він трохи знав, таки збирався сюди, але зараз необхідно вивчити мову. Збирається тут жити, працювати, тому знання мови дуже важливе.

Через два місяці Віктор переїхав до Тетяни, допоміг їй у відкритті перукарні, вона навіть не уявляла, наскільки він діловий. Вони з першого знайомства знайшли один одного, Віктор просто любив Тетяну, а вона теж закохалася у нього. Він говорив своїм родичам:

– Виявляється тут теж є наші жінки, розумниці та красуні. Дякую тобі сестро, що запросила сюди. А то я вже зневірився, перебрав кілька жінок, так і не зміг знайти свою, а тут виявляється моя Таня на мене чекала. Ось уже воістину «не знаєш – де знайдеш…».

Минуло близько року, Віктор влаштувався в компанію з перевезення вантажів, іспанську вивчив, щоправда, розмовну мову, читати ще не може, але розмовляє вільно. Пропонує Тетяні заміж, але вона поки що не наважується:

– Давай поживемо так, куди поспішати? Встигнемо. Нам нічого не заважає, будь-коли зможемо одружитися.

Тетяна довго не повідомляла матері, що живе не одна, але довелося зізнатися, бо підходить літо, і вона збирається до доньки.

– Мамо, у мене сюрприз для тебе. Я живу не одна з Віктором. Ми в майбутньому збираємось одружитися. Вітя добрий і спокійний чоловік, я з ним, як за кам’яною стіною.

– Таня, за якою ще стіною, що ти таке кажеш? Навіщо він тобі потрібний? Навіщо ти впустила до хати стороннього чоловіка? Ну, я приїду, швидко виведу його на чисту воду.

Таня засмутилася, Віктор дивився запитально, їй довелося розповісти про свою матір, про її характер і цю розмову.

– Таня, та не переживай ти так. Знайду я з тещею спільну мову, постараюся.

Коли мама прилетіла, до аеропорту її зустріла дочка. Обнявшись, мама запитала з підозрою:

– А де ж твій чоловік? Чи вже все, розлучилися? Дослухалася-таки до моїх порад?

– Ні, мамо, Віктор вдома зустріне тебе.

Коли увійшли до будинку, мама повела носом:

– Дочка, щось дуже смачно пахне, нарешті ти навчилася готувати?

Віктор вийшов у коридор з усмішкою та букетом квітів:

– Здрастуйте, Ганно Сергіївно, проходьте, – він вручив їй троянди.

Вже від того, що Віктор вручив їй квіти, у неї всередині щось затремтіло.

– Дякую, – відповіла вона стримано.

На столі стояли різноманітні нарізки, димілося м’ясо, від якого виходив ароматний запах, стояла величезна ваза з різноманіттям фруктів. Вона навіть зупинилася на мить, побачивши таку красу. Так її ще ніхто і ніколи не зустрічав.

– Мамо, знайомся, це Віктор, мій коханий чоловік, це все його рук справа. Він дуже класно готує, не те що я.

Після ситної та смачної вечері сиділи на веранді, пили чай. Віктор поводився так, ніби з матір’ю Тетяни знайомий вже півжиття. Найцікавіше, вона теж легко та весело спілкувалася з ним.

Мама приїхала на місяць, і на протязі всього місяця, як тільки вона починала своє бурчання, Віктор відразу непогано зупиняв її невдоволення, як це у нього виходило, Тетяна не могла зрозуміти. Мама зразу ж заспокоювалася, переходила на інші теми.

Перед від’їздом зібрали сімейну раду, Віктор сказав:

– Так, Ганно Сергіївно, приїжджаєте додому, продаєте квартиру, а ми тут знайдемо для вас варіант невеликої квартирки, все-таки нам краще жити окремо. Чи не так?

– Звичайно, дорогий мій зять. Я погоджуюся на все, що ви мені запропонуєте. У мене з тобою краще вдається спілкуватися та й дочка інша стала.

– А може, все-таки не дочка, а Ви, люба Ганна Сергіївна, стали іншою? – Обережно і з посмішкою спитав Віктор.

– А що, може, і я! Я щаслива, що скоро житиму поряд з вами. Дякую тобі, Вітя!

А Тетяна не впізнавала свою матір, із вічно незадоволеної і буркотливої жінки, вона раптом перетворилася на життєлюбну й усміхнену літню жінку, яка може ще й сама знайти собі тутешнього, літнього чоловіка!

Ганна Сергіївна стала ще енергійнішою, у перукарні дочки їй зробили коротку стрижку, пофарбували, хоч зараз заміж! Додому вона полетіла щаслива та задоволена.

Минуло ще пів року.

Тетяна стояла біля дверей своєї перукарні й дивилася, як надвечірнє сонце лягає на вивіску. Усередині ще сміялися клієнтки, Віктор щось рахував за столом, а вона раптом зловила себе на дивній думці.

Колись вона теж жила не своїм життям.

Спочатку рятувала шлюб.

Потім рятувала чоловіка.

Потім боялася образити матір.

І лише тепер уперше за багато років просто жила.

Не рятувала. Не тягнула. Не переконувала.

Жила.

У цей момент задзвонив телефон.

На екрані світилися слова: «Мама ».

Тетяна усміхнулася й відповіла.

– Доню, я тобі що дзвоню… – голос у матері був дивно веселий. – Тут сусід запросив мене на каву. Каже, покажу місцевий парк і навчу грати в петанк.

Тетяна аж засміялася:

– Мамо… це що, побачення?

На тому кінці образилися:

– Не вигадуй! Просто людина культурна.

Пауза.

І тихо додала:

– Хоча… приємна.

Тетяна відклала телефон і довго дивилася перед собою.

Колись вона боялася, що якщо не пустить маму жити до себе, то стане поганою дочкою.

А виявилося, що любов не завжди означає жити в одному домі.

Іноді любов означає дати людині простір залишитися собою.

І собі теж.

Увечері вони сиділи на веранді втрьох: Тетяна, Віктор і маленька Марійка, яку син привіз у гості.

Марійка бігала між стільцями й раптом спитала:

– Бабусю Таню, а це твій дім?

Тетяна озирнулася.

Світло у вікнах.

Запах вечері.

Людина поруч.

Сміх онуки.

І спокій усередині.

Вона усміхнулася й відповіла:

– Так, сонечко. Це мій дім.

І вперше зрозуміла, що дім не там, куди ми тікаємо від болю.

А там, де нас більше не треба рятувати.

А як думаєте ви: чи має доросла дитина право сказати батькам «я люблю вас, але хочу жити окремо»? І чи можна побудувати справді щасливе життя, якщо весь час жити не своїми бажаннями, а чужими очікуваннями?

…Вона стояла, гордо випнувши груди, схрестивши руки на животі, і всім своїм виглядом нагадувала полководця-переможця, який нарешті захопив ворожу фортецю.

За її спиною, немов вірний, але боягузливий ад’ютант, переминався з ноги на ногу мій чоловік. Точніше, вже майже колишній чоловік, Денис.

Він ховав очі, робив вигляд, що неймовірно захоплений вивченням ворсу на своїх домашніх капцях, і жодного разу не спробував зупинити свою матір.

— Денисе, ти нічого не хочеш мені сказати? — спокійно запитала я, застібаючи блискавку на валізі.

Всередині мене все вигоріло. Ні сліз, ні істерик, ні бажання кидатися на шию з криками «як ти можеш!»

— Марино, ну… мама в чомусь права, — промурмотів він, нарешті піднявши на мене погляд.

У його очах не було ні жалю, ні провини. Тільки роздратування від того, що я затягую неприємну сцену.

— Ми стали чужими. Ти вічно на роботі, вдома немає затишку, ні тепла. А мамі важко, у неї тиск… Загалом, поживи поки що у своїх. А там подивимося.

— Подивимося? — пирхнула Римма Павлівна. — Нема на що тут дивитися! Денисочці потрібна нормальна дружина, господарська, любляча.

А не кар’єристка, яка навіть борщ зварити нормально не може! Давай, мила, на вихід. Ключі на тумбочку поклади.

І не сподівайся, що зможеш відсудити половину майна. Денис тут ремонт робив, шпалери клеїв!

Вона так поспішала позбутися мене, так прагнула насолодитися своєю владою в «звільненій» квартирі, що зовсім втратила зв’язок з реальністю.

Я мовчки кивнула. Дістала з сумочки ключі — зв’язку з милим брелоком у вигляді будиночка, який ми купили під час нашої першої спільної подорожі — і з тихим дзвінкотом поклала на скляну поверхню тумби.

— Звичайно, Риммо Павлівно. Як скажете.

Я підхопила валізу, накинула пальто і вже взялася за ручку дверей, коли згадала про головне.

— Ах так. На кухонному столі, під вазою з фруктами, я залишила для вас листа. Обов’язково прочитайте, коли будете святкувати мою капітуляцію. Прощавай, Денисе.

Двері за мною зачинилися з м’яким, гідним звуком. Я викликала ліфт, дивлячись на своє відображення в дзеркальних дверцятах. Бліда, втомлена, але вільна.

Вони так поспішали виставити мене за двері, що забули одну крихітну, але дуже важливу деталь: перевірити документи на цю прекрасну, світлу трикімнатну квартиру в центральному районі міста.

Історія нашого падіння не була оригінальною. Ми з Денисом познайомилися п’ять років тому.

Тоді він здавався мені ідеальним: турботливий, уважний, з амбіціями та планами на майбутнє.

Я, що виросла в родині зі строгими правилами та діловою хваткою матері, була зачарована його м’якістю та романтичністю.

Моя мама, Віра Миколаївна, жінка прагматична і жорстка, мій вибір не схвалила.

— Марино, він же м’якотілий. За ним завжди буде стояти хтось інший, — попереджала вона напередодні весілля. — Сьогодні це ти, а завтра вітер подує в інший бік.

Але я була закохана і сліпа. Єдине, у чому мама змогла мене переконати, так це в питанні нерухомості.

До весілля батьки подарували нам щедрий подарунок — ключі від розкішної новобудови.

Але мама, навчена гірким досвідом своїх подруг, оформила квартиру повністю на себе.

— Це моя страховка, донько, — сказала вона тоді, простягаючи мені ключі. — Живіть, народжуйте дітей, будьте щасливі. Але за документами господиня — я.

Денису ми оформимо тимчасову реєстрацію. А постійна прописка нехай залишається його колишньою.

Денис тоді був прописаний у старому заводському гуртожитку в передмісті, де колись давно жив його батько.

Там у нього було законне ліжко-місце, яке він не поспішав виписувати, оскільки це давало якісь пільги.

Подарована квартира була з чорновою обробкою, і Денис дійсно вклав сили в ремонт: він найняв бригаду, сам клеїв шпалери в спальні, вибирав плитку.

Мабуть, цей факт, а також те, що ми прожили тут чотири роки, створили в його голові і в голові його матері міцну ілюзію, що квартира — їхня власність.

Або, як мінімум, спільне майно, де я — лише додаток до квадратних метрів.

Перші два роки ми жили в повній злагоді. Римма Павлівна мешкала у своєму маленькому містечку за триста кілометрів від нас і дзвонила лише у свята.

Але потім її звільнили з роботи. І все почалося…

Спочатку це були приїзди «на вихідні», щоб «провідати діточок». Потім вихідні плавно перетікали в тижні.

Римма Павлівна приїжджала з баулами закаток, своїми порядками і невичерпним запасом критики.

— Марино, а чому у тебе пил на телевізорі? — проводила вона пальцем по екрану через п’ять хвилин після приїзду.

— Марино, Денисочка схуд. Ти його одними напівфабрикатами годуєш?

— Марино, навіщо тобі третє пальто? Ви б краще гроші відклали, Денису машину оновити вже час.

Я терпіла. Посміхалася, переводила все в жарт, намагалася бути хорошою невісткою.

Я багато працювала — моє агентство якраз пішло вгору, я часто затримувалася, та приносила додому хороші гроші.

Денис же працював менеджером, отримував стабільну, але скромнішу зарплату, і його це абсолютно влаштовувало.

Поступово Римма Павлівна почала систематично «капати» на мозок синові. Вона майстерно грала на його комплексах.

— Синку, ти в цьому домі взагалі господар? Чому вона вирішує, куди ви поїдете у відпустку?

— Денисочку, вона ж тебе зовсім не поважає. Ти для неї просто зручний фон.

Краплі камінь точуть. Денис почав змінюватися. З’явилися причіпки на порожньому місці, роздратування, небажання проводити час разом.

А пів року тому Римма Павлівна заявила, що в неї проблеми зі здоров’ям, їй потрібні хороші столичні лікарі, і вона переїжджає до нас на невизначений термін.

Моє життя перетворилося на пекло. Я приходила з роботи втомлена, мріючи про тишу, а потрапляла на поле бою.

Римма Павлівна переставила посуд на полицях «як їй зручно», викинула мої улюблені спеції, бо «це хімія», і щовечора влаштовувала Денису показові виступи на тему «яка я нещасна і хвора, і яка Марина холодна та бездушна».

Фіналом стала Світланка.

Світланка була донькою маминої подруги Римми Павлівни.

Моргаюча нарощеними віями, не обтяжена інтелектом, але зате вміла пекти пироги і віддано заглядати чоловікові в рот.

Світланка почала з’являтися у нас вдома під приводом «передати посилку», «допомогти Риммі Павлівні збити тиск» або просто випити чаю. Денис розквітав у її присутності.

Я бачила, як плететься павутина. Вони витісняли мене з мого ж будинку, впевнені у своїй безкарності.

Вони так повірили в те, що квартира — це фортеця Дениса, що навіть не спромоглися зазирнути в документи, які лежали в папці на верхній полиці шафи.

Скандал, який призвів до мого тріумфального вигнання, вибухнув через звичайну дрібницю.

Я повернулася додому раніше через скасовану зустріч і виявила, що Світланка та Римма Павлівна перебирають мої речі в гардеробній.

— Ой, дивись, яке плаття, — щебетала Світланка, прикладаючи до себе моє шовкове вбрання. — Шкода, на Марині воно висить як на вішалці.

— Нічого, люба, — воркувала свекруха. — Скоро ми тут порядок наведемо. Сама вирішуватимеш, що де висітиме.

Я стояла у дверях, не вірячи своїм вухам.

— Що тут відбувається? — мій голос пролунав тихо, але від нього обидві жінки здригнулися.

Римма Павлівна швидко оговталася від переляку й пішла в наступ.

— А що такого? Я шукаю покривало. А Світланка просто допомагає. Ти б, замість того щоб кричати, краще б чоловіка з роботи гарячою вечерею зустрічала!

Увечері, коли повернувся Денис, свекруха влаштувала грандіозну істерику.

Вона хапалася за серце, пила валеріану і кричала, що я її принизила, образила при гості і взагалі виганяю її з дому.

Денис увірвався в нашу спальню з палаючим обличчям.

— Ти зовсім совість втратила?! Мати з тиском лежить! Чому ти на неї накинулася?

— Денисе, вони рилися в моїх речах. Твоя мати приміряла Світланці мої сукні й обговорювала, як вони тут житимуть без мене.

Але він не хотів нічого чути. Йому було зручно бути жертвою стервозної дружини.

— Знаєш що, Марино? Я втомився. Ми обоє втомилися від твого егоїзму. Мама права. Нам потрібно розлучитися.

Квартиру ділити навіть не будемо, я тут ремонт робив, це більше мій дім. Збирай речі.

Саме в цей момент я подивилася на цього чужого, слабкого чоловіка й зрозуміла, що не відчуваю нічого, крім огиди.

Навіщо мені витрачати нерви, кричати, доводити щось? Вони самі викопали собі яму.

Я дістала валізу…

Спустившись на парковку, я сіла в свою машину і, перш ніж завести двигун, набрала номер мами.

— Мамо, привіт. Став чайник. Я їду до тебе. І так, ти була права щодо квартири.

Вона не стала задавати зайвих питань. Просто сказала:

— Чекаю.

А на кухонному столі, під вазою з яблуками, залишився лежати білий конверт. У ньому не було слізливих прощань.

Там лежала нотаріально завірена копія свідоцтва про право власності на ім’я моєї матері.

І офіційне, сухе повідомлення від юриста (я підготувала його ще тиждень тому, передчуваючи розв’язку) про те, що громадянину такому-то належить звільнити житлову площу.

Це треба зробити протягом сімдесяти двох годин у зв’язку з розірванням договору безоплатного користування.

І маленька дописка моєю рукою: «Ремонт можеш забрати з собою. Акуратно віддирай шпалери, вони дорогі. Приємного життя в гуртожитку».

Я вимкнула телефон на три дні. Я спала, гуляла парком з мамою, пила червоне і відчувала, як з моїх плечей звалилася бетонна плита вагою в п’ять років ілюзій.

Коли я увімкнула телефон, він ледь не вибухнув від кількості пропущених дзвінків і повідомлень.

Денис дзвонив більше п’ятдесяти разів. Свекруха — близько тридцяти. Були повідомлення від спільних знайомих.

Я відкрила месенджер. Повідомлення від Дениса нагадували кардіограму божевільного: від агресії до паніки.

«Марино, що за дурні жарти? Які документи?»

«Ти не маєш права! Це моя квартира! Я в неї душу вклав!»

«Марино, візьми трубку. Мамі погано, ми викликали швидку».

«Маришо, давай поговоримо. Ми ж не чужі люди. Навіщо так жорстоко?»

«Ти тварюка! Ти залишила нас на вулиці!»

Я посміхнулася і набрала номер юриста, якого найняла мама.

— Доброго дня, Сергію Вікторовичу. Як там справи на об’єкті?

— Доброго дня, Марино Сергіївно, — пролунав у слухавці спокійний баритон. — Все пройшло згідно з законом.

Вчора ввечері закінчився термін добровільного виселення. Я прибув на місце з дільничним і слюсарем.

— І як вони відреагували? — я не могла відмовити собі в маленькій зловтісі.

— Бурхливо, — дипломатично відповів юрист. — Громадянка старшого віку намагалася кидатися на дільничного з криками про рейдерське захоплення.

Громадянин молодшого віку погрожував судами. Але проти документів, як ви розумієте, не попреш.

Їм довелося зібрати речі. Ключі тепер нові, замки ми замінили. Квартира опечатана, ключі у мене.

— Дякую, Сергію Вікторовичу.

Я поклала слухавку і вперше за ці дні розсміялася вголос.

Пізніше, від спільних знайомих, я дізналася подробиці їхнього епічного переїзду.

Коли до Дениса дійшло, що я не блефую і квартира дійсно належить моїй матері, він спробував кинутися до Світланки.

Але Світланка, дізнавшись, що завидний наречений виявився бездомним менеджером із зарплатою, якої ледь вистачить на оренду однокімнатної квартири, швидко перестала брати трубку.

Риммі Павлівні довелося терміново збирати свої нескінченні баули.

Повертатися до рідного містечка їй було соромно — адже вона всім сусідкам розтрубила, що переїхала до столиці в розкішні апартаменти сина.

Орендувати квартиру в Києві їм було не по кишені.

Залишався один варіант. Той самий гуртожиток.

Заводський гуртожиток на околиці міста, де Денис дбайливо зберігав свою прописку.

Довгий темний коридор, одна кухня на поверх з вічно димлячими плитами, обшарпаний душ за розкладом і сусіди, які не соромляться у висловлюваннях, якщо хтось забув винести сміттєве відро.

Кімната в шістнадцять квадратних метрів. З тарганами, які, за словами очевидців, пішки ходили по стінах.

Саме туди й привезли свої валізи «гідний кращого» син і його тріумфуюча мама.

– Ні, не в кафе. Хочу здійснити свою мрію. Ми з Людочкою, моєю подругою, полетимо до Єгипту і там удвох відсвяткуємо! Не хочу я ніяких урочистостей і кафе! Я все життя мріяла побачити піраміди на власні очі, зануритися в Червоне море…

– Тобто, який ще Єгипет? Мамо, ти що?! З Людочкою? Та хто вона така? Ти що, нас не могла покликати? Ну ти й даєш… Я в шоці! На старості років вона в Єгипет зібралася, та ще й у свій день народження!

– Люда мені як сестра! Вона дуже мене підтримала, коли пішов з життя твій батько, сама пам’ятаєш, в якому я була стані.

Ви після похорону поїхали, а я залишилася зовсім одна. Не могла ні їсти, ні пити. Люда мене з ложечки годувала, можна сказати, на ноги поставила.

І зараз вона завжди поруч, допоможе, коли потрібно, в гості ходимо одна до одної, в кіно, гуляємо. А тобі ж вічно ніколи, приїжджаєш тільки тоді, коли дітей треба залишити…

Говориш, вас покликати… А гроші є у твого Ігоря? Не соромно йому на твоїй шиї сидіти? Хотів би, давно роботу знайшов, міцний, здоровий чоловік, сидить вдома штани біля телевізора протирає, поки дружина розривається між роботою, домом і дитячим садком!

– Ну спасибі, мамо… Люда тобі дорожча за мене! А щодо Ігоря — не твоя справа! Тобі він ніколи не подобався, зізнайся! А я його люблю, і двох синів народила! А те, що без роботи — це тимчасово, знайде, не переживай!

Могла б сама оплатити нам путівки, гроші ж є. Зарплата у тебе дуже навіть пристойна, куди тобі одній стільки? Нам грошима не допомагаєш, могла б і поїздку оплатити. Кому, як не єдиній дочці, допомогти?

– Знаєш, Ольго, я тебе не гнала заміж за Ігоря. Бачила, що він ледар і балакун. І раз ти вже з ним, у вас сім’я, діти, то нехай він і старається для вас. А я хочу пожити для себе. І поїхати на відпочинок маю право.

А гроші на поїздку я відклала, відпускні ще отримала, цілком вистачить на хороший п’ятизірковий готель і на покупки. Вирішила ні в чому собі не відмовляти!

– Та ну, мамо, не очікувала такої підлості від тебе… Ми з Ігорем розраховували, що ти в кафе святкуватимеш, його батькам сказали, вони теж збираються. Що тепер їм сказати?

Що сваха в Єгипет поїхала? Тобі має бути соромно за свій вчинок! Ти всіх підвела!

– А я хіба щось обіцяла? Це ти сама вигадала, як, з ким і де я буду святкувати ювілей. А вирішувати це мені.

– Може, ти й Людочці своїй готель оплатила? Я не здивуюся! Чужа людина дорожча за дочку й онуків. Могла б мене з дітьми взяти, Владик із Дмитриком ще жодного разу на морі не були, зате бабуся буде плескатися й засмагати…

– Хто ж вам винен, що ви не можете відвезти дітей на море? Та й що це за відпочинок був би, тягати маленьких дітей на піраміди у спеку?

– Ну і що, інші ж якось їздять з дітьми, і нічого! Не забувай, що ми твоя сім’я, і повинні відпочивати разом! Я, може, теж мріяла про Єгипет…

– Ми з батьком тебе возили на море, тільки Чорне. І в хорошому таборі ти була, не скаржся. А тепер у тебе своя сім’я, чому я маю організовувати вам відпочинок? Я що, не маю права сама розпоряджатися своєю відпусткою, своїм днем народження?

– Так роби, що хочеш! Ти стала такою егоїсткою, тільки про себе й думаєш! Татові було б соромно за тебе!

Обурена Ольга вискочила з квартири матері.
Галина розплакалася. Їй було боляче й прикро чути ці докори від дочки. І покійного чоловіка ще приплела, як так можна…

Кілька років вона оплакувала чоловіка, важко переживала втрату. Чоловік Володимир пішов з життя раптово, інфаркт. Ніколи не скаржився на серце, був цілком здоровим чоловіком.

Від самотності врятували подруга Людмила та колеги по роботі. Дочка приїжджала нечасто, частіше дзвонила по телефону. Галина не любила їздити до них, оскільки Ігор був вічно незадоволений присутністю тещі.

Якось вона почула розмову дочки з чоловіком.

— Олю, твоя мама надовго до нас?

– Не знаю, як вийде. Я попросила її приїхати, щоб з Владом посиділа, поки він хворіє. На роботі не люблять, коли я беру лікарняний, сам знаєш, не дай Бог виженуть, на що ми будемо жити?

– Вона ж стільки їсть, нам самим не вистачає, м’ясо зараз дороге, нехай сама собі їжу купує…

– Та чого ти так розлютився, що вона там з’їла… Як там з роботою, дізнавався? Є місце для тебе?

– Дізнавався. Пропонують якусь дурню, не мого рівня. У мене ж диплом, взагалі-то…

– Та який там диплом, йди вже туди, де беруть… Грошей немає ніколи, моєї зарплати не вистачає, розумієш?

– Ну завелася! У мами попроси, вона одна живе, куди їй витрачати?

– А може ти у своїх батьків попросиш? У них свій магазин, дохід хороший, чому б не допомогти родині сина?

– Та у них у товар все вкладено. І не буду я просити, ще чого, ганьбитися… До речі, нехай теща млинців напече, у неї смачні виходять, не те що у тебе, гума. Нехай продукти наші відпрацьовує…

Галину тоді обурила ця розмова, але вона не показала цього. Ще раз переконалася, який нікчемний її зять…

Галина вирішила зателефонувати подрузі, їй хотілося поділитися своєю розмовою з донькою.

– Галя, ну яке ж це свинство з боку доньки, як можна матері таке говорити? Зробили з тебе якусь бабу в п’ятдесят років, якій вже нічого не потрібно, можна в тр.ну лягати і на той світ летіти…

Не слухай її. У ній говорить егоїзм. Жила з вами, як у банці з маслом, поки не вийшла заміж. А тепер кусає лікті, шукає винних. І за твій рахунок влаштуватися хочуть.

Нехай її чоловік поворушиться. А ми поїдемо з тобою і відпочинемо на славу, ти це заслужила! До речі, я такі капелюшки нам купила, ти будеш у захваті!

– Дякую, подруго… Що б я без тебе робила?!

Ольга не дзвонила Галині. Та теж. Після всього, що та наговорила, не було бажання. У глибині душі Галина чекала, коли дочка подзвонить і вибачиться, але цього не сталося.

За два дні до дня народження Галина з подругою полетіли на відпочинок. Ключі від квартири віддала сусідці-пенсіонерці, щоб та поливала квіти.

Готель дуже сподобався, море, пляж, все викликало у жінок захоплення. Це була їхня перша поїздка за кордон. Так хотілося поділитися радістю з дочкою, надіслати їй фото та відео моря, природи… Але не робила цього.

У день народження з самого ранку писали та дзвонили колеги з роботи, друзі. Але тільки не дочка. Галина весь час поглядала на телефон, чекаючи хоча б смс. Людмила це помітила.

– Галю, може, вона закрутилася, не має часу, вона ж не могла забути…

– Звичайно, не могла… Вона принципово мовчить. Так карає мене за те, що я посміла поїхати на відпочинок без них, і взагалі, як я могла так вчинити, витратити гроші на себе..

Люся, як так вийшло? Так раділи з чоловіком, коли вона народилася, все для неї робили, купували гарний одяг, іграшки, себе обділяли, щоб у донечки було все найкраще…

Після школи влаштували в інститут, платили за навчання, поки вона цього Ігоря не зустріла і не заваг..ніла… Він змусив її кинути інститут, займатися сім’єю, потім вона народила другу дитину. Тепер вона працює за двох, а я винна у всіх їхніх бідах. Чому так?!

– Тому що вона звикла, що ви все вирішували, купували, балували. І коли це припинилося, з’явилися злість і образа. На того, хто найбільше допомагав. Напевно, їй би хотілося, щоб ти віддавала їм зарплату, сиділа з їхніми дітьми і жила їхнім життям.

Але це неправильно, сама розумієш. Ось мій син живе сам з дружиною, заробляють, ще й мені допомагають. Путівку ось він оплатив, і його дружина була не проти, навпаки, раділа за мене.

А тут рідна єдина дочка і таке видає…

Раптом прийшло повідомлення, Галина одразу його відкрила. Від дочки! Картинка з квітами і написом «З Днем народження!» І все! Ні слова!

Ось так вони виховали донечку… Страшно подумати, що чекає на неї в старості…

Галина відповіла «Дякую!» на повідомлення. Зять і свати так і не привітали. Мабуть, образилися, що в кафе не відсвяткувала і їх не покликала…

«Ну і нехай! Я нікому нічого не винна!» — подумала Галина і пішла купатися в прозорій теплій воді Червоного моря.

Відпочинок вийшов чудовий! Піраміди дуже вразили, погода була чудова. Галина купила красиві арабські хустки, парфуми, посуд на подарунки.

Приїхавши додому, вона вирішила зателефонувати доньці. Та відповіла не відразу.

– Алло, Оля, привіт! Як ви там? Я вже вдома!

– Привіт! Як ми? А як ти думаєш? Живі, здорові. Працюю. Все, як завжди. Мені ніколи по курортах роз’їжджати, та й нема за що… Ну як там піраміди, стоять?

– Стоять… Що з ними буде! Я привезла подарунки, заїдеш? Привозь онуків на вихідні, вже скучила…

– Мені ніколи! А дітей я відвезу до свекрухи, вона обіцяла їх у цирк відвести. Гаразд, мені треба йти.

Пролунали гудки. Невже тепер так і буде? Онуками вирішила покарати?!

Добре…Це її рішення. Галина не відчувала провини і вибачатися не збиралася.

Через тиждень Ольга приїхала до Галини вся в сльозах.

– Ігор мене кинув! Сказав, що це я винна, що ми так погано живемо, що немає грошей, що він не може знайти роботу! І що відчуває себе пригніченим! Він не був готовий до такого сімейного життя!

Пішов до батьків. Але він сказав, що все можна виправити! У нього є ідея, як заробити гроші, і чималі! Він хоче купити вантажівку і сам на ній їздити.

Але на це потрібні гроші. Його батьки обіцяли дати трохи. Але цього замало. Ти можеш допомогти… Продати цю двокімнатну квартиру і купити однокімнатну дешевше. Навіщо тобі дві кімнати?

Та й взагалі, ця квартира все одно дістанеться мені у спадок, тому я маю право вимагати свою частку вже зараз. І ти матимеш житло, і ми матимемо машину.

Ігор почне добре заробляти, і все налагодиться. Тож, мамо, моє сімейне щастя та добробут залежать від тебе… Що скажеш?

Галина була в шоці від почутого. Ігор чудово придумав, нічого не скажеш! І Ольга, дурна жінка, вірить йому!

– Я нічого продавати не буду заради незрозумілої затії Ігоря! Не факт, що він почне на цьому заробляти, він не така людина. Це важка праця, а він до неї не звик.

Я ще цілком молода, мені лише п’ятдесят років, не треба з мене робити стару, яка вже однією ногою в мог.лі. Я, може, ще й вийду заміж. І тридцять років проживу!

Я люблю цю квартиру, ми з Володею були тут такі щасливі… І район хороший, і робота
поруч. Нізащо не продам, тим більше через Ігоря… Нехай бере кредит, піднімає, нарешті, свою п’яту точку і починає розраховувати тільки на себе!

– Ну, спасибі, мамо… Ти тільки про себе й думаєш! А ти не подумала, що в старості мені доведеться доглядати за тобою? І ти думаєш, я з радістю це робитиму? Після всього, що ти зробила?

Хіба батьки не повинні завжди допомагати дітям?

– Не повинні, Оля! Ви вже дорослі! У вас свої діти!

– Ну тоді і я тобі нічого не винна! Живи, як хочеш, мені до тебе немає діла!

Оля вийшла з квартири, демонстративно грюкнувши дверима. Ось і поспілкувалися…

Галина зрозуміла, що не зможе пробачити доньку. Вона дуже сильно образила її своїми словами. Ну, що ж, треба вчитися жити без неї та онуків, раз так…

Через рік Галина познайомилася з чоловіком, який оселився в їхньому будинку, купивши там квартиру. Вони жили у неї, а його квартиру здавали в оренду.

Їй було добре й спокійно з цим чоловіком. Він був добрим, спокійним, турботливим.

Через кілька років Галина і дочка помирилися, але теплих стосунків між ними не було. Онуки знову почали приїжджати до бабусі в гості, чому вона була рада.

Ігор нарешті знайшов роботу, але вона йому не подобалася, бо там треба було багато працювати, а він до цього не звик. Звільнився і знову в пошуках… .

Ольга продовжувала «тягнути» сім’ю на собі.

Галина ні про що не шкодувала. Якби вона погодилася, могла взагалі залишитися ні з чим, і не факт, що дочка оцінила б це і не вимагала б нових жертв від матері…

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі! 

— Мамо, ну що ви таке кажете, ми ж щойно з дороги, — тихо промовив Сергій, ховаючи очі.

— А ти, сину, краще мовчи. Бачили очі, що купували, тепер їжте, хоч повилазьте, — відрізала мати й повернулася до невістки.

Худенька Маринка, якій ледве виповнилося дев’ятнадцять років, так і застигла біля дверей. Навіть сумку з рук не випустила. Очі вмить налилися сльозами, а в горлі став клубок. Вона була вже на шостому місяці, довга подорож у задушливому потязі зовсім позбавила її сил.

— Заходь уже, чого стоїш, як нежива, — буркнула свекруха й пішла на кухню, навіть не запропонувавши чаю.

Сергій узяв дружину за руку й повів у невелику кімнату, яку їм виділили. Там стояло старе ліжко, шафа та невеликий стіл. Маринка присіла на краєчок матраца, боячись навіть поворухнутися. Їй шалено хотілося прилягти, але виховання не дозволяло поводитися так у чужому домі.

Дівчина плакала тихо, витираючи обличчя долонями. Їй здавалося, що все це страшний сон. Адже мама вдома, на Хмельниччині, так просила її не поспішати, не їхати на Південь до родини Сергія. Але Маринка вірила в кохання. Вірила, що раз вони розписалися, то тепер одна сім’я.

Через прочинені двері вона чула, як на кухні свекруха розпитувала сина про її батьків. Сергій, якого Маринка знала як лагідного й турботливого хлопця, тепер відповідав якось винувато, ніби виправдовувався за вибір дружини.

— Вони там у себе на заході звикли жити розкішно, — бурмотів Сергій. — У них як за стіл сідають, то стільки всього наставлять, ніби на весілля. Не вміють люди економити.

Маринці ці слова заболіли найбільше. Вона згадала свій рідний дім, де панував зовсім інший лад, і вперше відчула, що зробила величезну помилку.

Вагітність давалася Маринці важко. Від постійної спеки, до якої вона не звикла, паморочилося в голові. Нудота не відпускала ні зранку, ні ввечері. Проте дівчина з усіх сил намагалася триматися рівно, щоб зайвий раз не вислуховувати дорікань від Галини Петрівни.

Життя в цій новій родині було побудоване на суцільних обмеженнях. У Маринчиних батьків усе було інакше. Батько працював на землі, мати тримала велике господарство. Вони ніколи не збирали гроші просто ради грошей, не трусилися над кожною копійкою, а головним правилом у хаті було — щоб усі були ситі й взуті.

Маринка згадувала, як удома мама вставала ще вдосвіта. Вона розпалювала піч, готувала ситний сніданок для батька, який рано виїжджав у поле. На столі завжди були свіжі пухкі паляниці, домашня сметана, сир, масло. Батько брав із собою великі бутерброди з м’ясом, які мама дбайливо замотувала в чисту тканину.

Тут же все було інакше. Свекор, Василь Іванович, працював на місцевому підприємстві, робота була важка. Але Галина Петрівна зранку збирала йому на обід лише кілька шматочків сухого хліба та трохи старого сала. Маринка спочатку думала, що в сім’ї просто скрута, але згодом зрозуміла: гроші в хаті були, і чималі. Просто свекруха мала пристрасть до накопичення.

Усе, що виростало на городі чи в садку — перша полуниця, молодий горошок, ранні огірки, зелень, — усе це Галина Петрівна зранку несла на ринок. Домашнім не діставалося нічого.

Маринка, якій через вагітність постійно хотілося чогось соковитого, одного разу попросила Сергія купити трішки ягід. Вони пішли на базар і Сергій з неохотою купив їй маленький стаканчик полуниці, постійно озираючись, аби мати не побачила.

Одного дня, коли свекруха поїхала до міста у справах, Маринка вирішила зробити приємне для чоловіка та свекра. Вона знайшла в коморі трохи борошна, купила свіжої риби й спекла великий, ароматний пиріг, як її вчила мама.

Коли Василь Іванович прийшов з роботи, на кухні пахло неймовірно. Чоловік аж заусміхався, чого Маринка за весь час жодного разу не бачила. Сергій теж із задоволенням уплітав частування.

Раптом повернулася Галина Петрівна. Побачивши на столі пиріг, вона аж змінилася на обличчі.

— Це що ще за свято без приводу? — суворо запитала вона. — Хто дозволив продукти переводити?

— Мамо, скуштуйте, будь ласка, пиріг дуже смачний, — лагідно звернулася Маринка.

— Не буду я їсти твою рибу в тісті, це не їжа, а переведення добра, — відрізала свекруха.

Василь Іванович, доїдаючи шматочок, тихо попросив:

— Галю, загорни мені завтра цей пиріг на роботу. Смачний дуже.

Свекруха нічого не відповіла, але наступного ранку Маринка побачила, як вона знову кладе чоловікові в торбу той самий сухий хліб із салом, а залишки пирога просто винесла курам. Це було зроблено демонстративно, аби показати невістці її місце.

Невдовзі в господарстві закололи кабанчика. Маринка сподівалася, що хоч тепер у домі з’явиться нормальна їжа. Вона звикла, що в її рідному селі після цього завжди робили свіжину, кликали сусідів, готували повний стіл.

Проте Галина Петрівна підсмажила лише крихітну сковорідку м’яса, щоб пригостити чоловіка, який допомагав розбирати тушу. Усе інше м’ясо та сало було ретельно поскладане в мішки та відвезене на продаж. Для сім’ї залишилися лише кістки на суп.

Маринка плакала вночі в подушку. Їй було шкода не себе, а дитину під серцем, яка не отримувала нормального харчування. Вона почала часто втрачати свідомість від слабкості, обличчя стало зовсім блідим.

Свекруху це тільки дратувало. Вона почала говорити синові, що Маринка хвора, що вона нічого не вміє робити, тільки лежить і скаржиться.

— Подивись на неї, — шепотіла вона Сергієві на кухні. — Хіба це жінка? Ледве ходить. І дитина там невідомо яка народиться від такої немічної. Відішліть її краще до матері, нехай там свої права качає.

Сергій спочатку намагався захищати дружину, але під постійним тиском матері здався. Він почав ставитися до Маринки прохолодно, уникав розмов і проводив багато часу поза домом.

За місяць прийшла посилка від Маринчиних батьків — придане для майбутнього маляти. Мати передала гарні вишиті пелюшки, новенькі сорочечки, чепчики, кілька ковдр та красиві домашні доріжки, які сама ткала довгими зимовими вечорами.

Галина Петрівна першою почала розбирати коробку. Коли вона побачила доріжки, її очі заблищали.

— О, це ми завтра ж на ринок віднесемо. За таку роботу люди гарно заплатять, — заявила вона.

— Ні, мамо, — вперше твердо сказала Маринка, забираючи речі. — Це моя мама для моєї дитини передала. Вони залишаться в нашій кімнаті.

Свекруха від несподіванки аж засичала. Вона вихопила з коробки дитячі сорочечки й кинула їх на підлогу біля печі.

— Навіщо ти це все накупляла? Хто знає, чи воно взагалі живим народиться! Тільки місце в хаті займає! — крикнула вона.

Ці слова стали для Маринки останньою краплею. Вона мовчки підняла з підлоги чисті речі, обтрусила їх від пилу й акуратно склала назад у коробку. Сліз уже не було. Усередині все просто закам’яніло.

Увечері Маринка вийшла в садок, де Сергій відпочивав у гамаку з журналом у руках.

— Сергію, давай підемо на квартиру, — тихо, але впевнено сказала вона. — Я більше не можу тут залишатися. Твоя мати мене ненавидить. Та й тобі вже час роботу шукати, не можна ж весь час у батьків на шиї сидіти.

Сергій навіть не підвівся. Він перевернув сторінку й незадоволено буркнув:

— Мені потрібно до іспитів у технікум готуватися. Якщо тобі щось не подобається — іди сама шукай і роботу, і квартиру. А мене все влаштовує.

Маринка подивилася на чоловіка, якого колись вважала своєю опорою, і зрозуміла, що вона тут абсолютно одна. Наступного дня, попри слабкість, вона пішла шукати житло.

У маленькому містечку ніхто не хотів брати на квартиру вагітну дівчину без місцевої прописки та постійного заробітку. Вона обійшла кілька адрес, але всюди отримувала відмову.

Під вечір, коли сонце вже сідало, Маринка йшла вулицею, відчуваючи, як земля уходить з-під ніг. Голова закрутилася, в очах потемніло, і вона просто сіла на лавочку біля якоїсь будівлі, втративши на деякий час лік хвилиlinkам.

До тями її привів літній чоловік. Він тримав у руках склянку води й занепокоєно дивився на неї.

— Дівчино, тобі погано? — запитав він лагідно. — Зайди всередину, присядь.

Це був сторож місцевої їдальні, дядько Степан. Він провів Маринку до кімнати відпочинку, налив їй гарячого солодкого чаю та виніс свіжу булочку.

Дівчина, яка вже забула, що таке людська доброта, не витримала. Вона розплакалася й розповіла старому все: і про свій дім, і про свекруху, і про чоловіка, який став чужим.

Дядько Степан слухав мовчки, лише зітхав та хитав головою.

— Ой, дитино, — сказав він врешті. — Тікай ти від них. Там немає серця, там тільки гроші в очах. З такими людьми щастя не збудуєш. Повертайся до мами, вона захистить. Хліб святий, а вони над ним трясуться. Не буде їм добра за твої сльози. Бог усе бачить.

Він дозволив їй побути в теплі, поки вона трохи не оговталася, і дав трохи грошей на телекс, бо своїх у неї не було ні копійки.

Маринка одразу пішла на пошту й відправила коротке повідомлення старшій сестрі: «Терміново вишліть кошти на квиток додому. Мамі нічого не кажи».

Коли Маринка повернулася до хати свекрухи, щоб забрати свої речі, Галина Петрівна зустріла її на порозі з уїдливою посмішкою.

— Що, знову десь вешталася? — голосно сказала вона, щоб чув син. — Дивись, Сергію, яку ти собі красуню знайшов. По цілих днях десь ходить.

Маринка навіть не подивилася в її бік. Вона зайшла до кімнати, зібрала свою валізу, взяла коробку з дитячими речами й вийшла на подвір’я.

Там Василь Іванович якраз підв’язував виноград. Він подивився на невістку, і в його очах було стільки суму й сорому, що Маринці стало його шкода.

— Прощавайте, тату, — тихо сказала вона.

— Прости нас, доню, якщо щось не так було… — ледве чутно відповів старий і відвернувся, ховаючи сльози.

У цей момент на ґанок вискочила свекруха.

— Чого ти перед нею вибачаєшся? Нехай іде, звідки прийшла! Щасливої дороги, назад не повертайся!

Маринка зупинилася біля хвіртки, повернулася й спокійно подивилася прямо в очі Галині Петрівні.

— Дай вам Бог здоров’я, мамо, — сказала вона й вийшла за ворота.

Сергій так і не вийшов з хати, щоб провести дружину.

Минуло кілька тижнів. Маринка вже була вдома, в оточенні любові та турботи своїх рідних. Її відгодували, вона заспокоїлася й готувалася до народження синочка.

А в будинку свекрухи життя пішло своєю чергою. Тільки от спокою там не стало. Сергій так і не вступив до технікуму, бо мати заявила, що не збирається його утримувати.

— Іди працюй, — говорила вона синові. — Досить байдикувати. Ми без дипломів прожили, і ти проживеш. Головне — копійку в хату нести.

А невдовзі в їхньому домі сталася біда. Галина Петрівна, яка завжди все робила поспіхом і нікому не довіряла роботу на городі, важко травмувалася під час господарських робіт біля загону для худоби. Вона невдало впала на гостру дерев’яну огорожу, пошкодивши внутрішні органи.

Лікування було довгим і коштувало дуже дорого. Усі ті гроші, які вона роками збирала й ховала від сім’ї, пішли на ліки та лікарів. Але нічого не допомогло. Жінка згасала на очах, стаючи дедалі злішою.

Перед самим кінцем вона все одно звинувачувала у своїх нещастях Маринку, стверджуючи, що це невістка принесла в їхній дім прокляття. Вона так і не зрозуміла, що причиною всього була її власна жорстокість.

Василь Іванович залишився сам із сином у великій, але порожній хаті, де більше ніхто ніколи не пік смачних рибних пирогів.

Правду кажуть у народі: ніколи не будуй свого щастя на чужих сльозах, бо вони мають властивість повертатися до того, хто був причиною їхньої появи.

Вода

Тоді я працювала в науково‑дослідному інституті. Гарно звучить — старша наукова співробітниця. Тільки зарплату нам не платили по три-чотири місяці. Спершу всі терпіли. Казали: «Ну зараз важко, країна перебудовується». Потім — «ось-ось почнуть фінансувати». Потім просто перестали говорити.

Я жила з мамою і сином. Саша тоді навчався у другому класі. Мамі було вже за сімдесят, але вона трималася. Навіть намагалася мене підбадьорювати:

— Нічого, Леночко, переживемо. Не війна. 

Вода в пляшках і доставка води

І правда — не війна. У магазинах щось було. Картоплю можна купити. Макарони. Крупу. Інколи я брала найдешевшу тушонку. Ми розтягували банку на три дні: трішечки — в кашу, трішечки — в суп. І прали целофанові пакетики.

Органічна картопля

І ж бо до всього звикаєш. Оце найстрашніше. Спершу важко, принизливо, тривожно. А потім — ніби норма. Ну так, грошей нема. Ну так, харчуємося скромно. Зате інтелігенція. Зате я «в науці».

Мама почала збирати пляшки. Тоді багато хто збирав — склотару приймали. Вона казала, що просто гуляє, «розминається». Та я бачила її сумку, що тихо дзенькала в передпокої.

Мені було соромно. Але я нічого не змінювала.

В інституті ми ходили коридорами, обговорювали статті, сперечалися про перспективи. Робили вигляд, що все ось-ось налагодиться. Що не можна кидати справу життя через тимчасові труднощі. Що «торгувати на базарі» — це падіння.

Я теж так думала. Мабуть, хотіла так думати.

Подарунок сину

А потім Саша одного разу прийшов зі школи й прямо з порога закричав:

— Мамо, дивись!

У руках у нього був акуратно складений клітинчастий аркуш із зошита. Він розгорнув його на кухонному столі. Усередині лежала сосиска.

Звичайна, шкільна.

— Нам сьогодні дали на обід! — радісно повідомив він. — Я не став їсти. Я вам із бабусею приніс.

Він сяяв. Пишався собою.

Сосиски гуртом

Я дивилася на ту сосиску — і раптом відчула, як у мене все всередині перевертається. Вісім років дитині. Йому дали рідкісну смачну річ — а він не з’їв. Приніс додому.

Бо знав.

Бо звик, що вдома м’ясо — рідкість.

Я тоді відвернулася до вікна, щоб він не бачив мого обличчя. Мені було не просто соромно. Мені стало страшно. Я раптом побачила себе збоку: доросла жінка, освічена, принципова. І хлопчик, який економить шкільний обід заради мами й бабусі.

Тієї ночі я майже не спала. Лежала й думала: чого я чекаю? Що хтось згадає про наш інститут? Що держава раптом почне платити? Що все «само розсмокчеться»?

Освітні курси

Зміни, звісно, колись настануть. Але ж ми не безсмертні. І їсти хочеться просто зараз.

Уранці я прийшла на роботу й написала заяву. Без гучних промов. Начальник здивувався:

— Елено Вікторівно, ви ж розумієте, зараз усім важко.

— Розумію, — відповіла я.

Колеги дивилися по‑різному. Хтось — зі співчуттям, хтось — із легким презирством. Одна знайома сказала майже в лице:

— Ти що, на базар підеш? Після всього?

Так, пішла.

Спершу було важко. Я не вміла торгуватися, не вміла підкликати покупців. Червоніла, плуталася в цінах. Але гроші — живі, справжні — я вперше за довгий час принесла додому вже за тиждень.

Мама мовчки перерахувала купюри — і раптом заплакала.

Потім я почала їздити по товар. Спершу з іншими, потім сама. Човник із величезною сумкою — хто б міг подумати? Я, з кандидатським ступенем.

Мене називали спекулянткою. Казали, що я «продала мізки за ганчір’я». Деякі колишні колеги демонстративно переходили на інший бік вулиці.

Було боляче. Я ж не перестала любити  науку. Я просто більше не могла дивитися на сина, який приносить додому недоїдену сосиску.

Поступово справи пішли краще. Ми перестали рахувати кожен шматок хліба.

З часом у мене з’явився маленький магазин. Потім ще один. Я навчилася вести справи, розбиратися в постачальниках, платити податки. Це було зовсім інше життя. Без  наукових конференцій — зате з реальною відповідальністю.

Саша виріс. Закінчив університет — той самий, про який я колись мріяла для себе. Працює нині в науковій сфері. Інколи розповідає про свої проєкти — і в нього горять очі. Я слухаю й думаю: добре, що він може займатися тим, що любить. Не тому, що «треба виживати», а тому, що хоче.

Мама встигла пожити спокійно. Ми лікували її, коли знадобилося. Купували ліки, не вибираючи між таблетками й продуктами. Вона часто повторювала:

— Правильно ти тоді все вирішила.

А я часом згадую той день — і свій дивний ступор до нього. Ніби я чекала дозволу змінити життя. Ніби бідність — це обставина, до якої треба пристосуватися.

До поганого справді звикаєш. Спершу опираєшся, потім терпиш, а потім починаєш вважати це нормою. І навіть захищаєш ту «норму», бо страшно зробити крок у невідоме.

Я не стала героїнею. Я просто злякалася в ту мить — не за себе. За сина.

І якщо мене зараз питають, чи шкодую я, що пішла з  науки, я не знаю, що відповісти. Мабуть, трохи шкодую. Це була частина мене.

Але куди страшніше було б шкодувати про інше — що я так і залишилася чекати кращих часів, поки моя дитина вчиться ділити одну сосиску на трьох

Лера продовжувала тримати смартфон біля вуха, дивлячись на своє відображення у дзеркалі тісного передпокою. Її п’ятирічний син Ілля важко дихав, притулившись до її ноги. Градусник показував 39,5.

Три роки. Рівно три роки Лера безкоштовно забирала з дитячого садка, лікувала від нескінченних ГРВІ та годувала домашніми вечерями Дениса — сина Олени.

Поки подруга відкривала свої перші салони лазерної епіляції в центрі Харкова, їздила на ретрити і вибудовувала в соцмережах образ «успішної незалежної жінки», Лера тягнула на собі двох дітей.

«Ми ж майже сестри, Лерка! Я розкручуся і віддячу тобі так, що ти забудеш про свої кредити», — щебетала Олена, підкидаючи сина в п’ятницю ввечері й забираючи його лише в понеділок вранці.

А сьогодні, коли чоловік Лери був у відрядженні, а постійна няня злягла з гіпертонічним кризом, Лері потрібно було будь-що з’явитися в банку до шостої вечора. Закінчувався термін підписання пільгової реструктуризації іпотеки.

Вона попросила Олену про одну послугу за всі ці роки — посидіти з хворим Іллею півтори години.

Відповідь Олени розірвала їхню багаторічну дружбу за одну секунду.

Лєра стиснула щелепи, підхопила гарячого, плачучого сина на руки і почала дзвонити в швидку. У банк вона, звісно, не встигла.

Менеджер сухо повідомив по телефону, що система автоматично анулювала пільгові умови через неявку. Лері нарахували стандартний відсоток, збільшивши щомісячний платіж на третину.

Увечері того ж дня, коли Іллі збили температуру і він заснув, Лера дістала з балкона великий будівельний пакет. У нього методично полетіли речі: дорогі, але запрані футболки Дениса, його улюблені машинки, зимовий комбінезон і ортопедичні черевики, які Лера купувала на свої гроші, бо Олені тоді потрібно було терміново оплатити курс з інвестицій.

Вранці вона приїхала в елітний салон на Сумській. Олена сиділа в зоні очікування на білому шкіряному дивані, гортаючи стрічку в телефоні. Лера мовчки поставила важкий пакет прямо на глянцеву підлогу.

— Принесла речі? Могла б передати кур’єром, — обличчя Олени навіть не змінилося.

— Це не просто речі. Мої три роки роботи нянею, аніматором і кухарем за харківськими тарифами обійшлися б тобі приблизно в п’ятнадцять тисяч доларів, — голос Лери звучав глухо, але твердо.

— Вважай це моїм спонсорським внеском у твою красиву картинку. Більше мені не дзвони.

Лера розвернулася і вийшла. Вона заблокувала всі номери Олени.

Минуло п’ять місяців. Лера знайшла віддалену підробітку, щоб покривати збільшений платіж за іпотеку, і життя поступово налагодилося. Одного вівторка на її телефон надійшов дзвінок з міського номера.

— Валерія Вікторівна? Це медсестра з приватного садка «Еліта», — жіночий голос звучав стривожено.

— Олена Ігорівна не бере трубку, абонент недоступний. У Дениса підозра на запалення легенів, йому дуже погано. Швидка вже забрала його до дитячої інфекційної, але дитина там зовсім сама, плаче, задихається.

Ви вказані в нашій анкеті як контактна особа. Ви зможете до нього поїхати?

Лера на секунду заплющила очі. «У мене занадто дорогоцінний час», — спливла в пам’яті різка фраза.

Але перед очима одразу постав худенький, переляканий Денис, який засинав лише тоді, коли Лера гладила його по спині. За пів години вона вже вбігала до приймального покою лікарні.

Хлопчик лежав у палаті під крапельницею.
— Гостра пневмонія, — втомлено констатував черговий лікар. — Мати де? Згідно із законом ми надаємо невідкладну допомогу, але дитині потрібен догляд і специфічні антибіотики, яких у нас зараз немає.

— Я тітка, — збрехала Лера. — Напишіть список, я все куплю і залишуся з ним.

Вона просиділа на незручному стільці біля ліжка Дениса три доби. Купувала ліки, поїла його з ложечки водою, заспокоювала вночі.

Олена з’явилася лише на четвертий день. Вона увійшла до палати в бежевому кашеміровому пальті, незадоволено морщачи ніс від запаху хлорки.

— Господи, ці лікарі вічно наганяють жах, — Олена кинула сумочку на тумбочку. — Я була на ретриті в Буковелі, там мережа не ловить. Нічого страшного, прокапають і випишуть.

Лера мовчки підвелася, дістала з кишені всі чеки з аптек і поклала їх перед Оленою.

— Оплачу потім. Ти ж все одно вдома сидиш, час є, — відмахнулася Олена, навіть не нахилившись до сина.

Лера нічого не відповіла. Вона подивилася на Дениса, який прикинувся сплячим, поправила на ньому ковдру і вийшла. Звертатися до совісті було марно.

Минув майже рік. Олена досягла вершини своєї публічної кар’єри — вона вийшла у фінал великого європейського гранту для жінок-підприємниць, які розвивають бізнес в Україні.

Обов’язковою умовою фонду була соціальна відповідальність і бездоганний сімейний імідж. Для запису фінального інтерв’ю фонд найняв місцеве PR-агентство.

Напередодні зйомок, о дев’ятій вечора, у двері Лери постукали. На порозі стояла Олена. Її обличчя вкривали червоні плями, а поруч тупцював заплаканий Денис.

— Лера, впусти! — Олена буквально заштовхнула хлопчика в квартиру. — Моя няня звільнилася годину тому через те, що я не витримала і накричала на неї!

Завтра о десятій ранку у мене вдома зйомка. Вони роблять сюжет про матір, яка встигає будувати імперію і виховувати сина.

— І що? — Лера навіть не зрушила з місця.

— Денис в істериці. Він мене боїться і відмовляється розмовляти. Якщо інтерв’юер побачить це пекло, мені скасують грант! У мене величезні кредити, Лера, салони в заставі! Приїжджай завтра до мене.

Стій за камерою. Зроби так, щоб він не плакав і посміхався. Я заплачу тобі!

Лера перевела погляд на Дениса. Хлопчик пригнічено дивився в підлогу.

— Добре, — спокійно відповіла Лера. — Я приїду.

Олена гучно видихнула:
— Я знала, що ти не кинеш. Ти ж безвідмовна.

Наступного ранку розкішна орендована квартира Олени нагадувала павільйон. Оператор налаштовував світло, представниця PR-агентства з планшетом сиділа на дивані.

Олена в строгому костюмі влаштувалася в кріслі, Денис скуто сидів поруч. Лера стояла в тіні біля вікна. Камера увімкнулася.

— Мій головний секрет — це любов і баланс, — впевнено говорила Олена в об’єктив. — Я ніколи не жертвую інтересами сина заради бізнесу. Кожну вільну хвилину ми проводимо разом. Я сама читаю йому казки щовечора. Він — моя головна опора.

Інтерв’юерка тепло посміхнулася і звернулася до хлопчика:

— Денисе, а яку казку мама читала тобі вчора перед сном?

Хлопчик здригнувся. Він подивився на матір. Та непомітно, але сильно стиснула його коліно, розтягнувши губи в ідеальній посмішці. Денис перевів відчайдушний погляд на Леру.

Лера зробила два кроки вперед, виходячи прямо в центр кадру.

— Вчора мама не читала казку. Вчора мама кричала на няню так, що та втекла, не озираючись, — чітко промовила Лера.

У вітальні запала тиша. Дівчина з планшетом здивовано підняла очі.

— Виріжте це! Вийди геть! — Олена підхопилася, викрикуючи. — Вибачте, це наша колишня домробітниця, вона не в собі! Вимкніть камеру!

Лера не зрушила з місця. Вона дістала з сумки папку і поклала її на скляний стіл перед інтерв’юером.

— Мене звати Валерія. І я не домробітниця. Я людина, яка три роки безкоштовно виховувала цю дитину, поки її мати будувала свій фальшивий бізнес.

Ось офіційні виписки з інфекційної лікарні. У хлопчика була двостороння пневмонія, і я жила з ним у палаті, бо мати відпочивала на курорті.

Олена кинулася до столу, намагаючись вихопити папери, але оператор інстинктивно прикрив апаратуру і відтіснив її плечем.

— А ось це, — Лера дістала свій телефон, — аудіозапис відповіді цієї «ідеальної матері», коли я попросила її посидіти з моєю дитиною.

Вона натиснула кнопку. З динаміка пролунав холодний, презирливий голос Олени:

«Знаєш, Лера, у мене занадто дорогоцінний час, щоб витрачати його на чужих дітей. Найми няню».

— Ваш фонд підтримує соціальну відповідальність, — Лера поглянула на представника агентства. — Тепер ви знаєте, на чому ґрунтується імідж цієї жінки. На брехні, використанні чужої праці та абсолютній байдужості до власного сина.

Вона повернулася до Дениса:

— Якщо вона спробує тебе образити — дзвони мені. Я приїду з опікою швидше, ніж вона встигне зібрати речі.

Лера розвернулася і вийшла. У спину їй летіли прокльони Олени, але знімальна група вже поспішно пакувала обладнання.

Через два тижні фонд офіційно відмовив Олені у фінансуванні. Хтось з агентства злив інформацію про скандал місцевим журналістам, і репутація бізнесвумен зруйнувалася.

Кредитори, відчувши недобре, зажадали повернення коштів, і два її салони відійшли банку за борги. Колишній чоловік, дізнавшись про витівку з лікарнею та скандал на зйомках, найняв адвокатів і через суд забрав Дениса до себе.

Олена залишилася в порожній орендованій квартирі. У неї більше не було ні бізнесу, ні статусу ідеальної матері. Тепер у неї було в надлишку того самого «дорогоцінного часу». Ось тільки витрачати його виявилося абсолютно ні на кого.

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!